Зранку мені зателефонував приятель, котрого я знаю ще інститутських прадавніх часів і ось довгождана звістка - книжка готова і вже сьогодні її  можна забрати. Приятель, на той час працював головним редактором одного невеликого приватного видавництва і вже кілька років збирав матеріали для  книги спогадів про хорову капелу Київського політеху, де, власне, ми з ним і познайомились та,  на протязі кількох років,  тричі на тиждень зустрічались на репетиціях хору. Книга йшла важко: потрібно було зібрати величезну кількість фотографій, встановити хто є хто на тих фото , з”ясувати подальшу долю кожного, вибрати поміж тих фото кращі, ув”язати їх в хронологічному порядку, починаючи з 1947 року(дня заснування) і закінчуючи сьогоденням. Окрім того, треба було встановити контакт з десятками авторів майбутніх спогадів та умовити їх що-небудь написати, вичитати та відредагувати написане і таке інше. Один із тих спогадів належав мені, тож не відкладаючи справу на потім, в кінці  робочого дня, я сів в метро та, через декілька зупинок, вийшов на станції "Контрактова площа".
 
          У видавництві випадало бути нечасто, та дорогу до нього я знав добре, тож без зайвих роздумів попрямував до виходу. Поминувши скляні двері на виході з метро, пірнув в людний  підземний перехід та й пішов прямо не дивлячись по боках, як тоді, коли йдеш добре знайомою дорогою, йшов поміж довгих рядів лоточників, котрі розташувались справа і зліва переходу (вже потім пригадалось легке здивування - якимось закоротким видався мені отой перехід!), далі вийшов на велику, закидану сміттям, площу, пройшов через трамвайні колії (знову щось злегка клацнуло в півсвідомості: тут завше перед коліями була металева загорожа, і коли її встигли зняти - давно тут не був); зрізав край скверу, оминув довгу двоповерхову будівлю, знову вийшов у сквер, навскоси перетнув його, оминув якусь скульптурну групу (звідки вона тут?) і зупиняюсь перед страшенно знайомою будівлею у стані легкої паніки. Де я?!
 
        Так ніби увійшов в підземний перехід в Києві, а вийшов в іншому місті:  ніби все знайоме, а куди йти не знаєш : "Он шел на Одессу, а вышел к Херсону..."  . Пробую заспокоїтись,ошелешено озираюсь по боках і повільно шкандибаю назад. Так: сквер, скульптура, зліва та сама довга двоповерхова будівля (не повинно її тут бути, хоч трісни!), обходжу її справа по тротуару, дивлюсь поперед себе і, раптом… Господи – Сковорода, Григорій! Не власною, звичайно, персоною, а лишень його кількаметровий пам*ятник, котрий, скільки я себе пам*ятаю, стоїть собі на краю скверу, якраз навпроти Києво-Могилянської академії. Все, як у казці з Попелюшкою, умить стало на свої місця, оті безладно розсипані пазли склались докупи у беззаперечний висновок-я на Контрактовій; тож після  виходу з потягу метро я пішов не в бік вулиць Верхній, Нижній Вал, куди мені, власне, і потрібно було йти, а прямо в протилежному напрямку
 
      Сотні, якщо не тисячі, разів мені доводилось проходити по тому скверу, поруч з пам"ячником українському поету і філософу, бо кілька років поспіль працював всього за сотню кроків від Контрактової, та й мешкав добрих півтора десятка  років на Подолі, тож знав його як свої 5 пальців і  отакої! Я вийшов з метро в протилежний  бік, з абсолютною впевненістю  що йду в вірному напрямку! Всі мої знання, увесь досвід не допомогли мені в цьому випадку уникнути помилки, навпаки саме вони і ввели мене у ту фатальну оману.
 
       То що вже казати про непроторенні шляхи; коли весь багаж знань, звичок, напрацьованого досвіду, стереотипів, котрі  наскрізь просочили наше єство, підштовхують нас, вільно-невільно, до побудови звичних і зручних конструкцій. Вектор інерції штовхає нас, знай собі, по накатаній колії і вислизнути з неї так непросто, бо в ній зручно і комфортно; чорне є чорним, біле білим, чи  може і навпаки, то вже як і що кому смакує.
 
          Я мешкаю в зручному маленькому тривимірному світі, з якогось боку відчуваю плин часу, як субстанцію четвертого виміру, і з цієї позиції марне намагаюсь зрозуміти логіку  світобудови, оті виміри і виміри, безодню котрих півсвідомо відчуваю, коли довго вдивляюсь в моторошну безодню зоряного неба темною безмісячною ніччю, десь на узбіччі  цивілізації.
 
          Є в нашому відділі молодий хлопчина, кандидат (одна наша, в літах, співробітниця зове його не інакше як "наш вундеркінд"), котрий, з якогось дива, абсолютно не вживає спиртного, тож,  тому мабуть, терпіти не може виголошувати тости на всіх отих наших збіговиськах з приводу вшанування чергового іменинника, а коли уникнути того, бувало, не виходило - говорив довго, починаючи здалеку, та ще й украй з несподіваного боку-щось про великий адронний колайдер, багатовимірність всесвіту,  ще подібне тому, порушуючи тим самим основний принцип тостування: "Тост повинен бути коротким", щоб залишивсь досить часу на те, для чого, власне, всі тут і зібрались; тож незабаром, до взаємного задоволення сторін, ми залишили його у спокої. Та, при нагоді, я його якось запитав, скільки, все ж таки, отих вимірів у Всесвіті. Він, зазвичай, почав заходити  здалеку, уникаючи прямої відповіді, можливо  намагаючись розхитати оті мої стереотипи та вектори інерції, які він, мабуть не без підстави, в мені підозрював, та я, розуміючи що те надовго, ставлю питання руба: - Скільки?!  Він, пробує звільнитись від чіпкого захвату, знову починає щось про сучасній підхід науки при вирішенні спірних питань, що відповідь на поставлене мною запитання лежить у площині…- Скільки?!!, твердо стою на своєму.
 
      - Одинадцять, - приречено  видихнув він і далі повів ще щось про отой 11 вимір, що він, отой вимір, бачте, зовсім маленький і що деякі математики вважають, що і те не межа, та з мене було досить і того. Одинадцять, одинадцять запульсувала в голові думка, намагаючись збагнути почуте. Куди котиться світ? В часи моєї юності, пам"ятаю, мова йшла про якихось скромних 5 чи то 6 вимірів, а тут одразу 11!
 
      Уявіть, одвічний Бог, котрий існує поза часом, за межами звичної нам системи координат,  котрий знає початок і кінець всього сущого, спостерігає за нами з глибини (висоти, далечини чи ще звідкілясь для чого навіть не існує визначення) 11 чи там 12 виміру, а я намагаюсь судити його за законами нашого тривимірного світу. Мені важко уявити  жителя  світу з 5 чи 6 вимірами та двомірний світ мені уявляється досить легко (лекції з "начерталки",  таки не пройшли марно); уявляю себе у формі якоїсь чудернацької закарлючки котра бабрається у тому двомірному лабіринті життя, наштовхуючись, час від часу, на стінки-лінії в пошуках виходу, а він, той вихід, можливо зовсім поруч і, якби дістало хоча б крихти вигадки і духу, то піднявся б у третій вимір хоча б на міліметр, хоча б на пів-міліметра - всього лишень на мить і - ось вона ціль! І не довелося тоді блукати манівцями, інколи усе життя, у пошуках того виходу; та, видно, марне відвести очі долі.
  
       Господи, як незбагненні шляхи твої! Ти створив нас по образу і подобі своїй, Ти вклав в наш розум надлишково гігантський потенціал (Стверджують, що мозок людини зберігає всю до байта інформацію, котру  вона накопичила на протязі усього свого життя і котру не здатні вмістити всі наявні електронні носії інформації планети), а в наші серця все необхідне для щастя, того щастя, яке несуть у собі  малі діти, котрі від народження вільно чигають у тих вишніх вимірах радості, аж допоки по них  не пройдеться  кований тривимірний чобіт дорослої людини; для того щастя не потрібні ні 600 мерседес, ні багатоповерховий маєток, а ні басейн з підігрівом.
 
       Споконвіку існує невблаганний закон посіву і жнив – що засієш, те і збереш, засієш чортополох не чекай що вродить пшениця; сієш ненависть і зло не розраховуй на паростки любові і добра у відповідь, вклавши у руку найманця гумового ціпка, не дивуйся коли одного разу той опуститься на твою спину.
 
       А редакцію я потім легко знайшов і гортали ми допізна оту новеньку, важку, в святковому виданні книжку, що так гарно пахла свіжою типографською фарбою, гортали сторінка за сторінкою, розглядаючи старі чорно-білі фотографії, з яких на нас дивились такі юні і такі радісні обличчя наших друзів, згадували минулі часи, коли ми були такими молодими й щасливими та думали, що світ кругом нас світлий і справедливий, а якщо і не завжди, то в наших силах все виправити, бо попереду у нас ще так багато часу…