Про акцію на честь 11-річчя зникнення Георгія Гонгадзе інтернет почав повідомляти за кілька днів. Не помітити було складно. Вагань іти, чи не іти якось не виникло – іти треба. З багатьох причин. Але про це – далі.
 
Початок акції був призначений на 18.30. Оскільки ще в анонсі говорилося про ідею пройти до адміністрації президента з запаленими свічками у руках, дорогою здалося не зайвим заїхати у супермаркет – власне, за свічками. Ідея виявилася напрочуд гарною. Свічки на акції роздавали. Але надійні похідні свічки на вітру виявилися більш стійкими за роздані організаторами. Це позбавило необхідності надягати на свічку стаканчик, який від вогню починав плавитися і бридко смердіти. Але це так би мовити технічні нюанси.
 
До вказаного часу на Майдан Незалежності до монументу Незалежності України стали збиратися журналісти. При чому ділилися вони на дві групи. Переважна більшість (і серед них – ваш покірний слуга) прийшли шанувати пам'ять загиблих колег. Меншість прийшли на роботу – тобто висвітлювати акцію. Від фотокамер та відеооператорів мерехтіло в очах. В натовпі роздавали свічки і наклейки з відомим усій країні профілем Георгія Гонгадзе. Були присутні журналісти самих різних звань і заслуг, від репортерів до головредів видань. Біля монументу скромно у компанії стояли нардепи Уколов та Ар’єв.
 
Десь біля сьомої організатори нарешті дали старт і колона журналістів запалила свічки і рушила на Банкову. Маю визнати, міліція того вечора відверто халтурила. Замість чинити перешкоди працівникам преси і всіляко обмежувати свободу слова (як вона звикла останнім часом), вона раптом обмежила рух по одній смузі вулиці Інститутської і колона журналістів рушила по проїжджій частині. На біс – міліція ще й охороняли колону журналістів. Того вечора у лісі явно здохло щось нечуване.
 
Боже мій, кого тільки в тій колоні не було?! Праворуч ішов дідусь дуже бідненького вигляду. Питаюся у якому виданні він працював? Виявляється – у «Літературній Україні» більшу частину життя. Коли зник Георгій Гонгадзе – мій співрозмовник був іще в строю, але зараз на пенсії. А нині він прийшов проявити солідарність. Ще один приклад – дві дівчини раптом спитали а куди власне прямує колона? Спитав у відповідь, а куди власне вони прийшли? Виявилося – на вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе. Дві студентки першого курсу журфаку вперше на цій акції, тому нічого не знають. Але – прийшли.
 
Кожен мав якусь свою неповторну мотивацію. Кожного привело щось своє. Небажання боятися на робочому місці. Стурбованість за якість роботи ЗМІ в нинішніх умовах. Кривда за те що можна 11 років нехтувати справою зниклого журналіста. Людей було багато – десь біля тисячі осіб.
 
Скандуючи «Банду – геть!», «Кучму – на нари!», «Литвина – за грати!», «Ми не забули!», колона журналістів дійшли до паркану біля адміністрації резидента. Тут відбувся мітинг під час якого було зачитано список журналістів загиблих за часи Незалежності. А під кінець, учасники ходи виклали свічками на асфальті ім’я «ГІЯ» - так називали Георгія Гонгадзе близькі друзі. Нині для журналістів це ім’я стало символом постійної небезпеки що супроводжує їхню професію.
 
Чого гріха ховати? В ті часи коли я сам працював інженером та був підприємцем, я й сам збагнути не міг, ну чого журналісти носяться з цим Гонгадзе? Чи мало в країні людей які зникли й досі не знайдені? Чи може мало людей які були побиті, скалічені чи-то вбиті? Чому увага саме Георгію Гонгадзе? Зараз я знаю відповідь на це питання.
 
Для журналістів ГІЯ – це символ їхньої тотальної незахищеності перед представниками влади.  Сама професія журналіста в нашому суспільстві дещо позбавлена здорового глузду. По-перше, відкиньте ілюзії – журналіст постійно ходить під загрозою судового позову. Що таке судовий позов до журналіста з боку прокурора чи-то потужного бізнесмена уявити собі не складно. Рівень юридичного обслуговування у них і в працівника ЗМІ різні апріорі. Ще оди спосіб яким люблять затикати роти неприборканим журналістам – робити так аби прокуратура на підставі статті чи репортажу в ЗМІ порушила кримінальну справу. Тоді журналіст виступає як свідок, і в разі не підтвердження інформації зі статті (а вона не підтвердиться – до ворожки не ходи) журналіст «летить» уже за дачу брехливих свідчень.
 
І тим не менше – пишуть і знімають. Чому? Ну хтось більше нічого робити не вміє. Хтось працює з любові до мистецтва. Хтось – від усвідомлення соціальної функції журналістики. А комусь непогано оплачують виконання заказів, буває і таке. На щастя випадки подачі у суд поки що трапляються не часто. В певній об’єктивній інформації зацікавлено чимало прошарків нашого суспільства. До насилля стосовно журналістів вдаються аж ніяк не тоді коли журналіст робить якусь інформацію власністю мас. Масам – до лампочки. Правильно сказала з цього приводу Юлія Латиніна – вільна преса небезпечна для чиновника чи-то бізнесмена тільки в демократичному суспільстві. Нашому ж суспільству по-фіг. Поки біда не прийшла в його особистий дім – член суспільства не ворухнеться боротися проти порушення громадянських прав іншої людини. Але й журналіст не писати не може. Це його робота зрештою – оповіщати суспільство про ситуацію в країні. У всіх її кольорах і фарбах без прикрас. Як то кажуть вибачте, що правда така огидна, але іншої правди у нас для вас нема.
 
Лихо приходить коли оприлюднена інформація завдала комусь майнових чи-то кар’єрних збитків, себто дала козир ворогам певної особи. Отоді – ховайся. Саме погане в цій ситуації те, що ніколи неможливо перебачити коли і кого саме може зачепити публікація. А результати… Ігоря Александрова забили бейсбольними бітами. Бориса Дерев’янка застрелили в 500 м від будинку редакції. Володимира Іванова підірвали за допомогою радіокерованого пристрою. Віктор Ферліх помер від отруєння. Про Георгія Гонгадзе знають всі. Усього за роки незалежності в Україні загинуло 63 журналісти.
 
Нині шансів здобути травму під час виконання службових обов’язків у представників преси стає дедалі більше – достатньо піти за репортажем на опозиційний мітинг. Побиті камери та розчавлені носи стають уже візитівкою ставлення влади до працівників ЗМІ. А якщо так – вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе і всіх загиблих українських журналістів дедалі більше перетворюватиметься для ЗМІ на сумне професійне свято. Журналістові доведеться постійно пам’ятати дві речі: «помиляєшся тільки один раз» і «не вір - не бійся - не проси».
 
Зрештою журналістів у країні – переважна меншість. Журналіст може повідомити людям про проблему, але він нездатний вирішити її за них. Вирішувати проблеми має суспільство – ті самі майже 46 млн громадян нашої країни. А поки громадяни не захищають самі себе і своїх журналістів, а ладні мовчки обдурюватися – їх обов’язково обдурять. І тут журналіст допомогти буде безсилий.
 

Дмитро Калинчук