Не можу дочекатися, коли вже у тебе запрацює генетична пам’ять. Вже, ніби й вік не нігілістично-підлітковий. І до склерозу ще трохи часу лишилося. Саме час, тобто пора вже згадати героїзм земляків. Та яке там «пора», вже, здається, й перепорило. Певно, не дочекаюся.
 
Кажу про генетичну пам’ять тому, що з рідних Колодруб, може Карпат і не видко, але дух вже чути. Неповторний дух Карпат. Стільки років минуло, а дух не вивітрився. Мабуть і тобі колись в юності старші розповідали, як земляки в Карпатах проти окупанта билися? То була війна. Безжалісна. Підступна. Війна проти свого народу. Вся державна система працювала проти них. І НКВСівці з собаками травили, і комуністи в селах з ріднею «працювали», та й вся ідеологічна машина, не покладаючи рук, намагалася перетворити борців проти сталінського режиму на бандитів. Десь їм це навіть вдалося. Там, далеко, на Сході. Але ж не в Колодрубах! І нащадок давнього роду Стецівих мусить про це пам’ятати.
 
А ще насмілюся тобі нагадати, за що боролися всі ці герої. За Вільну Україну. Тобто, за нашу з тобою (і ще декількадесят мільйонів) НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
 
І ще одне посмію тобі нагадати, що воювали вони під червоно-чорними прапорами. Червоно-чорні --тому, що вони свою кров червоную за свою землю чорную проливали. Проливали – не шкодували. Задля нащадків. Тобто – задля нас із тобою, Ганю.
 
То, чи дочекаються ті борці, коли ти згадаєш про них? Згадаєш і шепнеш тихенько на вушко своєму сонцеликому шефові, що добре було б на День Незалежності вшанувати тих воїнів, вивісивши поруч із жовто-блакитними також  і червоно-чорні прапори. Не червоні, які він збирався вивісити у річницю перемоги одного тирана над іншим, а саме червоно-чорні. Прапори, під якими бійці йшли на смерть за Незалежну Україну. Треба тільки пояснити йому, хто такі бандерівці, і за яку ідею вони полягли. Це не буде надто важко. Він не сильно зомбований, бо не мав часу слухати ідеологічні казочки про бандитів–бандерівців. Не до казок, коли навколо стільки шапок…
 
Ганю, це ж тільки пара слів у підходящий момент (жінки цей момент відчувають) – і він сам, власноруч повісить перший червоно-чорний прапор над Межигір’ям.  І указ видасть, щоб по всій Україні так зробили. Ще й вдячний буде, що ідею піддала.  Тому, що справедливий.
 
Не їх вина, що ми не змогли збудувати таку державу, про яку вони мріяли. Пам’ять і вдячність – ось чим ми можемо  їм заплатити. Бо ж влада ваша ще не поширюється на той світ, де борці спочивають. І віддячити їм якимось відкатом, чи пільгами ви вже не зможете.
 
Зрештою, як і нашкодити…