для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны

Харків’яни проти більшовиків


Харків’яни проти більшовиків
Цікавий парадокс спостерігається в нашій історії. Про перший прихід більшовиків в Україну ми маємо чимало інформації – Крути, Київська бойня, Брест-Литовський мир, похід Запорізького корпусу на Слобожанщину і Крим. Другому приходу більшовиків пощастило менше. Все що відомо про нього пересічному українцеві, так тільки те більшовики таки прийшли.
 
Завдяки мовчанці істориків поза увагою українців лишається здобуття червоними Харкова в перші дні січня 1919 року. Історія ця цікава тим що вона вщент руйнує тезу про підтримку українцями-східняками у Громадянську війну виключно червоних або білогвардійців, кому що більше до вподоби. Атакували Харків об’єднані сили московських більшовиків та союзного їм німецького рейхсверу, а обороняли – українські частини які на 80% складалися з місцевих уродженців – слобожанців. Отже.
 
Для угрупування українського війська на Харківщині війна почалася фактично з першого ж дня повстання проти гетьмана Скоропадського. Практично зразу ж на Харківщині підняли голову численні отамани – анархісти та більшовики. Всі вони декларували боротьбу проти гетьманської влади, але атакували переважно частини українського війська – начебто своїх союзників. В районі безпосередньо Харкова і Білгороду (у ті часи – українська територія) діяли банди анархістів Чередняка і Сахарова. В районі Костянтинограду (сучасний Красноград) бешкетували банди боротьбіста Матяша. В районі Павлограду та Лозової капостили українцям веселі хлопці батьки Махно. Біля Полтави гуляли банди есера Шинаря. Тощо й тощо. Сучасні «махнознавці» можуть скільки завгодно розповідати нам про «третій фронт» анархістів проти і червоних, і УНР. Проте червоний главком Антонов-Овсєєнко в своїх мемуарах всі ці банди інакше як «червоними партизанськими загонами» не називає. Маленька деталь – війни Росією Україні об’явлено ще не було, а «червоні партизанські загони», тобто озброєні групи які червона Москва визнала своїми, по Україні вже гуляли.
 
Шанувальники червоної Москви з факту наявності цих банд виводять цілу теорію про всенародний спротив українським націоналістам. Ця теза не витримує критики. Керівники української Директорії не були націоналістами, вони були соціалістами – соціал-демократами та есерами. Ба-більше – справді націоналістична партія Хліборобів-Демократів (керована Дмитром Донцовим та Миколою Міхновським) Директорією була практично загнана у підпілля. Полтавська газета «Полтавська громада», в якій публікували свої статті «хлібороби», була закрита Директорією – «за шовінізм».
 
Стосовно ж ідейності повстанців – анархістів есерів та більшовиків, от що писав безпосередній свідок, старшина штабу Запорізького корпусу сотник Іван Барило: «Шинкарівці … спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд». Збагнули? 40 карбованців добових! От і вся ідея. А гроші в повстанських отаманів були. Ще в квітні 1918 року в умовах голоду та боїв із чехами й козаками Краснова, на більшовицьку агітацію в Україні Москва виділила 34 млн крб. золотом. Більшовицькі керманичі не криючись писали про це в своїх мемуарах.
 
І от в таких умовах командири українських частин отримували від своєї розвідки вісті про посилення червоного контингенту по ту сторону кордону. На грудень 1918 року з російського боку в районі Харкова було зібране червоне угрупування чисельністю біля 21 тис осіб. Основою для розгортання червоних сил послужила «2-га українська повстанська дивізія» як лагідно охрестили більшовики залишки Першої Донецької армії яка втекла на російські терени в квітні 1918 року. Використання тюнингу «українських повстанців» було для ленінців украй зручним. «Повстанці» (які отримували харчі і набої зі штатних складів Червоної армії) регулярно здійснювали набіги на українську територію. В разі збурення з українського боку Москва лише дурнувато посміхалася – ваші мовляв повстанці, ви й розбирайтеся. Саме смішне те, що цю брехливість спростували самі синки Троцького. «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки» - «Положення про Радянську армію України» від 18 грудня 1918 року.
 
На грудень 1918 року основу «2-ї української повстанської дивізії» складали: Московська робоча дивізія, 43-й Пітерський робочий полк, 2-а Орловська бригада, загін Кожевнікова (7 тис казанських татар і башкир), загін Яшвілі (дагестанський), бригада інтернаціоналістів (латишів, угорців, чехів і переважно – китайців), тощо. Коротше від українців – в очах мерехтіло. Командував «2-ю українською дивізією» професійний більшовик Володимир Ауссем. Військове планування для нього здійснював, як це було прийнято в червоних начальник оперативного відділу штабу, колишній царський генерал Зарубін. Командував усім Українським фронтом ще один професійний більшовик Володимир Антонов-Овсєєнко.
 
Синкам Троцького протистояла група український військ на Харківщині основу якої складав Запорізький корпус армії УНР. Окрема Запорізька дивізія в часи гетьмана фактично мала чисельність бригади. Проте після протигетьманського повстання командувач дивізії полковник Петро Болбочан наполегливо взявся за роботу і дивізія була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус в складі двох дивізій – Запорізької та Республіканської.
 
Запорізька дивізія мала чотири полки – Дорошенківський, Кармалюківський, Богданівський і Гайдамацький. Останній полк містився на Донбасі, і в боях на Харківщині участі не приймав. Командував Запорізькою дивізією підполковник Олександр Загродський.
 
Республіканська дивізія була сформована з 2-го Республіканського полку Запорізької дивізії, яким тривалий час командував полковник Болбочан. Дивізія мала в складі Республіканський, Наливайківський, Мазепінський та Богунівський піхотні полки, кінний дивізіон Чорних Шликів, легку гарматну бригаду сотника Лощенка та кінно-гірський гарматний дивізіон підполковника Алмазова. Командував дивізією підполковник Зельницький.
 
Посаду командувача Запорізьким корпусом обіймав полковник Микола Сильванський. Начальником штабу був полковник В’ячеслав Перфен’єв. Чисельність корпусу становила біля 16 тис козаків та командирів. Перевагами цього формування була висока якість кадрів, спрацьованість бойових підрозділів та вже існуючі бойові традиції. Корпус виділяла взірцева стійкість до більшовицької пропаганди – агітатори просто боялися туди ходити. Головним недоліком корпусу біло те, що він прийняв величезний кадр добровольців. Запорізька формація за неповний місяць розвернулася ледь не вчетверо і заслужені ветерани потонули в натовпі новачків.
 
Крім того частини корпусу біли розмазані по дуже великій площі. Три полки Запорізької дивізії стояли біля Харкова, Гайдамацький полк – на Донбасі, Республіканська дивізія – біля Полтави та Кременчука, де вона вела бої з гетьманцями та бандами есера Шинкаря.
 
До цього варто додати що Запорізький корпус це формація що на 100% складалася з наддніпрянців та східняків. Всі 100% старшинського складу корпусу – це колишні офіцери Російської армії, що мали військову освіту, нагороди та досвід Першої Світової війни. З дивізії непевного штату у корпус Запорожці розгорнулися на Слобожанщині, тож нічого не було дивного в тому що три чверті корпусу складали козаки-харків’яни.
 
І це була не єдина частина що складалася з харків’ян. Зразу після протигетьманського повстання харківське вільне козацтво сформувало Харківсько-Слобідський кіш, фактично – двох-полкову бригаду, яку очолив отаман Кобза. Крім того у самому Харкові з числа робочих-українців була сформована Робоча дружина (800 осіб). Верховне керівництво та координацію дій здійснювало командування Лівобережної групи армії УНР, на чолі з командувачем – бригадним отаманом (генералом) Петром Болбочаном, та начальником штабу групи полковником Богданом Гейденрайхом.
 
Отже на кінець грудня 1918 року українські сили під Харковом складали три полки Запорізької дивізії, два полки Слобідського кошу та робоча дружина – біля 10 тис бійців. Республіканська дивізії на фронт тільки висувалася.
 
Крім українських та більшовицьких військ на Харківщині існувала ще третя сила – німці. Залишки частин німецького рейхсверу, що прийшли в Україну за угодою з Центральною Радою після революції у Німеччині потрохи евакуйовувалися до дому. Проте їхній гарнізон являв ще грізну силу – 4,5 тис багнетів та шабель посилених п’ятьма гарматними батареями. Німці сиділи на валізах і чекали нагоди від’їхати до дому.
 
От у таких умовах 20 грудня 1918 року більшовицькі загони навалили на прикордонні міста Вовчанськ, Куп’янськ та Білгород. Українські частини з міст пішли фактично без бою. Причина тому була дуже проста, українські військові мали наказ Директорії всіляко уникати сутичок з більшовиками. Справа в тому що соціалісти з Директорії – Винниченко, Шаповал і Мартос іще до протигетьманського повстання уклали угоду з червоною Москвою про спільну боротьбу проти гетьмана Скоропадського та його адміністрації. «Ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи» - визнавав пізніше Володимир Винниченко.
 
Українські соціалісти щиро й натхненно виконували свою частину угоди – випускали більшовиків з в’язниць і затуляли очі на створення більшовицьких ревкомів, а червона Москва у той самий час стягувала війська до українських кордонів. Більшовики банально обдурили своїх українських партнерів. Антонов-Овсєєнко писав у мемуарах що рішення «у п’ятиденний термін почати наступ для підтримки робочих та селян України, що повстали проти гетьмана» більшовицький Совнарком прийняв 11 листопада 1918 року. Фокус у тому що лідери українських соціал-демократів та есерів рішення про повстання проти гетьмана прийняли лише 13 листопада. Не дивно що більшовики це передбачили – вони були в курсі усіх планів українських соціалістів.
 
Більшовики поспішали. Прийти в Україну їм треба було зразу ж після повстання – допоки на місцях панували безлад і анархія, посилені діяльністю більшовицьких ревкомів. «Нема чого розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії, не тільки на успіх революційного руху в Україні, але й на саме його виникнення» - ремствував член бюро ЦК компартії України Яків Епштейн. Про те саме писав військовий міністр УНР генерал Греков: «Я підкреслив, що основна маса населення України не тільки не більшовистична, але й взагалі не революційна, окрім питання про землю». З ними погоджувався Антонов-Овсєєнко: «Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що потім доведеться брати лобом». А вже за рік голова РВС Лев Троцький мав визнати: «Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії».
 
А поки що командувач Лівобережної групи Петро Болбочан бомбардував Київ телеграмами про більшовицький наступ, повідомляв номери частин, імена командирів, добуті розвідкою плани, а Київ вимагав «не допустити братовбивчої війни». Врешті решт військові мусили взяти відповідальність на себе і наказали полкам зайняти оборону в районі станції Козача Лопань та біля Чугуєва. Логіка українського командування була проста. З початком червоного наступу було треба сконцентрувати сили на напрямку головного удару, втримати противника і нанести контрудар силами Республіканської дивізії яка мала прибути з Полтави. Додатковий удар по червоних можна було нанести з півночі, з боку Сум - туди вже висувалися полки Чорноморської дивізії.
 
Все сталося мов по нотах. 30 грудня більшовики атакували Козачу Лопань. Увірвавшись на станцію, вони здобули фланговий удар, і з розбитим рилом відкотилися на попередні позиції. Командувач Запорізькою дивізією підполковник Загродський спрямував проти ворога два полки Слобідського кошу і приготувався до прийому полків Республіканської дивізії. Під Козачою Лопанню українці успішно відбивали всі атаки червінців. В Харкові лишилися тільки робоча дружина кілька сотень (рот) Слобожанців і частини тилового забезпечення. Саме в цей момент у червоних в штабі 2-ї української повстанської дивізії отримали повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова: першого січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал».
 
Повідомлення про те що за спиною українських частин німецькі вояки атакували українські штаби, пролунало мов грім серед ясного неба. Захоплення вокзалу мало відрізати зразу ж п’ять полків від своїх тилів та приректи їх до загибелі в оточенні. Бунт німців мав свої причини. Німецькі ешелони що їхали з України до Німеччини, на своїх теренах масово роззброювали та грабували поляки. Зігравши на цьому, більшовики запропонували німцям виїхати з України через Червону Росію – на Данциг і далі морем. За це червоні зажадали від німців певних послуг.
 
Події сприяли німцям – у 300-тисячному робочому Харкові їм протистояли лише робоча дружина та бійці українських комендантських сотень. Проте про підтримку себе мешканцями міста та про панічні настрої серед українських вояків більшовики німцям явно прибрехали. При співвідношенні 1 до 4, за умови пропечених вояків рейхсверу з одного боку, та робочих від верстату – з іншого, атаку німців на вокзал українці примудрилися відбити. А тим часом на допомогу робочим, з Чугуєва наспів Кармалюківський полк – вже штатна армійська частина.
 
Ситуація вимагала рішучих дій. Час працював проти українців. На передовій їх полки мордувала Червона армія, а в тилу німці, відчаявшись взяти вокзал штурмом, розвернули гармати і почали ураганний обстріл вокзалу, зносячи під гарячу руку ще й будинки мирних харків’ян. Усвідомлюючи безнадійність ситуації отаман Болбочан прийняв рішення – зняти полки з передової, рішучою контратакою відкинути німців, змусити замовкнути їхні гармати, убезпечити вокзал та евакуювати тилові установи з міста і військові частини з передової. Харків доводилося залишити, але втрачаючи голову плакати по волосах був не час. План який і на маневрах провести було не просто, в умовах бойових дій запорожці виконали блискуче. Вдень 3 січня, їхні курені залишили Харків, евакуювавши штаби, шпиталі, склади та особистий склад частин. Навіть більшовики визнавали – в оточення до них не потрапила жодна українська сотня.
 
Під Харковом вже висаджувалася Республіканська дивізія. 4 січня запорожці відкинули більшовицькі заслони та перейшли у наступ, силячись зайняти Дергачі, відрізати більшовиків від їх головних сил та змусити залишити місто. З півночі їм на допомогу мали ударити курені Чорноморської дивізії. «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку» - визнавав за багато років Володимир Антонов-Овсєєнко. Ситуація коливалася мов на терезах – «або-або». Розуміючи безнадійність ситуації більшовики кинули все що в них було на залізницю в районі Сум. Вони зазнали скажених втрат, але змогли затримати чорноморців. Водночас з цим більшовики кинули на передову геть чисто все що тільки мали. «Німецькі частини, хоч і не додержали свого слова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко. Нарешті більшовицьким ревкомам була дана команда – за всяку ціну підняти бунти в українському тилу. Банда Матяша атакувала Костянтиноград. Банди Шинкаря увірвалися Полтаву. Запорожцям довелося перекидати сили ще й туди. Як наслідок – наступ Республіканської дивізії захлинувся. Запорізький корпус перейшов до оборони. Харків був втрачений.
 
Перше що по закінченню битви зробили більшовики – роззброїли банди Чередняка і Сахарова. Особистий склад банд був відправлений до більшовицьких частин, а ватажки – під кулемети. Та сама доля спіткала всіх, хто піднявши чорні прапори, ворожив для більшовиків проти України. Махно закінчив не краще.
 
Битва за Харків 1919 року завершилася фактично у ніччю. Більшовики зайняли Харків, проте головної своєї задачі вони не виконали – українське угрупування під Харковом розгромлене не було, змогло уникнути пастки і продовжувало битися з червоними до самого кінця війни. З іншого боку українці не змогли відбитися від більшовиків проте теж були в кроці від нанесення поразки більшовикам, в умовах апріорі набагато гірших ніж у червоних і за меншої чисельності. За звітами українських командирів їхні втрати під час боїв за Харків становили до 40% особистого складу убитими і пораненими. В умовах відступу без попередньої підготовки та подальшого наступу без резервів – цифра цілком реальна. Питання про більшовицькі втрати лишається відкритим. Червоні в своїх мемуарах дають настільки плутану картину чисельності своїх військ, що розібратися в них неможливо. Фактом лишається те, що здобувши Харків 3 січня до Полтави синки Троцького доповзли лише 20 числа. Після взяття Полтави більшовики кілька тижнів не робили жодного кроку убік позицій запорожців. Навіть після арешту отамана Болбочана коли Запорізький корпус був фактично обезголовлений та здеморалізований, червоні відмовлялися рушити вперед, а їхній комдив вимагаючи підкріплень вчиняв істерики та подавав у відставку. Так що очевидно, втрат ленінці зазнали добрячих.
 
Чому про цю битву мовчить українська історіографія? Справа в тому що, по-перше про битву за Харків банально не було кому згадувати. Запорізький корпус, на відміну від тих самих Січових стрільців з листопада 1918 року практично не вилазив з боїв та приймав участь в Першому Зимовому поході. Від запорожців практично не лишилося фотографій та документів – саме через те що їх дуже часто втрачали або нищили, аби не віддати ворогові. Майже не лишилося нікого з командирів, хто міг би описати ті бої. Полковник Болбочан був розстріляний. Полковники Сильванський, Гейденрайх та Перфенєв, були заарештовані разом з Петром Болбочаном та викинуті з армії. Під час Першого Зимового походу загинув підполковник Зельницький. Генерал Загродський війну пережив, але мемуарів не писав. Причетний до арешту полковника Болбочана, він не любив згадувати все що було пов’язане зі своїм колишнім командувачем. А сам він ніяких гучних перемог не здобув. Парадокс – але найбільш детально битва за Харків описана в мемуарах саме більшовицьких командирів.
 
Сучасна ж українська історична наука фактично повторює концепцію створену у 30-і роки в Галичині, не без впливу ОУН. В тих умовах боротьба за незалежність України бачилася як найближча перспектива, а тому все що було пов’язано з Визвольними Змаганнями – ударно героїзувалося. Керманичі Української Директорії були об’явлені героями і борцями за незалежність. А битва за Харків створювала чимало питань: чому українські війська не мали впорядженого тилу, чому більшовицькі ревкоми за спиною українців діяли мов вдома, чому втративши Харків 3 січня війну Червоній Росії Директорія об’явила тільки 16-го, і ще багато інших. Очевидно, питання замовчані тоді, не втрачають актуальності для українців ще й зараз.
 

Джерела:
 
1. Винниченко Владимир «Из истории Украинской революции. Революция на Украине». М.: Госиздат 1930г.
2. Донцов Д. «Рік 1918. Київ». Торонто: «Гомін України», 1954 р.
3. Антонов-Овсеенко В. А. «Записки о гражданской войне», Т.3. — М.:, — Л.: 1932
4. Тинченко Я. «Українські збройні сили» - Київ: «Темпора», 2009 р.
5. Тинченко Я. «Офіцерський корпус армії УНР» - Київ: «Темпора», 2007 р.
6. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська «Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника» - Київ: «Темпора» 2009 р.
7. Авраменко Н. «Спомини запорожця» - Київ: «Темпора» 2007 р.
8. Андрієвський В. «З минулого» - Берлін: «Українське слово» 1923 р.

Дмитро Калинчук
© Дракон [02.10.2011] | Переглядів: 7448

2 3 4 5
 Рейтинг: 47.2/44

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Facebook-login



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2021 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook