…ну, и что мы празднуем? Какие такие достижения?
 
…До фени мне эта незалежность
 
…украинцы, являясь русским этносом, в лице "свидомых"  проявляют отщепенство.
 
Це - типові коменти ворогів моєї держави. Хоча – ні, вони вважають цю державу своєю. А мені вони з барського стола пропонують мір і дружбу. Рускій мір і інтернаціональну дружбу. На вибір. Або два в одном. Дивно, але мені щось і не хочеться нічого…
Натомість мені хочеться, щоби ні одна тварина не питала в цей день через губу: что ето за паразднік?
А тим, кому «до фені ета нєзалєжность», таки дійсно вручали ревалюціонний красний чемадан. З найщирішими побажаннями щаслівого путі. Бо я не знаю такої країни, де громадянам була б «до фєні» незалежність держави, за яку попередні покоління віддавали життя.
Проте, сьогодні мені пропонують будувати з ними спільне майбутнє.
Яке? В їхньому майбутньому немає місця для мене. Нє прєдусмотрєнно.
Адже це я не виганяю їх з цієї хати. А вони, натомість, пацани без комплексів. Так от по-простєцкі…
 
Прет Украину от любви,
Летят высокопарные  цитаты,
А наших псевдопатриотів,
Дрючком не вигнати із хати.
 
Дрючком, кажеш? Із хати? А може залишиш? Ми тут, скраєчку, скромно... Ми не будемо сильно заважати.  
А поки ти нас ще не вигнав дрючком із хати, ми з тобою будемо будувати наше спільне майбутнє. Дружно. Ти з одного кінця дрючка, а я – з другого. Договорилися? Ну і ладушки.  
 
…Вони не знають, що це за такий «празднік».
Він дратує їх самим фактом свого існування.
Скільки ж таких «співгромадян», покоління за поколінням, прикладали свої помірні зусилля, щоби цього свята не відбулося ніколи?
Скільки ж було ними закатовано, вислано, заморено голодом, з надією, що саме це слово – Україна, згине з лиця землі?
Мільйони.
Скільки їх було, тих мільйонів?
А хто ж їх рахував.
Так, плюс, мінус пару мільйонів…
Це ж у них була така одиниця виміру розхідного матеріалу при будівництві вєлікой страни.
«Мільйони», щоби ви знали, це по вашому – «миллионы». Людей. Ні, я так бачу, що до вас зміст цього слова ще не дійшов.
І я так підозрюю, що ви вже ніколи не зрозумієте, що саме святкують сьогодні мільйони тих, хто вижили всупереч вашим найщирішим потугам.
Що ти кажеш?.. Ні, не ковбасу в магазині. Не вгадав.
Облиш, все рівно не зрозумієш. Власне кажучи, це й не для розуму. Це відчувається іншими органами. Якщо вони є. Тому – облиш. Не треба фальшиво-радісної патетики. Цією мімікрією ви будете розважати собі подібних, інтенсивно «пересалівая» при цьому «ліцом», як казав Карцев.  
А завтра, поки ви ще не вигнали нас дрючком з хати, ви будете спостерігати НАШЕ СВЯТО.
І прохання: не плутайте його з праздніком. Це – різні речі.
Ні, певна справа, що ви також будете завтра на вулицях. Опозиційні колони, боротьба з режимом, всі, як один…
Шашлик-башлик, пивасик-тарасик…
При чому у багатьох з вас навіть будуть якісь елементи державного декору: ну, там – стрічечки, прапорці…
Ви будете бачити людей у вишиванках, від різнобарв`я яких декого з вас трусить, як чорта від ладана.
Хтось звично крізь зуби відреагуєте на це своїм любимим словом – «свідоміти»… А ще є у вашому спільному лексиконі таке богате слово – «нацики».  
І знаєте що? А мені це вже буде байдуже.
Бо ви зробили все, що могли, аби загострити це питання до абсолютної безкомпромісності. Крапка.  
А вам таки прийдеться жити в нашій країні.
Ми – не ви. Ми не будемо вас виганяти дрючком з хати.
Ми просто будемо будувати свою державу.
І побудуємо її, повірте.
І прийде день, коли ваші онуки будуть обертатися на ту потвору, якій буде до фєні незалежність держави  Україна.
 
                               Але ті – Бог з ними. Для них колективно станцювати на могилах, - що води попити. Ще й з щирим подивом будуть озиратися на наш шокований стан, тяжко зітхаючи: що, знову?..
А це ви про що, власне кажучи? Про «професіональних украінцев, гордо влачащіх бесплодний ідіотізм по странє»? Ви не помилилися, таки знову. Я ж кажу: цинізм – хвороба невиліковна. Це вже така специфічна нейронна біохімія. Дуже індивідуальна якість.  
Але зараз мені хочеться звернутися до людини, яку я не прирівнюю до  клінічних вищенаведених, - до колеги Пілігрімка.
Шановний колего! Я розумію, що так само як і я, Ви виховувалися в радянській школі, з усіма серпо-молоткастими для психіки підлітка наслідками. Проте, я завжди бачив в Вас людину, яка не отримує задоволення від чужої болі; людину, з якою дійсно можна обговорювати любі теми, оскільки Вам ніколи – у всякому випадку в діалогах особисто зі мною – не зраджувало почуття міри. Тому у мене асоціативний ряд на Ваш нік – дружелюбність, коректність.
Тому я хочу особисто Вам, з надією, що й на цей раз ми дійдемо порозуміння, обмалювати вартість для певної частини українців цієї Вашої фрази:
    
І ще хочеться (це моє давнє бажання) щоб оте якесь нерадісне, клінічно-реанімаційне "Ще не вмерла..." змінилося на щось більш оптимістичне і спрямоване на дію
 
А тепер я почну здалеку, якщо у Вас, звісна справа, є вільна хвилинка.
Ось я жив в Росії. Я був громадянином Росії? Безперечно. З усіма громадянськими правами і обов`язками.
До речі, коли почалася ота «перебудовка», як я її називаю, у нас, ще за совка, в міському ДК появився політ клуб «Гражданин». Ми з товаришем – Соколовим Володею, загинув на Алтаї – випадково надибали на нього, і оскільки вечірніх генделиків ще на той момент не було, то записалися. Організовували перший політичний мітинг в Таганрозі, перші вибори. А потім у нас якось несподівано різко появилася ціла жменя таких собі непримиримих радикалів-антісовєтчіков. І термінологія у них була приблизно така: а слабо дать комуністу по соплям? Ну, і про приватну власність пролетаріата, булижнік, також якось недвозначно споминалось (щось дуже інтонаційно подібне, до речі, я чую останнім часом тутечки).
Ну, коли пішла така несподівана жара, коли практично припинилося обговорення ситуації в місті і планування по її виправленню, коли пішла словесна хвиля революційної героїки, ми чемно попрощалися… ну, як чемно… от як Мрачний з Руном, - аналогічно, і пішли собі геть. Буквально через місяця три, чотири (не пам’ятаю точно), в журналі «Огоньок»  появилася стаття, якщо не помиляюся – «Исповедь стукача», про наш таганрогський політклуб. Гвалту вона тоді наробила!.. А написав її один з тих «развєдчіков», яких до нас прилаштували. Короче, здав він свою рідну гебуху з потрохами. Місцева гебуха, звісно, сказала: ой, якось воно так невдобно получилось… А потім просто відморозилась.
Хоча, коли ми з надьожними гражданінами за пивасом обговорювали цю ситуацію, то не виключали й таку думку, що це могла бути звичайна операція по утворенню для певних осіб благоліпного іміджу борців за демократію для просування в реальну політику. Бо ті персоналії, які той розкаявшийся у своїй статті нахвалював, наводили на певні роздуми: коли це вони встигли стати такими шоколадно-демократичними? Та й занадто просто цей лист попав в «Огоньок». Не кажучи вже про те, що стиль цього покаяння був місцями досить пафосний.  
Про повну ж самодіяльність Коротича ми не вірили вже тоді. Бо інформація - це як радіохвилі. Ніхто їх не бачить, але декому іноді вдається їх піймати. Хоча, власне, звідки ми знали, хто ті хвилі тоді випромінював?..
Я тоді чітко уяснив лише одне: не варто в подібних ситуаціях гратися в конспірацію чи пробувати вести якусь хитроумну гру. Бо розіграють, як по нотам, і сам собі програєш. І програвали ж, причому досить круто і на наших очах. «Жадность & глупость» було начертано на їх родових гербах...
Ну і, звісна справа, триматися подалі від всяких безстрашно-різких революційних мачо. Бо там, як правило, щось може бути не те: або в «біографії», або в голові. І перше, і друге – однаково чрєвато боком.
Мда, як вчора було…
А потім Союзу, який вважали нерушимо-залізобетонним, як цитадель у кінобарина Міхалкова, несподівано з хижою посмішкою прийшов гаплик. Сюрпрайз, джентльмени! Всі на вихід, - Свабода!
І у Росії появився новий кумедний празднік – День Незалежності. Народ крутив головами на всі боки, катуючи до нестями  свою тендітну і геть не звичну до паритету в національних відносинах імперську психіку питанням: ми – незалежні? І від кого?..
Але, не знайшовши відповіді на таке, здавалося б, просте питання, в черговий раз віддавали належне мудрості свого місцевого пророка, акина Тютчева; потім закидали в неймовірну даль общій аршин і закривали на цьому тєму. Просто такого-то числа тупо бухали, і все. Ну, ще по зомбоящику обов`язково про трудоворатний подвиг, і шо «винєсєт всьо, шо господь нє пашльот».
Господь – не фраєр, послав у 94-му війну. Настоящу. По просьбам трудящихся, як завжди. Ох, як же там народ косило!.. мама дорога…
Покрошити в дрібну нарізку дивізію? За пару днів? Льогко! Чисто, як презент Паші-мерседесу. У нього ж цих дивізій – ну, просто завалісь!
А шо народ? Безмолвствує…
От би треба сісти, та дійсно все це описати, починаючи з того 94-того. Як у батьків без інформації кришу рвало, і вони їхали на війну шукати своїх дітей. Ось про це би ублюдочному міхалкову кіно про войнушку зняти, а не ту срану фантазію про цитадель!
Але мене трохи занесло в загогулинах памяті…
То ось що я хотів сказати: перебуваючи там в якості громадянина Росії, я не був руським. Я їздив по станицям, сидів з ними за столом, слухав їхніх пісень, спостерігав їхні обряди, але мені б фантазії не хватило над чимось їхнім шуткувати, чи пропонувати його переробити. Це не було моє. Це було їхнє від діда-прадіда. Навіть, якщо воно було наполовину українським, і я це достеменно знав, я не піднімав там цю тему, якщо це нікого з присутніх не цікавило.
Ви ж, шановний Пілігрімк, досить легковажно висловлюєтесь в адресу тексту, який не є якось популярною піснею; це є національний гімн України. Це є текст, за право якому звучати на державному рівні люди віддавали життя. Це є наш гімн. Ми достатньо дорого заплатили за нього, щоби не дозволяти нікому проводити над ним експерименти. І він буде таким, який є. І навіть якщо ота недолуга верховна рада з подачі якого-небудь табачника чи іншого нещастя щось там легковажно поміняє, то вони можуть бути впевнені - в країні будуть два гімни. Себто, будуть два табори, кожний зі своїм, з усіма відповідними наслідками.
Дуже хотілося б, щоби до цього віднеслися серйозно.
 

Тепер я хочу розповісти про одне фото, яке одного разу вже використовував у своєму імхо.
Перед цим – текст з Вікіпедії.
 
Экибасту́зское восста́ние — восстание заключённых в Экибастузском лагере (Казахстан) в конце января 1952 года. Получило широкую известность в связи с тем, что в этом лагере отбывал заключение Александр Солженицын, описавший этот эпизод в одной из своих книг[1].
Восстание было подготовлено нелегальным межнациональным «Советом Заключённых», в котором руководящую роль играли представители украинского вооружённого подполья. В совет также входили представители от русских, евреев, прибалтов, кавказцев и среднеазиатов. Одним из свидетелей восстания был бывший узник ГУЛАГа Виктор Левенштейн, описавший его в документальной повести «За Бутырской каменной стеной».
 
Ход восстания
По информации Левенштейна украинцы, попав в лагерь, быстро создали организацию заключённых, которая начала выявление осведомителей, сотрудничавших с администрацией лагеря, и их уничтожение. После этого руководство лагеря собрало уцелевших осведомителей в одном бараке и стало подсаживать к ним по одному подозреваемых, чтобы выяснить, кто организовал эту систему.
Спасая своих товарищей, заключённые подняли бунт. Охрана ответила стрельбой, около 10 заключённых было убито. На следующий день лагерь объявил забастовку и голодовку. Опасаясь сурового наказания за допущенные просчёты, руководство лагеря постаралось замять дело. Через месяц ряд заключённых перевели в другие лагеря и увеличили сроки.
[править]Роль Солженицына
Роль самого Солженицына в этих событиях до сих пор является дискуссионной — ему предъявлялись обвинения[2] в авторстве доноса, поставившего власти в известность о подготовке восстания. Подлинность документа была декларирована немецким криминологом Франком Арнау, однако официально не установлена.
Сам Солженицын признаёт, что под давлением дал письменное согласие на сотрудничество с лагерной администрацией и взял на себя обязательства доносить о готовящихся побегах заключённых, но утверждает, что до реального сотрудничества дело не дошло:
…Так и обошлось. Ни разу больше мне не пришлось подписаться «Ветров». Но и сегодня я поёживаюсь, встречая эту фамилию[3].
 
        
         Текст доноса секретного осведомителя Ветрова  [скрыть]
Сов.секретно. Донесение с/о[4] от 20/1 −52 г.
В свое время мне удалось, по вашему заданию, сблизиться с Иваном Мегелем. Сегодня утром Мегель встретил меня у пошивочной мастерской и полузагадочно сказал: «Ну, все, скоро сбудутся пророчества гимна, кто был ничем, тот станет всем!». Из дальнейшего разговора с Мегелем выяснилось, что 22 января з/к Малкуш, Коверченко и Романович собираются поднять восстание. Для этого они уже сколотили надежную группу, в основном, из своих — бандеровцев, припрятали ножи, металлические трубки и доски. Мегель рассказал, что сподвижники Романовича и Малкуша из 2, 8 и 10 бараков должны разбиться на 4 группы и начать одновременно. Первая группа будет освобождать «своих». Далее разговор дословно:
«Она же займется и стукачами. Всех знаем! Их кум для отвода глаз тоже в штрафник затолкал. Одна группа берет штрафник и карцер, а вторая в это время давит службы и краснопогонников. Вот так-то!». Затем Мегель рассказал, что 3 и 4 группы должны блокировать проходную и ворота и отключить запасной электродвижок в зоне.
Ранее я уже сообщал, что бывший полковник польской армии Кензирский и военлет Тищенко сумели достать географическую карту Казахстана, расписание движения пассажирских самолетов и собирают деньги. Теперь я окончательно убежден в том, что они раньше знали о готовящемся восстании и, по-видимому, хотят использовать его для побега. Это предположение подтверждается и словами Мегеля «а полячишка-то, вроде умнее всех хочет быть, ну, посмотрим!».
Еще раз напоминаю в отношении моей просьбы обезопасить меня от расправы уголовников, которые в последнее время донимают подозрительными расспросами.
Ветров, 20.1.52.
 
А тепер, власне кажучи, те фото.
 

Стоїть – пані Ярослава, репресована. Крайній справа – Василь Кук, Генерал-хорунжий, останній командир УПА.
Але зараз я хотів сказати за Теодора Дячуна, який сидить поруч з Куком.
Як він став упівцем? – пристрелив НКВДиста, який хотів згвалтувати його сестру. А було йому на той момент шістнадцять років.
Відразу пішов в ліс. А взяли його у 50-тому. Екібастуз, Караганда, Балхаш.
Так ось в Екібазтузі він якраз і був серед тих, хто приймав участь у повстанні. Дуже добре пам’ятає Солженіцина. Той любив сидіти біля упістів – безпечно, урки не чіпають. Бо наші швидко наводили порядок в таборах.
Розповідав, як на його прохання приносили клапті паперу з якихось упаковок. Тоді Солженіцин-Вєтров був до них люб’язний – хоч до рани прикладай.
Це вже потім він «віддячив» нам у своїх промовах, як зміг. З усією своєю щирістю.
В хаті у пана Теодора висить вишитий портрет Шевченка.
Цей портрет вишила і переслала до табору його сестра. Дивним чином він зберігся у нього до самого звільнення, і зараз висить у хаті на стіні.    
А звільнений пан Теодор був у 59-тому році. І сьогодні у Києві ще живі два учасники того повстання, Орест Васкул і Михайло Стус.
Стусу постійно погрожували розправою по телефону. Потім, одного разу, невідомий наніс удар по голові. Пан Михайло лежав в реанімації, вижив. Дуже потерпає через постійний головний біль.
Ореста Васкула якась комерційна фірма весь час намагалася виселити з хати. Два сина померли при невизначених обставинах.