… отак воно все й рухалося нехутко, але й на місці занадто не тупцювало: члена політбюро КПУ заступив чільний діяч ВПК, а його, в свою чергу, замінив неабиякий рахівник районного масштабу. Аж раптом стався шкандаль.  Хоча це занадто емфатичний вислів – «аж раптом». Жодної раптовості не було, коли цілком «демократично» й «закономірно» на посаду Президента України втрапив відверто пришелепуватий чолов’яга, м’яко кажучи, з каламутним життєвим досвідом побутово-кримінального походження. Зараз узагалі не про його політичні орієнтації ходить, бо я сильно сумніваюсь, що наявний президент є фігурою політичною, в традиційному розумінні, авжеж. Результатом банальної змови олігархів та чиновників не міг бути чоловік скільки-небудь самостійний і тямущий. Треба було бовдура – він завше знайшовся б, адже радянська влада культивувала такого роду рослинки. Так у чім же скандал?
 
     А все дуже просто. Серед усіх гідних і вихованих кацапів жереб випав чомусь саме на такого, який щомиті паплюжить самим фактом свого перебування на посаді благодатну (тобто – для самої себе благодійну) кацапську верству, яка комфортно розляглася-розпросторилася завсідно й повсюдно на тілі нещасної моєї Вітчизни, зажерливо й хижо шкірячись і поглядаючи неситим оком: когось іще б проковтнути й зжерти.
 

     Ясна річ, ця ситуація скандальна, бо ж кацаписька ще за радянське минуле позиціонували себе в ролі людей освічених, культурних, моральних та божих. Темним і затурканим хохлам вони несли прогрес, будували заводи й шахти, школи й лікарні, іншу машинерію, а відтак - імперію. Приміром, невдячним западенцям від 45-го року минулого століття на кацапських багнетах були занесені легіони інтелігентів-пацифікаторів, що хоч і в перервах між писанням доносів чи катівськими вправами, але викладали школярам та спудеям історію КПСС, русску мову, найматеріалістичнішу в світі діалектику. І кадри кацапські керівні вирішували всьо: кого – до Сибіру на табірний порох, а кому – помешкання, наприклад, у центрі Львова (із меблями й начинням, але без набридлих хазяїв). Та що там отой Кийов, коли й по Галичині та Волині розселилася-розповзлася ота пошесть, спочатку під захистом гарнізонів, а потім – наче повноправні господарі захоплених теренів. Туточки вони й розмножилися, жируючи на дармових плодах грабунків і людиновбивств…
 

     Але ж Янукович – це вже кацаписькам занадто! Жодна маринарка чи мешти зі струся не приховають його стадного смороду зі самих низів радянської стайні. Як не вправляй мізки, а на світлині – нетеса: без думки, без мови, без тями. Звісно, російської він теж не знає, а це ж – найганебніше! Чехов із Ахматовою – покривджені свідки. Стогне й скавулить велика русска-совєтска література, найкультурніша культура всіх часів і народів. Дами порядні бальзаківського віку (від 30 до 60), випускники радянських інститутів і технікумів, військових училищ й університетів марксизму-ленінізму, інженери й доценти, хатні господині й редактори районних багатотиражок, колишній радянський комсомольський бомонд – все ридає й кипить од непрощенної наруги й ґвалту. Еге ж, хтось не дожиє до рана?
 
    
 
     Це все була приказка, а байка така.
 

 

     На мою досконало мізантропічну (недовірливі хай поспитають вельми поважного професора-мізантрополога) думку, яка тільки моя, а не політбюрка, гурту чи сусіда по під’їзду, отже, на моє глибоке переконання, Янукович (разом із олігархічною клікою) закінчить свій шлях на звалищі, без жодної згадки в наступних поколіннях. Але до того, як станеться ця прогнозована подія, зграя мародерів і гопштаплєрів у курточках на ваті  має шанс здійснити одну дуже корисну для України справу. Провидіння (фатум, фортуна, врешті-решт - природа), глумлячись із декадансу кацаписьків, обрала для них (кацапів) екстравагантного гробокопа. Саме «трофейна команда Віктора Федоровича» покликана здійснити найважливішу за цілу історію України реформу: повне винищення до ноги всіх кацапів на наших теренах. Як і кожна справжня суспільно вагома реформа, оця робота жодним чином не залежить від свавільних намірів і заповітних бажань реформатора, вона є «бонусом» епохи Януковича, неуникненним наслідком, фінальним атрибутом, який водночас означатиме, що донецькі виконали свою історичну місію.

 
     Я зовсім не передбачаю дидактичної масакри з териконами пошматованих угодованих ніжних кацапських тілець, а лише стверджую: в Україні після Януковича буде ганебним визнавати свою колишню приналежність до кацапського «звання», а ті особини з кацапів, хто залишиться живим, писатимуть у всіх анкетах (анкети певний час по тому доцільно зберегти, авжеж), шкільних зошитах, на власних будинках і парканах, зрештою, собі на чолі: «Я – Українець!», причім, рука в них буде як ніколи тверда.
 

 
     Звісно, від цих пророцтв відгонить старожитньою гебрейською есхатологією з її уявленнями про мету й кінець історії та Страшний суд, яким усе й завершиться. Це не так. Більш точним було б виображувати наступні події як класичну грецьку трагедію, коли  ген там унизу, на кону, метушитимуться персонажі на котурнах ув аляпуватих яскравих машкарах: хтиві олігархи з надувним опудалом Януковича на патичку; авантурниця-перехоплювачка Тимошенко, яка обіцятиме кожному, але нікому ніц не дасть ані до, ані опісля помазання на царювання; кацапська тусовка сиріт із манерами кокоток, розпещених  мріями про «об’єднану кацапську опозицію» й затишну російську цицьку; багато інших міфологічних представників флори й фауни. Але головна увага глядачів-учасників прикута до Хору – українського народу, піднесеного й урочого, що провіщатиме рокованим смертним волю богів. Це заслуговує на окрему спокійну й серйозну розмову, а більше, ніж три стандартні сторінки тексту на ДД – це вже нонсенс і несмак.
 

 
****
 
    
 
      Пару днів тому, долаючи черговий гострий приступ вовкуватого людиноненависництва (точніше – кацапоненависництва), я гортав “Думки»** Паскаля в божистому українському перекладі Анатоля Перепаді, бо вважав автора великим людинолюбом: а раптом щось і на мене перейде з тамтих сторінок і я цілком змінюся, стану лагідним і ніжним до братів наших менших – живеньких таких кацаписьків?
 
     Бігме, який же ж мізантроп-мізерак без розлогого цитування? Й який автор-людинолюб без книги роздумів про буття людиною, того самобуття, від якого в порядних індивідів (філателістів, філістерів, філантропів, філократів, філокартистів, філадельфійців, філармонійців, філофоністів, філогенетиків, логофілів, тощофілів) очі лізуть на лоба, так їм кортить пожбурити ту книжку якнайдалі? Ви, мабуть, зауважували не раз і не два у своєму житті, що все вартне, що варто читати, має наслідком щонайменше шалений головний біль, хоча декому такі мазохістські вправи до снаги. Кляті розумові збоченці, що отак запросто розкидаються умом!
 
     Перед тим, як остаточно надокучити допитливим, скажу дещо дуже гарне на адресу Генерального обозного: він таки геній, хоча й сам про те не знає. Судіть сами. Жоден політичний сайт абсолютно не годиться для інформування читачів про політичні події, бо містить нікчемні оціночні судження, примітивні фантазії, безпідставні вигадки й розгнузданий агітпроп. Але виключно на ДД (а більше й ніде!) Генеральний обозний спромігся втілити в життя Паскалеву думку про розвагу й то так, що всі, хто ДД регулярно читає (я вже не кажу: всі дурдомівські письменники), знаходять суттєву втіху, забуваючи геть чисто про власне суттєве становище стражденного невільника.
 
     А відтак лунає закапелками ДД життєствердне й людинолюбне гасло: «Щастя для всіх задарма, щоби ніхто не пішов ображений!»
 


 

     «Не можучи лікувати від смерті, мізерії, невігластва, люди, аби зробитися щасливими, перейнялися наміром не думати про це.» (VIII***, 133)
 
      «Отож єдине благо людей полягає в тім, щоб їх відволікали від думок про їхнє становище чи якесь заняття, яке б відхиляло думки від цього питання, чи якась приємна і нова пристрасть, що їх займає <без останку>, чи гра, лови, якась захоплива вистава чи, врешті, так звана розвага.» (VIII, 136-5)
 
     «Ось чому ми так шукаємо гри і товариства жінок, війни, високих посад. Не тому щоб у них було дійсне щастя і щоб хтось виображував, що істинне блаженство в тім, аби мати гроші, які можна виграти грою, або в зайці, якого гонимо: ми не воліли б і глянути на нього, якби нам його піднесли <у подарунок>. Ми шукаємо не цього м’якого і спокійного вжитку, який дозволяє думати про наше нещасне становище, і не небезпек війни чи мозолів посади, а метушні, яка відвертає наші думки від нашого становища і розважає нас.» (VIII, 136-6)
 
      «Легше знести смерть без думки про неї, ніж думку про смерть без небезпеки.» (VIII, 138)
 
      «Змалку кладеться на людей обов’язок дбати про свою честь, майно, друзів, а також про честь і майно тих самих друзів, їх закидають справами, вивчанням мов і вправлянням, і будять у них розуміння того, що вони не можуть бути щасливими, коли їхнє здоров’я, честь, майно їх самих, а також їхніх друзів не в доброму стані; що брак однієї з цих речей зробив би їх нещасливими. У такий спосіб обтяжують їх справами і заняттями, які їх гноблять від самого світу. От, скажете ви, химерний спосіб ощасливлення! Чи ж можна зробити щось більше, аби їх унещасливити? А що ж іще можна було б тут зробити? Та досить тільки відняти у них усі ці турботи; тоді б вони приглянулися до себе, подумали, що вони за одні, звідки й куди йдуть; тож жодні заняття і відвернення <від цих думок> не можуть бути надмірними. Тим-то, якщо, так ретельно готуючись до справ, вони мають хвилю перепочинку, їм радять обернути її на розвагу і гру, щоб вони постійно були чимось зайняті.
 
     Яке ж серце людини пусте і повне гидоти!» (VIII, 139)
 
___________
 
*) блаженні простодушні
 
**)  Блез Паскаль. Думки. / Пер. з фр. – К.: ДУХ  І  ЛІТЕРА. 2009. – 704 с.
 
***) Глава  VIII. Розвага.