Ненавиджу вас, кати!... в той час все прогресивне людство підтримало і вимагає від злочинного режиму… Я, Йосип Проноза урочисто присягаю не пошкодувати свого життя у боротьбі з… тисячі повсталих громадян виходять на площі та прямують до адміністративних будівель… Вставай страна огромная, вставай на смертний бой!
Оскільки стишилась канонада пафосу, відбита численними клавіатурами, можна й частину попередніх підсумків підбити. Тим більш вже як тиждень з моменту арешту Тимошенко минув. Саме ця подія стала ґнотом, що запалив та роз'ятрив душі тисяч громадян у пориві класово-соціяльного гніву. Країна встала, попрямувала на кухню зварити ще одну філіжанку кави, або ж запарити міцного чаю та повернулась до рідного дивану спостерігати біжучі картинки.
А на екрані невелика група ентузіастів намагалась заповнити собою простір київських вулиць. Організатори дійства намагались витиснути максимум з мінімальних можливостей, що їм надав вірний електорат. Міцний чолов’яга з тижневою щетиною на обличчі коментував у гучномовець події в стилі Мартіна Лютера та перших німецьких протестантів:
– Вони використовують газ проти наших братів і сестер!
Пізніше вже ніхто не згадував про цей казус, ну то й Бог з ним. Політична боротьба потребує своєї, особливої моралі, що бачать всі, хто має очі та бажання дивитися на таке неподобство.
Отже висновок перший – країна не встала. Українці побачили, почули, почухали потилицю і пішли далі по своїх справах. Партійні функціонери люблять згадувати про ті мільйони голосів, що їм довірив народ. Як щось десь стається, покращення не покращується, а скоріше погіршується та престиж не міцніє на очах, відразу витягається цей пліснявий тезис. Ось, дивіться – кільканадцять мільйонів громадян, як один, доручили нам вести себе у світле майбутнє, керувати та направляти.
А як доходить до реальних справ? Нехай вищезгадані громадяни делегують хоча би одного з десяти, або ж добре, спрощуємо завдання – одного зі ста. Це ж лише один відсоток! Для ВО "Батьківщина" – 11 тисяч бійців. Не зібралось і половини. Ще є одна цифра, про яку партійці всіх забарвлень дуже не люблять згадувати. Це кількість членів партій. Не думаю, що їм соромно, мораль політика такої категорії не передбачає, просто вони не бажають повертатися до глядача спиною, коли на сідницях зяє величезна дірка.
Що може показати ПР, коли треба вийти і продемонструвати підтримку чергової дурості від лучєзарного? Тисячу робітників та студентів, зігнаних за наказом керівництва. Просто смішно, враховуючі декларовану кількість членів партії у мільйон двісті тисяч одиниць. А Батьківщина? Шістисот тисяч, все ж таки. Де вони заховались? Літній сезон – це зрозуміло. Репресії злочинного режиму стримують цих діячів? А люди, пересічні українці, не партійні, взяли та й прийшли. Давайте хоч десяту частину, все ж шістдесят тисяч! А немає що давати. Прихожане разбежались, сокровища ищут.
Все це відбулось тому, що партій в Україні немає і переважна більшість громадян зрозуміла це. Просто недолугі керівники дивних клубів за бізнесовими інтересами, які обізвали себе партіями, не бачать фактичного стану справ за затемненим склом престижних іномарок. А стан такий – їх вже немає. Покійник скоріше мертвий, аніж живий.
Час таких структур вже вийшов, і сумні події, що супроводжували арешт Юлії Володимирівни, є ще одним підтвердженням такого припущення. Ні одна партія не користується довірою українців. Цей факт доведений соціологією та просто здоровим глуздом. Тому прощаємося з партійцями, звісно ж без особливого жалю, і знову переходимо до народу.
П’ять тисяч протестувальників – це мало чи багато. Для революції, яка не відбулась, це не просто мало. Це мізерно. Таку кількість "багнетів" можна сміливо прирівняти до нуля. Прошу не ображатися тих читачів, які приймали участь у подіях понеділка. Ви проявили свою громадянську позицію так, як би личило це робити всім нам. Інше питання, що позиція у українців зовсім різна – тут ідеться за форму її виразу, а не за наповнення сенсами.
Для політика п’ять тисяч – непогана кількість. Напевно не помилюсь, якщо скажу, що більше ніхто з діючих українських політиків не збере стільки людей. В добровільному порядку, звісно. Виключенням може бути Кличко, при умові що він буде виходити не як політик, а як видатний боксер сучасності. Ясно, що на Кличка-боксера збереться значно більше, а на громадського діяча і сотня не прийде. Але йдеться не за нього. Число 5000 відображає харизму непересічної особистості Тимошенко. І не більше, але і не менше.
Чому не прийшло більше? Чому невдячні українці не підтримали порив цих ентузіастів? Байдужість – ось прикмета політичної атмосфери кінця цього літа. Цілковита зневіра і небажання будь-якої дії. І це при тому, що половина населення готова до протестів. Напевно юрби цих людей очікували побачити під стінами суду та на Хрещатику організатори від ВО "Батьківщина".
Ну так ось – вони туди не прийдуть. Правда найчастіше звучить неприємно, але декого вона лікує. Поки протести будуть персоніфіковані, сконцентровані на особистості Тимошенко; доти, доки їх зміст буде зводитися до звільнення однієї людини, яку намагаються несправедливо засудити – ніхто не підтягнеться. Гасло "Ми за свободу для всіх" не наповнено змістом, коли мається на увазі свобода для одного. Може це важко осягнути партійцям Батьківщини, але якщо вони цього не зроблять, тоді залишиться тільки надія на закордонних симпатиків Юлії Володимирівни.
Захід нам поможе? Чи Схід?
