Започаткувалось це чотири роки тому. І, мабуть, вже можна сказати, що це – традиція. З її українськими ритуалами, дресс-кодом, національною кухнею і друзями-однодумцями. Сценарій, при цьому, заздалегідь ніхто і ніколи не планує. Просто кожен із нас ретельно готується до цього дня, аби урізноманітнити це свято і здивувати одне одного. Розучуються нові пісні і вірші, готуються оригінальні і традиційні українські страви, пропонуються різні вікторини і національні розваги на свіжому повітрі, даруються “від щирого серця” подарунки, тощо. Треба зазначити, що наші діти не відстають від нас, а іноді, навіть, дивують своєю активністю та винахідливістю. І тут треба визнати – яке ж це благо жити у приватному будинку! Бо можливостей-таки більше.
Кожен рік – це завжди весело, неоднаково, а тому – цікаво і неперевершено.
Надалі, фотозвіт з невеличкими поясненнями.
Зустрічаємо ми гостей караваєм
 

 
Можливості урочисто піднімати національний прапор у нас немає, з-за відсутності флагштока. Доводиться тримати декому прапор в руках. Ну або таки зробити, нарешті, флагшток
Але гімн України ми усі разом співаємо обов’язково (під караоке)
 

 
Кожна господиня готує якусь українську національну страву. Цього разу були смачні рум’яні пиріжки
 

 
ну і, звичайно ж, вареники зі шкварками
 

 
Сценка до української народної пісні:
 
Несе Галя воду
Коромисло гнеться,
А за ней Іванко,
Як барвінок в’ється
 

 
Але несподіванно “Іванко” десь подівся. Я, звичайно ж, і не сподівалась, що від допоможе з важкими відрами. Бо “тягар”, який він ніс на плечах, навіть, і не припускав цього.
А поспішав він до друзів-собутильників. І ось вам – доказ:
 

 

 

 
А потім де-хто розповідав (впарював) дівчатам класичну історію про саму маленьку рибу, яку він упіймав на тому тижні. Інші були, звичайно ж, набагато більші.
 

 
Дарунки приймати завжди приємно, якщо вони від щирого серця друзів та ще й такі солодкі! На цей раз бджола Майя принесла мені цілу рамку меду у сотах.
 

 
Дівчата получили у подарунок ось такі рушники
 

 
... Рік тому ми вперше побували на Сорочинському ярмарку (на жаль, цього року не склалося). Я, навіть, і не знала, що на під’їзді до Великіх Сорочинців є село Гоголеве, назване на честь великого українського письменника. У цьому селі розташований Музей-садиба М. В. Гоголя на місці родового маєтку, де письменник провів свої дитячі та юнацькі роки.
 

 
САМ Микола Васильович виявився настільки контактною людиною, що, навіть, знайщов час пофотографуватися з кожним охочим
 

 
Обідали, наприкінці, “У Солохи”, у якої пригощались борщом та варениками. Було дуже смачно, але, не в образу Солосі буде сказано, я ці страви готую набагато краще. Так сказав мій чоловік. Я ж – не заперечувала. Бо хіба ж можна заперечувати чоловікам?
 

 
…Як на мій погляд була в нас і дуже смішна, хоча й клопітна розвага. І теж у тому році. На місцевому ринку ми взяли на півдня «напрокат» маленьке порося, чим сильно здивували його продавців. За цей «прокат» ми заплатили повну ціну покупки. Цоьму поросяті, за нашою задумкою, була відведена роль колоритного «сюрпризу» для друзів. Ми відмили його до біло-розового кольору і до приїзду гостей прив’язали до антуражного тина. А щоб він яка мога довше б зоставався чистим, вдягли на нього... дитячий памперс. Складнощі сталися тільки із хвостиком, бо було незрозуміло, куди ж його подіти? Але ми, не довго вагались і залишили його під памперсом.
І почалася Поросяча фотосесія.
 

 
Але порося виявилося зовсім не готовим до долі “справжньої зірки”.  По-недосвідченості, воно сильно злякалося, і вже через годину памперс потрібно було міняти:
 

 
А потім перелякане порося, якимось чином, звілнилось від мотузки. Думаю, що це наші сердобольні діти його пожаліли і відв’язали. Хоча і не зізналися. І ми всі десь з пів години гоняли його по подвір’ю, під його голосне веріщання, аби впіймати. Ну справжнісінька класика жанру: “Не мала баба клопіту – купила порося”.
Одним словом – розважилися! Проте, я не жалкую. Бо спогадів тепер – на все життя.
А за поросятком після обід приїхали все ще здивовані господарі і були ще більш здивовані, коли ми їм повернули живу і здорову тваринку, хоча й трішечки втомлену від несподіваних поросячих вражень. Гроші, правда, вони нам не повернули. Та й бог із ними, із тими грошима! “Зірці” ж треба достойно платити за зьомку!
 
У цьому році “зірковим” став наш кролик
 

 
... Ну а наприкінці, традиційний кулєш, який у нас варять тільки чоловіки (я тут, звичайно ж, випадково потрапила у кадр )
 

 
традиційно зустрічали жінки
 

 
Роз’їжджалися вже по ночі, як то кажуть, при свічах (у прямому сенсі)
 

 
Духмяний самогон, шмат хліба з салом і огірочок. Бо традиційний український набір “на посошок” – змінювати ніяк не можна! Бо ця традиція – вікова. Хоча, може, і не дуже українська.
 
Наступного року будемо відмічати вже справжнє повноліття країни (за законами Заходу) – 21-шу річницю нашої української незалежності. Хоча для країни, на відміну від людини – це суща мить.
 

P. S. Я не була 24 серпня у Києві. Говорять, влада стягнула до 18 тисяч силовиків, які заблокували столицю для решти укранського народу. Але владі, навіть, невтямки: для того, щоб відзначити день Незалежності своєї країни, зовсім не обов'язково їхати до Києва. Можна відсвяткувати у себе вдома. Адже важливо не ДЕ, важливо, просто, розуміти ЩО ти святкуєш. Бо, головне, бути незалежним внутрішньо.
 
Не на майданах зароджується невдоволення і визріває патріотизм, а на кухнях, дворах і людських душах. На майданах це, в кінці кінців, все тільки реалізовується.
 
А до кожної кухні чи то двору беркутівця не приставиш. Їх – не вистачить…
Бо РАЗОМ НАС БАГАТО!
Слава Україні!!!