Безжальне серце, дикий норов. Народження яскравий вибух, смерті чорний жах. В день Сонця та під холодом Луни я плачу. Я такий,  і це мій жереб. А може я не прав? Скоріше - так. Але нема ні відчаю, ні страху. Краплі – мої друзі. Вони точать мармур і граніт. Хтось скаже – мокрі очі, молитви і любов – твої друзяки й вороги? Нехай!
 
Вічність! Щосекунди мої думки про тебе… Тепло кохання, любові жар – вони завжди зі мною.
 
Чекаю фінішу шляху земного без страху. Погляд. Слова. Сміх…. Горіти. Жити. Дихати. Будь-який біль, коли є любов - не відчуваю.
А якщо нещастя, що робити? Чоло повити сірою нудьгою? Адже життя чудове – ну хоча би зовні. Але буває так, що те, що роками будуєш… вмить зникає, як павутиння…
 
Якби не було досвіду поразок – згорів би я, немов сухе бадилля… Життя минає. У старця й немовляти. Так має бути. Бо коли б було не так – куди всім дітись – місця всім нема…
 
Над бухтою моєю – буря. Напевно плаванню – кінець? Невже могутній човен вже не подолає шквалу? Порвані вітрила. Велику мачту, чи мрію… зломлено. Ті, що ще за звичкою гребуть - знесилені та злі.
 
Навіщо? Навіщо? Невже все марно? І чи не дурість це – себе спалити вогнем споминів?
 
Які були підступні очі, які були і «взор и сладостная речь», співали їх стотисячно уголос… Чи то була істина, або лише маріння?..
 
Не треба мук, минуло – хай йому грець… Дайте мені спокій… Життя останок не марнуйте…
 
О, очі мої! Невже зайшло те сонце, за яким в нетутешні краї ми мали би хоча б потрошку позбиратись… Задовгі наші збори…
Навіщо був цей бій? І чи був це бій? Кого хуліть за зраду треба? Шукаю я слова – чи вийде біль з полону?  І що гнобить сліпу людину?
 
Живі бажання, а нема надії… Страх за прийдешнє, як ніколи. Ще не виплакане колишнє горе.
 
Невже мене веде міраж? Адже я розумію, що справжній маяк десь там, може на  небесах, може десь ще, але не тут… Його бачить хіба що душа, але не очі – вони давно опущені долу…
 
...Вона могла б цвісти й співати… Багато разів її питав – чому ти лише плачеш й сумні пісні співаєш? Вона каже – я веселюся, танцюю й весело співаю.. Це ти сумний.
 
Проте час має відлік свій. Все стане так, як має бути… Птахи у лісі, шелест листя, літній вітерець, струмок дзюрчить, любов, журба, надія. Слова такі я чую: Це марно – дух вбивати печаллю - шепоче хтось… Нема ніде такого краю, де так яскраво й ясно ти міг би бачити і чути, де б ти з такою насолодою втамував би спрагу.
 
Чому ж тоді очей моїх волога зволожує траву, нудьга повітря коливає? Все частіше мрію маю – піти туди, де спокій, де тепло й все зрозуміло…
 
Не витримав потоку негараздів, я став понурим і нудним, потрібних слів не знав. Ескізи - скільки не малюй, штрихів окремих для  портрету мало.
 
Але весна прийде, а з нею - блакить небес і золото землі. Утішиться біль у серці, мозок стане світлим – колись, мабуть, напевно… - вірю я. Зустріч буде. В щасливих та  радісних краях. У цьому місці. Проте – у іншім часі.
 
…Це я читав Петрарку… Співця любові, суму й сподівання без надії…
---
…А далі – інший…
 
...Систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний та суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі.
 
Утримання - камерне.
 
Як добре те, що смерті не боюсь я й не питаю, чи тяжким є мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся…
 
Біла, немов стіна, притомившись чекати, спить самотня жона. Геть зробилась недужа котру ніч, котрий день…
 
Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза…
 
Державо напівсонця, напівтьми… Німі, нерозпізнанні вже уста, серця студені, тьмою взяті очі і шкарубкі долоні, де вже доль  не розпізнаєш лінії…То рештки душі твоєї, що напівжива.
 
О болю, болю, болю, болю мій!
 
Прозаїки, поети, патріоти! Давно опазурились солов'ї, одзьобились на нашій Україні.
 
А як не чути їх? Немає сил. Столичний гамір заважкий мені.