Вранці, як завжди, одягнувся, завантажив сумку папірцями, залізяками,.. флешка, бутерброди…
Як завжди, день має бути напруженим.
- Пока! - Пока!
 
Вихожу  на вулицю. Раптом:
- Карр! Карр!
Чорно-сірий птах звертається до мене? Скільки йому років? Хто зна… Може такий, як я…
- Карр! Карр!
Не впевнений, що він вимагає від мене якоїсь їжі, бо пика в нього зовсім не худа.
Розшифровую його "карр-карр"… Щось стукає мені в мозок – це ж він каже - "Подивись навкруги!"
- Карр! Карр!
 
А й дійсно! Краса! Сонце. Плюс десять. А маю пхатися до справ, до раболаторії?
Пахнуло гарячим незбагненим неочікуваним радісним теплом «бабьего» літа…
Не піду! Не піду сьогодні на роботу (на щастя, маю розпоряджуватись своїм часом).
 
Повертаюсь додому. Зібратися мені на рибалку – справа на півгодини, комплект завжди напоготові.  Додаю термос  із чаєм, ще дещо з серванту, переодягаюсь.
- Пока!
- Пока! Ну ты вообще!..
- Так какая погода! Закрою сезон…
 
… Метро "Дніпро".  Ринок "Рибалка". Як завжди, йду в самий дальній кут.
- Доброго дня!
- Драстуйте, что ищєм?
- Як завжди – щастя.
- Да ладно…
- Ну тоді по півпорції красного-червоного й білого-бєлого…
- 10 гривень. Хорошей рыбалки. Такая погода!
- Дякую! І Вам не хворати!
 
…Знову метро, одна зупинка до "Гідропарку".  Молода жіночка, років 25, підводиться - й до мене:
- Садитесь,  пожалуйста!
Що було при цьому в мене на душі?! Промовчу.
Пауза…
- Невже я такий старий?..
...Пауза. Вона дивиться на мене й посміхається.
- Да нет, я просто подумала, что Вы с палочкой, а Вы с удочкой…
- Ой!.. Каменюка з душі.
Ми посміхаємось. Обличчя поруч  - теж.
 
…Гідропарк.
Ех! Треба було рвонути на Стугну або на Десну… Але ж то далеко, немає часу…
Хелло, гідропарк! Йду, як завжди, звичайним маршрутом. Але щось не теє, щось змінилось?!..
Нема генделиків, шаурми… Майже нічого нема -  паровозиків, каруселі, атракціонів…
Залишились фундаменти, огорожі, купи сміття, повалені  дерева…
Чорний-пречорний голодний пес, який нещодавно жирував на  чебуреках,  спочатку  з надією дивиться на мене - може щось підкину? - а потім, зневірившись, гарчить. Його підтримує плямиста подруга з переламаною ногою – хто бував у Гідропарку, той бачив її біля танцювального майданчику, де грала  музика-ретро й танцювали ті, що шукали, а  може й знаходили свою половинку…
 
Рушаю через хащі до головного русла, що напроти  Лаври.  Тиша… Нікого… Зграя з десятка песиків… Дивляться якось недобре, підводяться – й до мене.
- Хорошие собачки, гарні песики, гут дог! – Це я до них. Серце стукотить трохи швидше. У сумці бутерброди - міг відкупитися, але це не остання зграя. Наздоганяю ще такого одного придурка, як я, з вудками.
 
Те, що він казав, цензурую, як можу…
- Су…, бля…, просрали гидропарк, купили, украли…
Я тіпа заперечую:
- Так Євро ж…
Відповідь:
- Какое в сраку Евро!..Ты знаешь, кто его купил?
Прикидаюсь шлангом, щоби отримати п'ятихвилинний політичний майстер-клас з епітетами, метафорами, прізвищами… Таки отримав… Дякую, дядьку...
- Пока! Щасливої рибалки!
- Какая там в жопу  рибалка?! Но какая погода!
 
Проти Лаври. Десь півдесятка таких же шандарахнутих, наче їм нема чого їсти, вийшли упіймати кістляву дніпровську рибу, хоча знають, що в такі дні це можна зробити лише теоретично...Ну, то таке…
 
- Клює? – Питаю в дядька з п’ятьма спінінгами, в кожному з яких десяток крутих підшипників.
- Них...! Но какая погода! А Вы что, хотите поймать на удочку?  Это нереально!
- Так у меня есть и закидушки.
- Ну-ну!
 
..Вода! Яка прозора вода в Дніпрі на початку листопада! Не знаю хімічного складу, хоч і здогадуюсь, але таки прозора!  Може і є там якась гидота, але років через 50 таку "чистоту" будуть згадувати, як недосяжну мрію. Вони що будуть ходити в антигравіційних штіблєтах з інтелектуальною безпроводною блешньоюю в пошуках штучних роботизованих сіліконовових жерехів  з мікропроцесорами в щелепах…
 
Про це я розмірковував, поки не натягнулась, як струна, лєска на одній з трьох закидушок .
Вай! Може кіла на два щось!? Боротьба була недовгою. Я переміг. Переможений – чорний-пречорний бичок, великий, як в Азові або в Феодосії, навіть більше. Вага – десь грамів 150, ну хіба лише трохи брешу…
 
Загальна увага від конкурентів…  Закидаю черв’яків в теж саме місце. За хвилину – знову теж саме. Але бичок вже не чорний, а плямистий, рудий у чорних цятках, та ще з дефективним переднім правим плавником.  
Мужик, що сидить поруч на колоді з пляшкою пива, каже:
- Это жена того черного.
- А може коханка?
- Може…
 
Більше на цьому місці кльову не було.
 
Перехожу за міст через Венеціанську протоку. Навіщо? Так погода ж!
Через півгодини чую:
- Добрый день! Клюет? Вы что нибудь поймали?
Чоловік з жінкою влаштовують поруч пікнічок з маленькою пляшкою «Десни», пропонують й мені, але якось невпевнено.
- Дякую! – Також невпевнено відповідаю я, показую садок з двома ще живими бичками.
- Ого!
 
Пляшка порожніє. Після третьої чоловік каже:
- Катя!  Может я искупаюсь?
- Ты что сдурел, вода холодная! Потом тебя лечить…
А він, паскуда, дивиться в мій бік і підморгує.
- А я вот с мужиком на пару.
 
- А чому б ні?!
 
…А! А! А! Вай! Бр! Бл..!
Він витримує декілька секунд. Я - декілька хвилин, або може мені так здалося?
Вона йому:
- Дурачок! Ты весь скукожился.
Він знімає сімейні труси, обтирається сорочкою. Вона знущається…
- Ой! А это что у тебя? Что это с ним? Он что, таким и останется ?..
 
Згадую, що в моєму рибальскому комплекті  залишилися плавки. Це добре.
 
Вона – йому:
- Быстрей одевайся. Пойдем где-нибудь возле метро согреемся… Выпьешь грамм стопятьдесят (свята жінка!), чай с лимоном.
- Катя! Обижаешь!
Він дістає з сумки ще маленьку "Десну", кличе мене. На цей раз не відмовляюсь, йду зі своєю пайкою – бутерброди, майже холодна кава та дещо, що ще вранці чекало свого часу в серванті …
 
…Це були гарні півтори години. Пора й додому. Телефоную, розповідаю, що спіймав двох бичків, що купався…
- Ты что! Вода ж холодная. Недавно кашлял…
 
…Біля ресторану «Млин» декілька фанатів. Підхожу…
- Клює?
- Ніх..! Зато какая погода. А ты поймал что-нибудь?
- Да так, пару бичків. – Показую.
- Ого! Ніх.. себе!
Підходять й інші з такими ж коментарями.  Десять хвилин фантастичних оповідань про 27 щук, про чотирьохкілограмового судака,  про сход сома… Бички в садку, який у воді, доживають останні хвилини. На них чекає сусідська смугаста кішка…
Але вони ще не знають, що їх чекає не страшний кінець, а щасливе життя. Ні, я їх не випущу. Якщо випускаю, то відразу, як спіймав. Інакше вони,  знесилені, майже не мають шансів вижити, бо їх з’їсть перший же хижак.
 
Так от… Підходить молода пара. Він у моднячому пальті, вона теж вся у версачах.  Хм! І це в Гідропарку…
- Извините! Скажите, у кого-нибуть есть живой окунек?
Всі витріщують очі. Один відповідає:
- Сегодня даже дохлых нет. А на кой х.., пардон, зачем он тебе?
- В аквариум хочу его.
Загальна іржачка.
- Во дает! В аквариум! Да он же там все ж сожрет!
- Да у меня там пока никого нет.
- Попроси у мужика бычков, если они еще не здохли.
 
Жіночка в захваті.
- Какая прелесть. Один чорний, другой рыжий? А можно?...
Чоловік копирсається у кишені, дістає гаманця. Народ "балдєєт".
- Сколько Вы за них хотите?..
Витріщуюсь на нього, він ховає гаманець. Знаходимо пластикову пляшку з-під  «Арсеналу», зрізаю верх…  Бички ще ворушаться.
- Спасибо! Спасибо! Мы довезем. Мы на машине…
Побігли…
 
Мужики кажуть:
- Эх! Добрый человек! Надо было его раскрутить хоть на бутылку.
- Спіймаєте самі, тоді й будете розкручувати. – Кажу гордо, хоч десь жаба таки чвакнула.
 
…Вдома.
- Ну, морж, где твои бычки?
- В аквариуме…
 
Ще вранці вони були вільні. Потім страшна біль, політ в невідомий світ, нема  чим дихати, потім знову вода, але за металевими гратами,  добре хоч не один, так легше вмирати, потім знову повітря, темно й тісно, знову світ, величезні потвори, схожі на тих, що пірнають, коли тепло. Розум мутніє, знову вода, тісно, але вже не за гратами… Нема чим дихати… Все… Кінець… Прощавай, руда!..
 
Але раптом – кисень, багато кисню, бульбашки, тепло, світло, невідомі рослини, яскраві камінці… І вона, руда в плямах, поруч…
Чи ми в раю?..
--
Чи живі вони? Не знаю. А якщо живі, то чи відчувають вони, що живі? Не знаю.
Це було 32 жовтня…
Сьогодні субота. Вибачте, що вкрав у вас декілька хвилин.
Просто хотів нагадати, що ми живі.