"Когда б немыслимый Овидий
                                    Зверь древнеримского стиха
                                    Ко мне зашел бы и увидел
                                    Как ем я птичьи потроха
                                    Или прекрасный сладкий торт
                                    Он воскричал б из жизни давней:
                                    За то ли я в глуши Молдавьи
                                     Гиб и страдал! -- За то, за то
                                     Милейший"
                                       Дмитро Олександрович Прігов
 

Українці не вміють творити українське. Але вони вміють вбивати українських творців.
 
Історія полковника Носа показова. Як і історія Сердючки. Переплелися вони, як змії, у тому кублі, де віками душили-душили і нарешті задушили маленьку українську дитину, душу України, її культуру.
 
Хто винен? Хто задушив? Та наші ж з вами сусіди, такі ж українці.
 
При нашому мовчанні, не бажанні сказати підору, що він - підор, бо  то ж сусіда, нам поряд жити, принаймні, спілкуватися на одному форумі.
 
Звичайно, Україна за подвиг не винагородить, а він за мовчання - похвалить. Скільки там лишилося - десять, п’ятнадцять років, у цеглини треба спитати. Хай п'ятнадцять-двадцять дупі буде тепло. Сподіваємося, що власне нас біда обійде стороною.
 
Той самий Нос був, звичайно, людиною поважною. Після того, як провів москалів у фортецю. Заздрили йому пересічні: ондо як влаштувався. Поважний пан у оксамитах. Говорить гарно, скрізь своїх людей має. Та й грошики за шану відчиняє.
 
Кланяємося не Богу, а пройдисвіту, чи пройдисвітці, бо вони сьогодні віддячують. Мовчимо, бо підори можуть реально нашкодити, а Бог - він начебто далеко.
 
А та незрозуміла Україна лише у душі, вона потерпить, як розбагатіємо, станемо панами - кинемо їй копійчину від щедрот, хай пам’ятає благодійників, невдячна.
 
Головне у житті  - підора випередити: на телебаченні, у бізнесі, у політиці, біля кормушки.
 
А те, що навколишні вже на тебе, як на підора вказують - так то просто заздрять, що не встигли на твоє місце розкорякою встати.
 
От як стану українським паном, одягну жупан від Луї Віттона - примушу їх до поваги.
 
А онде там якийсь злидень щось незрозуміле пише, оригінальничає, на Україну, а не на пройдисвітів, чи пройдисвітку, молиться! Самою своєю присутністю на ойкумені  дратує, пручається від милості бути панським холопом, тож - ату його! А ви помовчте, бо на його місці опинитеся! Тож він самогубця, а у вас ще п’ятнадцять-двадцять!
 
Хіба ревуть воли, як ясла повні? І мікрохвильовку на кредит можна узяти?
 
А Нос, Сердючка і Чугункін прийдуть лише по ваших дітей. Тебе, незбагненого, вже тоді не буде.