Зараз я хочу переповісти одну історію, що розповів мені батько. Він розповів її тоді, коли імперія вже доживала останні дні, а я, вже будучи достатньо дорослим, не вірив комуністичним байкам. Да й важкувато було вірити у світле майбутнє та тимчасові труднощі, відстоявши чотири години в черзі за вареною ковбасою. Спробую викласти цю бувальщину без
власних коментарів.
 
Батько мій був родом з Донбасу, з селища Єліне, яке пізніше чомусь, за Брежнєва, перейменували в Орловку. Це було шахтарське селище: одна вулиця та шахта на пагорбі в її кінці.
 
В 1947 році мій батько закінчив школу - семирічку та пішов працювати коногоном на шахту, де водієм працював, повернувшись з війни, його батько, мій дід. Та ось восени мого діда відправляють у відрядження до Львівської області по коней, бо на руйнованому війною Лівобережжі, мабуть, знайти їх було майже неможливо. "Студебеккер" - на платформу, самі - у вагон. Поїхали.
 
Процедура придбання коней виглядала так. Спершу приїздили до якогось райцентру, де їм казали, куди саме їхати. Потім, вже десь в селі, хтось із сільради вів моїх діда з батьком до чийогось подвір"я, де за знецінені післявоєнні папірці "купувалася" якась конячина.
 
Звичайно, враховуючи те, що за ті гроші майже неможливо було щось купити, процес дуже нагадував грабунок. Це розуміли усі.
 
Одного сірого осіннього дня, десь близько опівдні, у якійсь сільській чайній дід з батьком зустріли групу солдат, що  там обідали перед дорогою. Дізнавшись, куди прямують Федір та Євген, солдати попередили їх, що там, куди вони збираються їхати, неспокійно та запропонували Їхати разом, мовляв, їм по дорозі.
 
Не все сталося, як гадалося. Солдати поїхали, а моя рідня чомусь затрималася, та виїхала хвилин на сорок пізніше.
 
Їдуть. З правого боку - схил гори, зліва - урвище. Сіє мряка. Почина сутеніти. Раптом бачуть, що зліва унизу, догори колесами, догоряє той "Студебеккер", на якому й поїхали з чайної ті солдати. Живих немає.
 
Десь через кілометр побачили чоловіка, що йшов дорогою. Вдягнутий у брезентовий плащ з каптуром, на плечі- німецький автомат, отой самий МР-40, що чомусь називають шмайсером.
 
"Задавлю суку", - каже дід Федір та приймає праворуч. Коли згори спускаються ще двоє озброєних людей, той, що йшов по дорозі, зупиняється, повертається до машини обличчям та дає знак зупинитись. Лунає коротка автоматна черга. Від кулі на машині не втечеш. Підходять троє озброєних людей та відбувається приблизно такий діалог:
 
- Доброго дня, люди добрі! Хто ви такі, куди їдете?
 
- Ми з Луганської області, на шахті працюємо, тут у відрядженні.
 
Один з вояків, ставши на заднє колесо, зазирнув на кузов. На щастя, той був порожній: на станції розвантажилися, їхали за новою партією. Ствердно хитнув головою, мовляв, тут усе в порядку.
 
- Ну раз так, щасливої вам дороги. Їдьте з Богом.
  
Дід Федір завів мотор, машина поїхала. Вояки пішли кудись своєю дорогою. Так усе й закінчилося.
 
Я не коментую те, що розповів мені батько десь у дев"яностому чи у дев"яносто першому році про те, що з ним сталося у сорок сьомому. Не знаю як. Я знаю одне: для тих людей, що зупинили машину на Богом забутій дорозі, війна не закінчилася в сорок п"ятому. І вони знали, хто їх ворог. І знали також, що ці прибульці зі Східної України ворогами для них, що б нам не розповідали у школі, не були. І, зрештою, завдяки їхньому цьому знанню, мій батько згодом закінчив дев"ятирічку, вступив до військового училища, одружився, виховав двох дітей, один з яких - я.