"Художники мають писати гидоти про владу,
влада має їх переслідувати, а нащадки мають читати
та ненавидіти владу, яка переслідувала художників"
Сергій Левитаненко
"Бывает так, что после славной гулянки мама по башке настучит,
а доченьке в свое оправдание сказать нечего и она на вопрос
"где ж ты, сволочь, всю ночь была?!" гордо заявляет: меня изнасиловали!"
Гоблин "Пыточная для Ворошиловского Стрелка"
"Ой на нашому та й на березі розквітає вже ломброзо.
З телеящика нам, дурням, шкіряться Кашпіровський та Кобзон
Дикі гуси вже засмажені, вже нікуди вони не гайнуть.
Що ж ти, Зігмунде, скоса дивишся в ставкову оцю каламуть?"
Коли у середині 80-х вперше почув цю пісню, подумав: слова народні, бо такий крик відчаю може бути тільки у народної душі. Але виявилося - народна тільки музика, бо музику і дебіл написати може. Курнув травички - асфальт розсунувся та із надр звуки й полинули!*
Без мене, як сказав Андрій Платонов, народ неповний, тому від імені цієї частки народу висловлюю своє занепокоєння фіміамом, який курять моральні уроди та збоченці від сохи шоу-бізнесу одне одному. Хто з них півень, хто зозуля - вирішуйте самі.
Словом, сидять у телевізійній студії двоє ломброзообразних велетнів, підвиду шоу-карлики.
У одного очі кольору перестиглої вишні, а у другого не визначиш, бо кліпає ними безперестанно. Точиться меж ними бесіда, за можливість чути яку дідуган Фрейд будь-які гроші б віддав. (Але б у ефір цю пачкотню не пустив! Бо спец по підсвідомості широких людських аудиторій!)
Так от, коли читаєш, як Порфирій Петрович розмовляє з Родіоном (не суддею!) розумієш, що він бреше. Порфирій Петрович каже очевидні речі, з якими не посперечаєшся, він у своїй промові розставляє буйки, за які не можна запливати, але брехня у ній крадькома, як метелиця у полі стелеться. Словом стелить м’яко - спати твердо. Аматор боротьби за справедливість.
Але ж то Достоєвський! Він - геній. Він геніальними прийомчиками маскує правду, а не чепурить ілюзію.
У теледійсності простіше. Навпаки, зазвичай, складніше - спробуйте юшку у акваріум перетворити! - але теледійсность - то вже навиворіт! Мінус на мінус - і ти на плюсах!
Усі знають, що той, котрий очевидний кліпоман, бреше!, створює ілюзію, працює на образ, але проти його волі із промови випирає на поверхню такий потужний шар махрової правди, що мимоволі хочеться вигукнути: Фрейда у студію!
Таке огидне враження було у мене тільки один раз, коли читав біографію Лева Гумільова, написану ним самим! (До нашого українського Генія цей типус, поціновувач філейної частини монгольської коняки, ніякого відношення не має!) Так любити власні комплекси і вважати їх рушійною силою долі може тільки ница людина.
Так ось, коли Порфирій Петрович каже очевидні речі і при цьому вочевидь бреше - то мистецтво, а коли тропічний фрукт з Миколаєва бреше і при цьому очевидна правда вилізає назовні - то шоу!
Ось кліпоман розкладає себе на складові шоу. Починає, як і належить за законами жанру, із дитинства (гостри вуха, дідугане Зігмунд!) Каже, був нормальним хлопчиком (ненормальним, як ми потім зрозуміємо з висоти його нинішнього світосприйняття!) допоки не перелякався (наш антигерой, розповідає, що не пам’ятає, що тоді з ним відбулося) і не набув якостей, які і забезпечили йому життєвий успіх і риси видатної особистості. (Згадується одразу Ванга, яка поки не осліпла, бачила світ лише із віконця хати, та борхесівський Фунес, Диво Пам’яті)
Така відвертість чіпляє екзальтовану глядацьку публіку. Відвертість, звичайно, - елемент шоу, але проти неї не посунеш, як проти лому, якщо немає іншого лому.
Тобто, відвертість лікується виключно відвертістю. Тож змушений виписати пацієнту рецепт, почавши терапію, задля довіри, з такої ж глибинної відвертості.
Мене теж у п’ятирічному віці дуже сильно перелякали дві старі бабусі. Це було, якби сказав гобліновський Більбо Сумкінс, у степах Херсонщини (десь там по сусідству Миколаїв). Під вечір по сільській вулиці йшли два солдати. Ну, йшли собі хлопці та й йшли. Але бабусям захотілося мене полякати (які в них розваги?! та й Фрейда вони не читали).
"Бачиш, Сергійку, яке спекотне літо, а бідні солдатики змушені у кирзових чоботях ходити! Ось колись і ти так будеш!" - сказали вони і зареготали.
Ця тема їм так сподобалася, що вони повторювали і повторювали її, дивлячись мені в обличчя і регочучи, допоки я не злякався і втік. Забився у куті в коморі, але вони й там мене знайшли і почали, регочучи, мені доводити, що мені від того не відкараскатися. Не знаю, який біс у них тоді вселився, вони ж бачили, що мене трясло, я затулявся від них руками, але вони зупинитися не могли. Ці старечі перекошені від мстивого сміху обличчя налякали мене більше ніж перспектива ходити все життя у чоботях. Те далеко й незрозуміло, як смерть, а це - поряд і зрозуміло бридке й страшне.
Звичайно, переляк з мене ніхто не викачував. А ця історія забулася: людська психіка, особливо дитяча, річ потужна та саморегульована, усе ті жорнова перемолять, (привіт Девіду Лінчу й усьому Малхоланду-Драйву!), допоки одна людина не змусила мене її згадати: "Згадуй, Сергійку, згадуй, у тебе в дитинстві мала бути така історія, людина здатна згадати усе, кожну дрібничку, від народження!" (Привіт Хуліо Кортасару та цікавій грі Орасіо Олівейри!) "Коли ти її згадаєш, ти позбудешся цього тягара, ти - доросла людина, той тягар для тебе не страшний, він тобі не нашкодить, але носити його у собі не треба!"
Словом, ми живемо в Україні, тут з кожним щось подібне траплялося, але робити з того бренд - інтелігентній людині соромно. Як і розповідати про власні проблеми із здоров’ям широкій глядацькій аудиторії. Тільки самозакохані бовдури думають, що їх проблеми із здоров’ям цікавлять усе людство. Бетховен не пишався тим, що він глухий. Але то Бетховен, він був композитор, а не відразний шоумен, він не торгував ілюзіями.
Так от, обіцяний рецепт: домовляєшся із сракатою білорускою (можна й з українкою!) про прогулянку у бік посадки, пояснюєш, яким чином ти зробиш її там щасливою у позі Рекса - і виконуєш обіцяне! З посадки ти виходиш знову стовідсотковим Козаком! І той переляк, сам тебе, такого впевненого, перелякається! Тікатиме аж гай шумітиме!
Людині, яка провела стільки кастингів, певен, це буде не складно!
Але цей рецепт працює, коли людина має бажання видужати. Є такі, хто цього бажання не має, бо люблять свою хворобу більше за дружину. Вона для них більш еротично приваблива, ніж сраката білоруска. Їм дорослішати огидно, вони граються в дитячі ігри, у шоу-бізнес.
Для них рецептів немає, лише застереження.
Не треба викохувати свою хворобу - бо душі не хворіють, вони, як коні, бувають лише загнаними та виснаженими. Тим більш не треба нав’язувати суспільству думку, що лише хвороба, а не спротив ній, зробила тебе соціально успішним, змусила тебе відчути
свою окремішність та обраність. Подібна поведінка - аморальна, саме вона і є хвороба.
Ми усі різні несамохіть, а по волі Божій. Ніякого стереотипу успіху чи щастя не існує. Просто йди своїм шляхом і не закликай на нього інших. Не треба робити із недосвідчених хлопчиків і дівчат шоу-зірок, бо від того вони такими щасливими, як ти, не стануть.
От уявіть, якби до влади у світі прийшли гомосексуалісти та лесбіянки, думаєте вони, як зараз, плекали та відстоювали би загальне право на різноманітність? Та ні, вони б визначили норму, а той, хто їй не відповідає, пішов би в утіль, без усіляких суспільних обговорень! "Прийми нашу віру, або помри!" - це вигадали не регіонали. Мусульманське насадження власної віри серед декотрих народів видалося б дитячою казкою в порівнянні з тим, як би нинішні секс-меншинства насаджували б у світі свою норму. Навіть однорічні хлопчики материнську цицьку смоктати б боялися! Не крок наліво, а навіть погляд
у бік жінки вважався би злочином!
Людина, яка заявляє, що якби вона не позбулася деяких можливостей, то б вона ніколи не стала видатною особистістю, а так би й лишилася пересічною людиною, дядєй Васею-слюсарем, із цієї ж породи! Вона, вже не крадькома, нав’язує нам свою норму! Із самовпевненістю індика культивує свої комплекси.
Все на продаж! Мало нам Церкви, яка торгує Божим Образом, тепер ще й шоу-бізнес тотально творить свої карикатурні ікони!
Це не складно, бо екзотика завжди приваблювала людство.
Так, екзотика - це класно, але екзотика тому й екзотика допоки вона дозована. Коли вона безмежна, вона вже не екзотика, а буденність.
А наші телеканали навипередки подають її в такій кількості, що у суспільства від неї вже оскома. Принаймні, в частки народу - точно.
*Автор тексту пісні - видатний український поет Микола Стефанович Гумільов.
