Життя – ріка. Це настільки ж вірно, наскільки й банально. Але що таке банальність? Це лише підтвердження вірності твердження.
 

 
З рікою можна поводитися по різному. Можна кинутися в бурхливі води й плисти за течією, сподіваючись, що ріка принесе тебе саме туди, куди тобі потрібно.
 

 
Можна плисти проти течії, намагаючись добратися туди, куди ти прагнеш наперекір ріці. Втім, такі намагання часто закінчуються трагічно. Впертий плавець, не розрахувавши сил й наковтавшись води, смиренно йде на дно. І що з тої впертості й наполегливості?
 

 
Можна спробувати досягти протилежного берега. Зрештою й це заняття марне, бо протилежний берег мало чим відрізняється від берега цього. Трава там не зеленіша й дерева відкидають таку саму тінь. Хіба що сонце встає не зі спини, а перед очима, часто засліплюючи й заважаючи спостерігати за плином ріки.
 

 
Ріка продовжує нести свої води і їй байдуже чи сидите ви на березі, чи ні. Ріка не включає вас в сферу своїх інтересів. Для ріки ви нічим не відрізняєтесь від он того куща біля води. Так – ще один об’єкт, який затуляє сонце (якщо ви ще на цьому березі).
 

 
Ваше життя залежить від життя ріки. Життя ріки не залежить від вашого життя. Ріка завжди буде сильніша. Їй байдуже скільки часу ви сидите тут, спостерігаючи за грою світла на хвилях. Коли ви раптом зникнете, ріка продовжить свою течію, навіть не помітивши вашого зникнення.
 

 
Та ми все одно приречені сидіти на її берегах, або борсатися в її хвилях. Від цього неможливо втекти.
 

 
Залишається одне – грати за правилами. Тобто сидіти на березі й смиренно дивитися на воду. Це повинно принести свій результат. А інакше для чого вся ця ріка, ці береги, ці кущі над водою, сонце, яке сходить і заходить, прохолодний вітерець від води і ваше терпіння.
 

 
В цьому є певний сенс. Адже Сунь Цзи  недарма колись сказав фразу, яка вже стала хрестоматійною: «Якщо довго сидіти на березі ріки, то можна побачити, як повз пропливе труп твого ворога».
 

 
Біда в тому, що переважно на це очікування витрачається ціле життя.
 

 
Ми ходили в дитячий садок і нам так хотілося пошвидше піти до школи, щоб нарешті припинилися ці знущання під назвою денний сон. Нам здавалося, що не спати вдень, це сенс існування і перша сходинка дорослого життя.
 

 
Школа виявилася не таким вже й святом. З’явилася перша підозра, що доросле життя, не таке вже й привабливе. Виявляється воно складається не лише з права не спати вдень, але й з бісової кількості неприємних зобов’язань й обов’язків.
 

 
Втім, існувала надія, що школа – неприємний, але необхідний етап, перед справжнім дорослим (вільним) життям. Щось на зразок чистилища.
 

 
Пройшовши чистилище, хтось потрапив до раю, хтось до пекла, хтось опинився на березі ріки, очікуючи, коли її води пронесуть повз труп ворога.
 

 
Перше усвідомлення того, що я. можливо, сиджу не на правильному березі ріки прийшло до мене ще в чистилищі (тобто в школі). Виявилося, що мої вподобання (музичні, мистецькі й світоглядні) якимось дивним чином виявилися цілком протилежні (навіть антагоністичні) до тих цінностей, які продукувало суспільство в якому я, волею випадку, змушений був існувати.
 

 
Не залишалося нічого іншого, як пристосовуватися. Надії на зміни не було ніякої, то ж доводилося вибудовувати свій мікросвіт свободи в суспільстві позбавленому цієї свободи фундаментально.
 

 
В другій половині вісімдесятих раптом зажевріла надія, що все ще може змінитися. Під кінець десятиріччя надія вже не жевріла, а палала яскравим полум’ям. Попереду було ціле життя і здавалося, що все буде добре, варто лише трішечки почекати і повз пропливе труп ворога (ну, ви розумієте?).
 

 
Два десятиліття минуло, а труп не лише не проплив рікою, але й виявився не зовсім трупом. Він вибрався на берег, струсив з себе залишки старого партійного костюма, з під якого явилися світові міліцейські штани, туфлі зі страусової шкіри, дорогий пінжак з карманами й бейсбольна бита в руках.
 

 
Тепер навіть сумирно сидіти на березі ріки справа небезпечна. Хоча б тому, що тебе можуть звинуватити в тому, що ти очікуєш, коли рікою пропливе відомо чий труп.