Курган Огуз. Фото Щербаня Вадима http://foto-planeta.com/np/31297/chehovka.html
 
У Південному Степу неподалік від Сірогозької балки височіють одні з найбільших у Північному Причорномор"ї  скіфські кургани Огуз та Козел. Звідси  з давніх-давен  розходилися сухопутні шляхи на Захід - до Європи, на схід - до Китаю, на Південь - до Криму та греків, на Північ - до варягів. Тут з 1861 року простяглися вздовж балки вулиці мого рідного села Першопокровки. Вітаю тебе зі 150-річним ювілеєм, моя степова батьківщино!
На цій землі завжди жили люди  Найдревніші археологічні знахідки зі стоянки  Першопокровка  (біля тисячі крем'яних виробів) відносяться до раннього етапу пізнього палеоліту (кам'яного віку) і датуються XVIII-XVII тис. р. до н.е. Визначальними в сучасній історії Південного Степу стали російсько-польська війна 1654 - 1667 років  та російсько-турецькі війни, які велися, починаючи з 1686 року. Більшість південних сіл і міст засновані у ХІХ столітті.
Андрусівське сепаратне  перемир'я (договір)  від 30 січня 1667 року підвів підсумки війні між Московським царством і Польщею: Лівобережна Україна відійшла до Росії, Правобережна Україна та Білорусія залишилися у Польщі, Київ передавався Росії терміном на 2 роки. Землі Зольностей війська Запорозького переходили під сумісне польсько-російське управління, царський уряд зобов'язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн. польських злотих (близько 200 тисяч рублів).
Згодом за умовами Вічного  миру  (мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р.) Запорізька Січ передавалася під протекторат Росії, а Київ був викуплений у Польщі Росією назавжди за 146 000 рублів.
У 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя складало близько 100 тис. чоловік. Адміністративно Запоріжжя поділялося на 8 паланок (округів). Адміністративним центром паланки була слобода (гард) - укріплення, за яким розміщувалася козацька залога і резиденція паланкового полковника та старшини. Основна маса населення проживала в слободах і  зимівниках. У 18 ст. зимівник із примітивного помешкання напівземляночного типу перетворився в садибу - багатогалузеве господарство скотарсько-землеробського типу. У 1734 - 1775 р. тут нараховувалося 5-9 тисяч великих господарств. Населення займалося землеробством, скотарством та промислами, успішно розвивалися конярство і вівчарство. Робочу силу великих господарств складали наймити Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. "Земля була у них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце, і де кому охота припаде, там і сіда. Копай собі землянку, заводь худобину яку, та й кошуй".

Населення виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки.
Перемоги Росії в російсько-турецькій війні і укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. відсунули кордони Росії до гирла Південного Бугу, і Запорізька Січ втратила значення південного форпосту, (Кримське ханство, номінально незалежне, фактично  залежало від Росії і було офіційно анексовано Росією в 1783 р.). Доля запоріжців визначилася 5 серпня 1775 року  маніфестом Катерини ІІ "Про знищення Запорізької Січі і  приєднанні її до Новоросійської губернії".
Видатний російський учений-біолог і мандрівник Василь Зуєв здійснив подорож маршрутом Санкт-Петербург - Калуга - Орел - Курськ - Бєлгород - Харків - Полтава - Кременчуг - Дніпровські пороги - Херсон. У своїх "Подорожніх записках  від Санкт-Петербурга до Херсона у 1781 і 1782 р."  він залишив свідчення розорення запорозьких зимівників. Землі, що були власністю Війська Запорозького, стали власністю Російської імперії. Населення із зимівників підлягало примусовому виселенню, частина селилася у слободах, а інші стали робочим людом, силами якого будувалися південні міста Олександрівськ, Херсон, Миколаїв. Кількість їх була недостатньою, тому, наприклад,  для будівництва міста Олександрівськ (Запоріжжя) доставлялися зі всієї Росії засуджені до каторжних робіт. Лише у 1787 році у зв'язку з розгортанням чергового російсько-турецького конфлікту доставка сюди цього політично неблагонадійного населення була припинена.
Щоб ліквідувати практику стихійного займання земель, царський уряд запровадив порядок наділення й затвердження придбаних земель виключно за царськими указами Займанщина перестала визнаватися юридичною підставою для володіння земельними угіддями. У цей період розпочинається процес зосередження землеволодіння в руках російських поміщиків, який ще більше посилився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом.
Також частина захоплених земель (землі польських землевласників і католицької церкви, землі Війська Запорозького) виділялися військовослужбовцям у відповідності з їхнім рангом у тимчасове володіння:
Поручик, прапорщик, аудитор, квартирмейстер, лікар (4 ранг) - 104 - 120 десятин,
Капітан, ротмістр (6 ранг)                - 156 - 180 десятин,
Згідно з розробленим ще у 1764 році "Планом про роздачу земель у Новоросійській губернії  ї їх заселення"  російський уряд запросив до поселення у Південному Степу людей "всякого звання": чорногорців, сербів, .македонців, поляків, греків, шведів, італійців, швейцарців, німців і т.д. Всі, хто відносився до категорії "іноземний колоніст", одержували 50 десятин землі, грошову  позику, звільнення від військової повинності і податкові пільги.
Міністр внутрішніх справ В.Кочубей  у 1805 році доповідав Олександру І,  що, наприклад, у Смоленській області середній земельний наділ складав 3,5 десятини. Переселення звідси у Південний Степ 16 000 душ  малоземельних і безземельних селян  збільшило б середній наділ до 8 десятин.
Була розроблена державна програма переселення у Південний Степ із центральних районів Росії. Підтримки переселенців передбачала звільнення від податків на 5 років, виділення коштів на переселення та харчування до першого врожаю. Правила переселення були такі:
1. Переселяти по 30 сімей.
2. Уповноважені обирають місце для поселення.
3. На кожну чоловічу душу виділяється 15 десятин землі.
4. На вільних землях спершу споруджується житло для переселенців.
5. Для будівництва слід виділити одного чоловіка від кожної сім'ї або найняти робітника за державні кошти.
6. Надається державна позика, яка повертається протягом 15 років після завершення 5 років звільнення від податків.
У березні  1808 року Міністр внутрішніх справ Кураксін доповідає Олександру І про необхідність переселити 25 000 козаків з Полтавщини і Чернігівщини та ще 20 000  державних селян із внутрішніх губерній імперії.
Переселення козацьких сімей мало забезпечити захист південного кордону організованими, навченими людьми, здатними нести військову службу, і одночасно  вирішити проблему нестачі землі в перенаселених районах. До того ж козацькі сім"ї могли провести переселення за власні кошти, виручені від продажу своїх земельних ділянок і майна..
Для переселення козаків мали діяти вже інші правила:
1. Переселення проводиться на добровільних засадах
2. Перевага при переселенні надається родинам з дівчатами та вдовами, бо на місцях для переселення  чоловіче населення значно переважало жіноче.
3. Переселенці мали надати відомості про відсутність недоїмки.
4. Переселяти групами не більш ніж по 30 сімей
5. Позику від держави не надавати.
6. Допомогу по переселенні повинно надавати на місці Чорноморське військо.
Фактично з 31 грудня 1808 року  до 1 березня 1809 року було переселено з Полтави 9894 чоловіків та 7519 жінок, з Чернігова - 3649 чоловіків та 2938 жінок.
З кінця 1809 року до 1811 року було переселено з Полтави 1237 чоловіків і 1030 жінок, з Чернігова - 180 чоловіків і 169 жінок.
У 1823 році за наказом новоросійського генерал-губернатора М.С.Воронцова  в Бессарабію були переселені 20 000 великоросійських державних селян, які одержали 284 тис. десятин землі на півдні  області.
    Під час російсько - турецької війни 1828 - 1829 років царський уряд створив  Дунайське  (Новоросійське) козацьке військо. Для козаків, які  вступали до війська,  встановлювалися  пільги:  кожній  родині  надавалось 30 десятин землі, козаки  звільнялись  від  недоїмок,   військового  постою  на  10  років  та  ін.  
Згідно з "грецьким проектом" Катерини ІІ планувалося, що Росія разом з Австрією відвоюють в Османської імперії Балкани і створять там буферну державу Дакію, У намаганні  перетворити  Бессарабію у привабливий для народів Балкан край робилися кроки по її швидкому заселеню не тільки  колоністами, але й втiкачами, переселення яких не вимагало ніяких затрат. Оскільки поміщики вимагали повернення кріпаків - утiкачiв на колишні місця мешкання, при заселенні  Бесарабії  надавалася перевага іноземним  колоністам, що призвело до значних етнічних зрушень:  зменшилась питома вага українців і росіян, зросла - болгар, гагаузів, німців тощо. Більші  пільги, кращі земельні ділянки одержали колоністи з Західної Європи - французи, німці.  Поселенці з України та Росії обмежувались у громадянських правах, для них не вистачало земельних наділів, коштів  на будівництво житла, придбання худоби й реманенту та ін. З 1812 до1861 року людність  Бессарабії зросла в чотири рази і склала близько 1 мільйона чоловік, серед них було близько 300   тисяч  українців і росіян.
Після поразки у Кримській війні за мирним договором 1856 року Росія мусила віддати Молдавії частину Бессарабії, де були села болгар і гагаузів. Колишні іноземні колоністи в Молдавії втратили свої привілеї і підлягали призову на військову службу.
Силовий примус викликав масовий спротив і виселення на російську територію. До переселення спонукали і відносне перенаселення, малоземельність з-за природного приросту населення і майнового розшарування, внаслідок якого виникли малоземельні родини. Це спричинило хвилю міграції з Бессарабії у Приазов"я.
Біженців з Бессарабії розселяли на степових просторах, де вони одержували такі ж земельні наділи, як і першопоселенні - по 50 - 60 десятин на подружню пару. Внаслідок складних етнічних процесів нечисленні етнічні групи поступово асимілювалися з більш численними групами. За даними перепису 1897 року на Лівобережжі (Таврія) проживали 1,45 млн. чол.. Етнічний склад такий: українці - 42 %, росіяни - 29 %, татари - 13,6 %, болгари - 3 %
 
Заселення степу навкруги  Сірогозької балки відбувалося так: Нижні Сірогози у 1800 -1812 році козаки з Харківської губернії, Верхні Сірогози  у 1820 році казенні селяни з Воронезької, Курської і Тамбовської губерній, Анатоліївка - у кінці ХІХ ст.. переселенці з Київської губернії,  Дем"янівка - 1863 р. переселенці з Білорусії, Новопетрівка - у кінці ХІХ сторіччя - переселенці з Польщі... Українці, росіяни, поляки, білоруси селилися вперемішку на цій землі і разом боролися за виживання в непростих умовах південного степу.
В офіційних джерелах стверджується, що моє рідне село Першопокровка засноване у 1861 молдаванами - переселенцями з Бессарабії. Про етнічну приналежність "молдаван" говорять їхні прізвища Ткаченко, Кравченко, Остапенко, Доценко, Васильченко, Недовба, Ковальчук, Бутенко, Приходько, Козачок і т.п. Ще одну група "молдаван" склали Шугальови, Шокарєви, Спесівцеви, Зарютіни, Малихіни, Ушакови, Петрови. Безперечно, до "молдаван" слід віднести і носіїв прізвищ Шалабай та Чамлай.
Дати історії заселення Північного Причорномор"я, накладаються на дати заснування сіл Сірогощини. Від бабусі знаю, що наш рід - це нащадки селян, переселених з Курської області (очі волошкові, русяве волосся, ніс з горбинкою, обличчя довгообразе, зросту середнього), та українців, що прийшли  з Бессарабії  (кароокі, темноволосі, круглолиці, могутні чоловіки та міцної статури жінки).
Колись у селі було дві школи: початкова з російською мовою викладання, та середня з українською мовою викладання. Асиміляційні процеси залишили тільки україномовну школу і милий моєму серцю суржик, який відібрав найкращі слова з усіх мов, якими глаголить моє село.
Ніколи не ділилися мої земляки за національними ознаками, хіба що однокласники поляки Різдво святкували раніше від нас, та хіба що цигани зі своїм циганським побутом і звичаями виділялися.
Розмовляю з колишньою сусідкою про життя-буття. Політичні пристрасті розхвилювали люд так, що до кулачних розборок доходило між червоними, помаранчевими і голубими.
Зараз задумалися - є над чим.