Малі міста відрізняються від великих не тільки розміром і кількістю населення. Вони ще відрізняються кількістю доступних розваг. У великому місті є театри (подекуди й опера), музеї, цирк, зоопарк, атракціони, галереї, стадіони, ресторани, бари… Маючи бажання і гроші, можна щотижня, або й частіше знайти собі розвагу. То  тут прем’єра – то там матч. Якщо грошей на все не вистачає – вибираєш краще. Маленькі ж міста мають тільки стадіон і бари.
А тепер розповім вам про одне невеличке містечко. Кілька десятків тисяч чоловік населення. Футбольна команда змагається на першість області. На матчі ходить чоловік 200 – 300. У хорошу погоду. Отже, футбол, як масове развлєчєніє, відкидаємо.
Музеїв аж два. Атракціонам – років п’ятдесят. 2 -- 3 рази на рік приїжджає пересувна пародія на цирк. Не часто і не цікаво.
Ресторан і бари я з вашого дозволу теж не приймаю до уваги.
Але містечку, про яке хочу вам розповісти, пощастило. За Союзу якась велика шишка вирішила збудувати ще один стадіон і пристосувати його для спідвею. Є такий вид мотоспорту. Виділили фінансування – і з’явилася ще одна спідвейна команда. Непогана команда. Вела боротьбу у вищій лізі СРСР. Поступово спідвей став спортом №1 у місті. Але із розвалом Союзу спорт став нецікавим владі. Фінансування припинилося. Більше 10 років клуб ледь животів. В основному -- на ентузіазмі самих спортсменів. І ось – з’явився бізнесмен, який наважився вкласти гроші у технічний, а значить і дорогий, вид спорту. Щоб ІМХО не стало його рекламою, назву його СПОНСОРОМ. З часом він став міським улюбленцем. Міська влада віддала йому в оренду ще недорозвалений стадіон. Не знаю, скільки коштувало приведення його до ладу, приведення до ладу гаревої доріжки, по якій власне і їдуть спортсмени, встановлення штучного освітлення, надувних бортів, купівля мотоциклів і т.д., і т.п. Результат – міжнародна комісія визнала стадіон придатним до проведення міжнародних змагань. Декілька таких змагань міські любителі спідвею вже встигли побачити. На трибунах ніде яблуку було впасти. Близько 3000 вдячних вболівальників відвідали гонку. (Проводячи паралелі по кількості населення, Київ мав би зібрати десь 200-тисячний стадіон.) Шукаючи вільне місце, глядачі говорили про додаткову трибуну. Вона вже давно була б збудована, але депутати міськради не захотіли додати в оренду клапоть землі. Шириною 10 і довжиною 100 метрів нікому не потрібного болота на околиці міста. Ба, більше – міська рада вирішила збільшити орендну плату за стадіон у два з половиною рази. Причини знайшлися. Результат – були відмінені раніше заплановані комерційні змагання. Комерційні – це коли спортсмен за участь у змаганнях отримує гроші, а не пункти у загальному заліку. Спонсор хотів показати місту гонщиків світового рівня. Не склалося…
Сказати, що у місті поважають спонсора – нічого не сказати. Що кажуть у місті про депутатів міськради – зайве казати. Не рятує їх навіть запізнілий дозвіл на будівництво додаткової трибуни і обіцянка переглянути орендну плату.
А тепер – два факти:
1. Містечко,про яке я веду мову  – на Заході. І більшість у міськраді за Свободою.
2. Спонсор – член ПР. І, нагадаю, улюбленець…
 
Не хочу, щоб це ІМХО сприйняли, як рекламу однієї партії і антирекламу іншої. Тому що вірю в те, що десь на Сході є свободівці, які працюють на благо громади, а ПР вставляє їм палки в колеса.
Чому в Україні партіям, які воюють між собою на всіх рівнях, нас.ати на інтереси людей?
Чому людина може чудово працювати і приносити користь суспільству тільки, поки не прийде до влади? Прийшовши до влади, людина міняється на антипода.
Це – наша карма, чи що?