для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Чорний ворон, білий крук


Чорний ворон, білий крук
                                                                                                                           "Черный ворон, черный ворон,
                                                                                                                             Что ж ты вьешься надо мной?"

 
В трагічній  історії подій 1918-1921 років на теренах України вони не були визначальними персонами. Не очолювали урядів, не командували фронтами, не носили у саквах маршальських жезлів. Але, все ж, у тій диявольській суміші підлості й геройства, ницості й величі, що зветься Громадянською війною, були не останніми постатями. Кожен по-своєму.
 
Долі їхні дивним чином  поєднані і, при всьому антагонізмі, чимось схожі. Один з них широкому загалу більше відомий як булгаковський персонаж генерал Хлудов. А другий…
 
Другий знаний під своїм власним ім.`ям, але скільки свого часу було докладено зусиль, щоб зобразити його постать у спотворено-карикатурній манері, під якою майже не залишалося людських рис!
 
Яків Слащов та Нестор Махно.
 

 
Їхнє протистояння  на півдні України значною мірою визначало перебіг воєнних дій  1919 року.
 
Вони були майже ровесниками. На той час, коли їм судилося зіткнутись у двобої, Якову Олександровичу виповнилося 33 роки, а Нестору Івановичу – 30. Обох, мабуть, можна назвати воєначальниками-самородками. Щодо селянського сина та вічного революціонера Махна це твердження зрозуміле. Але ж і  «військова кісточка» Слащов за п`ять років пройшов шлях від штабс-капітана до генерал-лейтенанта. Погодьтесь, така кар`єра неможлива для офіцера за звичайних обставин.
 
Обидва були людьми хоробрими до фанатизму і жорсткими до жорстокості. І кров проливати не вагались. Ані свою, ані чужу.
 
Літо й осінь 1919 року – апофеоз Громадянської війни. На той час збройні сили Півдня Росії під командуванням Денікіна досягли найбільшого успіху. Двадцять третього  серпня вони зайняли Одесу, двадцять п`ятого – столицю червоної України Харків, двадцять шостого - Катеринослав. Наприкінці вересня хвиля білого наступу докотилася до Курська, Воронежа й Орла. До Москви залишалось 300 кілометрів. Здавалося, більшовицька влада відраховує свої останні тижні.
 
Події у центральній та північній Україні розгорталися не менш драматично. Армія Української Народної республіки, яка навесні і влітку досягла певних успіхів, наразі опинилась під ударами з трьох боків – Польщі, більшовицьких сил і денікінської армії. 31 серпня військо УНР залишило Київ. Конфлікт між українським та денікінським керівництвом призвів до розриву тимчасових угод. Директорія УНР оголосила війну армії Півдня Росії. Проте це було лише формальністю, насправді бойові дії вже розгорталися. Лідери білого руху не мали наміру терпіти поряд з собою жодних натяків на незалежну Україну.
 
В той час на правобережну Україну просувались війська Нестора Івановича Махна.
 

 
Вони теж опинилися в лещатах. Махно, який встиг деякий час повоювати в якості союзника Червоної армії, згодом за вказівкою Троцького був оголошений поза законом. До білих вождів він теж не відчував жодної симпатії.
 
Обидва українські війська переживали не найкращі часи. Армія УНР, яку роздирали внутрішні конфлікти, не могла самотужки втримати фронт проти добре озброєних та дисциплінованих денікінських дивізій. Селянська ж армія Махна потерпала від нестачі боєприпасів, а обоз був переобтяжений пораненими. Попри глибоку недовіру між лідерами двох сил, невблаганна логіка подій штовхала їх до союзу, бодай навіть тимчасового.
 
І вони змогли домовитися. Махновці одержали амуніцію, набої та медикаменти і, головне, отримали допомогу для своїх поранених. Вояки батька зайняли позиції пліч-о-пліч з бійцями УНР неподалік від Умані. Щоб остаточно узгодити дії повстанської армії з Генштабом армії УНР Петлюра та Махно домовились зустрітися 26 вересня. Але на перешкоді цим планам став Яків Слащов.
 
Двадцять першого вересня його війська - п`ять полків, включаючи  елітний Сімферопольський офіцерський, та окремі загони перейшли у наступ проти махновської ділянки фронту. Через дві доби загони білих  вдарили по тилах Повстанської армії.
 
На карті Правобережної України арена найзапекліших бойових дій виглядає як досить невелика місцина в трикутнику між селами Перегонівка, Рогове та Крутеньке на південний схід від Умані. Але за напругою та драматизмом боротьби, за надшвидкою зміною обстановки той бій просто вражає. Він наче став передвісником інших битв, тих, які точилися у цих місцях два десятиліття потому.
 
Перегонівка переходила з рук в руки. Махно маневрував у кращих традиціях «блискавичної війни» і  зміг заплутати навіть такого воєначальника як Слащов. Проте, після захоплення білим загоном генерала Склярова Умані, його бригади все ж опинились у кільці. І тут справдилося старе правило: «якщо військо в оточенні – рух у будь-якому напрямку є наступом». Вночі 27 вересня махновці пішли на прорив. Прорив поступово переріс у наступ, наступ – в розгром. Вирішальну роль зіграв несподіваний фланговий удар «чорної сотні», яку вів у бій сам Нестор Махно. Більша частина білих була оточена біля річки Синюхи. Втрати війська Слащова склали близько п`яти тисяч вояків, половина з яких - офіцери.
 
Бій під Перегонівкою насправді став подією надзвичайною. Не часто так бувало в історії, щоб повстанське, партизанське по суті військо, зіткнувшись з регулярною армією, не розсипалося дрібними загонами по лісах та балках, а вступило з цією армією у двобій за законами військового мистецтва. І зовсім рідко траплялося, щоб в такому двобої повстанці здобували перемогу. Махно зміг.
 
Після перемоги махновських бійців під Перегонівкою денікінські тили виявились майже беззахисними.
 

 
У Нестора Івановича з`явилась можливість поряд з військами УНР розвивати наступ на північ від Умані. З іншого боку, у Симона Петлюри теж виникав варіант – йти у прорив, здійснений махновцями, на схід, до Дніпра. У будь-якому випадку, разом, спільно. Хтозна, чи вплинула б ця альтернатива на подальшу долю Української держави, але ж шанс був! Проте, не склалося. Надто глибокою була взаємна недовіра двох соціалістів – Петлюри і Махна, надто різними були їх уявлення про майбутнє України. Шляхи їхні розійшлися. Дослідник В. Савченко відзначає: «У 1920-1921 роках Махно не раз згадував свого колишнього союзника, намагаючись координувати спільну боротьбу і залучаючи петлюрівських селянських отаманів до воєнного союзу» . Але було вже запізно.
 
Отримавши жорстокий урок від селянського полководця, генерал Слащов,  тим не менше, гідно оцінив свого опонента. Згодом він писав: «Махно блестяще сумел воспользоваться пренебрежением к нему со стороны ставки главкома и, проявив выдающиеся  организаторские способности, быстро сформировал новые отряды… Бросается в глаза умение Махно действовать не только партизанским, но и регулярным способом, формируя войска, которые отважно воевали... Столкновения с ним носили всегда серьезный характер, а его подвижность, энергия и умение вести операции давали ему целый ряд побед».  Але такою виявилась думка Слащова, який серед денікінських командирів був саме «білим круком», людиною, яка завжди робила те, що вважала за потрібне і плювала на «авторитетное мнение». Інші ж його колеги тішили себе ілюзіями, що махновці – збіговисько бандитів, яке можна розігнати мало не канчуками. Проте ілюзії тривали недовго. Трьома колонами під командуванням отаманів Калашникова, Павловського і самого Махна Повстанська армія стрімко просувалась на схід.
 

Це перша частина розповіді про події осені 1919 року. Матеріал вийшов надто об`ємним,тому вирішив його розділити. Якщо шановних колег-дурдомівців зацікавить мій допис, трохи згодом викладу закінчення.
 

Частина друга
© Innorganik [28.09.2011] | Переглядів: 4532

2 3 4 5
 Рейтинг: 47.5/58

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook