Шановний Валєра, оце тільки Ви змогли надихнути мене на написання цього опусу, до цього думала, що обійдусь коментуваннями, і то від випадку до випадку, як закортить, але чаша терпіння вже повна, тим більше у зв"язку із останніми новинами про ТС та інші СССР.
 
Так от слухайте.
Моя старша сестра народилась на Далекому сході, де мій батько, юний гарний офіцер, родом із України, познайомився з не менш гарною дівчиною росіянкою, це неважливо, яка доля їх перекинула на край світу, але факт є. Я вже народилась під Москвою, пішла в школу у Львові, потім Середня Азія, Казахстан, де батько, судячи з усього, приймав участь у встановленні ракетного щита для СРСР, закінчувала школу я вже у Києві. Це все я розказала для того, щоб було зрозуміло, що виховувалась я на базі "інтернаціональної дружби".
 
Але в дитинстві я кожне літо проводила на Київщині, в селі у бабусі з дідусем. Там все було просто чудово, дорослі із блиском в очах працювали на колгоспних ланах, залишаючи для свого господарства короткі уривки часу, усі таки дружні, веселі, свята з піснями та танцями. Але з часом, як я стала підростати, та трохи розумнішати, почав дід зі мною розмовляти про щось інше, окрім щасливого радянського життя. От тоді я із здивуванням почула про те, як жили мої родичі до радянщіни, скільки у них було землі, худоби, техніки під кінську тягу, скільки в селі було майстрів на усі руки, якщо одному було важко, об"єднувались у кооперативи, але добровільно на взаємовигідних умовах, яка у людей була повага один до одного, до майна, красти навіть на думку нікому не приходило.
 
Ну як все забирали "добровільно-примусово", всі знають, як "ці куркулі не хотіли отдавати награбоване у трудового селянства", теж знаєте, як хазяї не знаходили собі місця, слухаючи, як реве їхня негодована бовдурами худоба, як замісь гектарів гарно обробленої землі нарізали по 60 соток і "ні в чьом сєбє нє отказивай".
Це все не вигадки, це я чула своїми дитячими вухами від діда, а ще, як він, як міг, чинив спротив, вирубав сад, посаджений своїми руками, коли обклали поборами, ховав поросят та зерно, щоб не забрали у голод.
 
а ще мені дуже подобались взаємовідносини між людьми, це взаємодопомога, як-то толока, коли всім загалом допомагали будувати за обід, коли хворому сусіди завжди наллють тарілку супу. А ще велика повага між дорослими та дітьми, це було основою української сім"ї. Я за все дитинство не чула в селі жодного матюка, я вже не кажу про батька. А от мати могла...
 
Тепер про росіян.
Тоді ж у дитинстві, я була один раз у родичів моєї мами у Росії, це було у першій та останній раз, бо я туди вже не хочу. Мене вразило навіть не те, що всі п"ють, матюкаються,- а відносини у сім"ї, всім байдуже один до одного. Я прошу, не судіть мене, може це не скрізь та не у всіх, але це мої дитячі враження, інших я не маю.
 
Тому, коли настав час отримувати паспорт, і треба було вказати національність, у мене не було ніяких вагань: я - українка.
Коли ми їздили з батьком по всьому союзу, я на шкільних вечорах читала вірші Шевченка, а лялькам шила українські костюми, що їх бачила на сільських весіллях. Але коли приїхала до Києва, то мені забороняли вивчати у школі українську: "нє положено", бо донька військового, а мого бажання ніхто не питав, бо така політика партиї.
 
Я це все пишу, сидячи за столом в в дідовому селі, в дідовій хаті, що він побудував своїми руками, на дідовій землі, що перейшла від діда до батька, а тепер до мене по спадщині. І роблю це, щоб сказати головне:
 
Я НЕ ХОЧУ НАЗАД В СРСР, чи як він там буде називатися.
Я НЕ ХОЧУ РУССЬКОГО МІРУ.
Я ХОЧУ ДРУЖИТИ  З РОСІЯНАМИ, АЛЕ У СВОЇЙ ДЕРЖАВІ.
Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ НОВІТНІ ЗАГАРБНИКИ ЗАБРАЛИ У МЕНЕ ОСТАННЮ ПАМ"ЯТЬ ПРО МОЇХ ПРЕДКІВ - МОЮ ЗЕМЛЮ.
 
І ці бажання вистраждані з дитинства!
Валєру прошу не відповідати, я його все одно не читаю, мені моя нервова система дорожча...