Маленькая правда на службе у большой лжи, маленькая сатисфакция после большой несправедливости, маленькая победа здравого смысла на фоне владычества огромного абсурда - все это примеры использования приема «балансирование сущности». Когда сущность загнана на один полюс, то для снятия  излишнего напряжения используется этот прием отвода положения сущности чуть назад к центру. В итоге, поверженные ликуют от своей ничего не значащей «победы», а победители изображают горечь поражения. Ведь победителям не нужно полное  и окончательное поражение противной стороны, иначе эта сторона просто развалится в прах, а для эксплуатации она нужна живехонькой и целенькой.  Победителям важно зафиксировать желанное статус-кво, которое признается обеими сторонами. А сдвинуть реальный баланс системы очень и очень тяжело. Система –это не ведро с водой, которое можно случайно зацепить и опрокинуть, случайно опрокинуть систему нельзя. Это только иррациональное сознание может мечтать, что еговраги подерутся между собой, убъют друг дружку, а ему останется только пировать победу без его усилий.
 
   Это статус-кво определяет не только норму, но и пределы допустимых отклонений. В общественной сфере наша цивилизация глубоко консервативна, ретроградна и реакционна. В центре этого букета характеристик возвышается культ соблюдения  народных традиций. У нас нет общепризнанных элитных традиций, но зато полная торба простонародных общественных традиций. И вот мы с грузом этих традиций тащимся из эпохи в эпоху, как «дурень з писаною торбою». Даже самый простой фен-шуй потребовал бы выбросить эти традиции на свалку истории, но нам, как всегда, жалко, а вдруг там что-то ценное, типа скарб Полуботка! Мы настолько зачарованы  своим иррационализмом, что не имеем полномочий провести даже инвентаризацию этого «скарба».
 
    Украинцы уже двадцать лет зачаровано смотрят на свое прошлое, не смея сделать и шага в свое будущее. Слой разрешенных действий в сфере общественного остается у нас до предела узок. Любая инициатива, любое новаторство встречает коллективный окрик «хранителей древности»: «не смій!», «не можна», «це суперечить національним традиціям». Ми тупо ждемо від оракулу своїх національних традицій відповідей на актуальні питання, які той «оракул» просто не спроможний видати. Сучасна цивілізація розвивається і в ширину і в глибину, а ми від більш простого минулого вимагаємо відповідей на запитання більш складного сучасного, - абсурд!
 
З одержанням державної незалежності українська нація одержала в свої руки, в свою власність скарб своїх національних традицій. Помилка в тому, що ми цей скарб не передали на експертизу фахівцям, а поставили його в центр свого життя і почали очікувати, що він нам почне продукувати підсказки, як нам торувати свій унікальний шлях. Одним словом, маячня на маячні і маячнею поганяє. Який унікальний шлях може бути у відсталої нації? -Тільки доганяй нормальних - от і вся унікальність !
  Кругом нас домінують одні дурниці неосвіченого простонародного середовища, освячені культом  поклоніння народним традиціям. Люди здорового глузду, та скільки ми ще будемо терпіти диктат цих псевдонаукових, псевдонародних, псевдокультурних  оберегів національних традицій?  Власне, наш люд зараз знаходиться під подвійним диктатом: під диктатом офіційних властей і під диктатом національних ретроградів. Якщо ви думаєте, що я перебільшую деструктивну дію цих національних ретроградів на наше повсякденне життя, то ви глибоко помиляєтесь. Ретроградність сучасного українського національного життя призводить до того, що нація не спроможна адекватно реагувати на виклики сьогодення. Під проводом боротьби за чистоту національних традицій (а це рівнозначно боротьбі за чистоту нації)  наше національне середовище засмічене та зарегульоване  знаками заборони: «не смій, не руш, не можна, не дозволено!» та їм подібними. В результаті, титульна нація сама себе закувала в ланцюги заборон та незрозумілих регламентів.
 
  Хочете живу іллюстрацію моїх слів-  сходіть на любі наші громадські зібрання, тільки не на їх вступну частину, а на послідуючу частину «живого» обговорення і вирішення питань. Досить подивитись збоку на таке збіговисько, щоб зрозуміти, чому в такий складний час  українська нація, український нарід не спроможний організуватись і захистити свої національні, соціальні, державні цінності. У нас не сформовані раціональні технології громадської дії, тому і протести малочисельні, і ніхто нікому в громадському житті не вірить. Прикро, але культ поклоніння національним традиціям не дав сформуватись у нас громадянському суспільству на протязі двох десятиліть,  і тепер ми беззбройні проти навали чужинців.
 
   Як розвивається суспільна система: знаходяться новатори, креативні учасники, які виходять за рамки дозволеного, виходять за рамки існуючої системи і будують за цими рамками нові елементи системи. Коли  продукти цього креативу виявляються цікавими та привабливими для системи,  то вона асимілює цей новий елемент та анігілює відповідні свої застарілі елементи. Відбувається розширення та модернізація живої системи. Звичайно, переважна більшість спроб такого креативу виявляються невдалими, але найкращі креативи виживають, такий закон життя. Для того, щоб цей процес  модернізації відбувався легко та динамічно, внутрішній режим системи повинен бути достатньо ліберальним та терпимим до «порушників» в особі новаторів та авангардистів. Саме тут нас чекає прикра невдача, саме тут блокуються канали модернізації  та поновлення нашої громадської системи через диктат наших ретроградних оберегів національних традицій. Згадаємо феномен негативного відбору в еліту, як він працює.
Креатив неможливо запланувати, його неможливо централізувати, його можна лише стимулювати та підтримати. Креатив, винахід – це божий дар, він народжується безпосередньо на грунті життя, а не на спеціально відведених для нього ділянках.  Нове проростає там, де йому хочеться, а не там, де йому вказують. Система не здатна передбачити свій саморозвиток, струси переформатування  неминучі для системи, яка развивається.
 
Суспільне середовище повинно бути максимально прихильне до ростків креативу, а що спостерігається у нас?  Стандартна ситуація в рамках національної традиції. Якщо один з членів колективу проявляє, пропонує креатив та нестандартні підходи до вирішення питань, то звичайна реакція інших членів така: « якщо ти такий розумник, такий особливий, то давай, доказуй нам свою особливість, давай, втілюй свою ідею, зроби все сам, а ми будемо спостерігати зі сторони, кепкувати з тебе і випробовувати твою надзвичайність усіма можливими способами».
 
Замість обережної підтримки та підбадьорення наш новатор одержує підніжки, чорні заздрощі, зневагу та штучні перепони, така національна традиція. Первинний колектив, як правило, вмикає новатору не команду «вперед», а команду «стоп», «не дозволено». Цей колектив не вірить, що може одержати особисту, групову вигоду від реалізації хоч якоїсь суспільної, технологічної новації.  Але без підтримки колективу цей новатор, цей потенційний громадський лідер дійсно не може повноцінно втілити свій задум, тому що цей задум має громадський, а не індивідуальний характер. Успіх, вигода – все це далека перспектива, а новонароджений креатив слабкий, немічний, він вимагає всесторонньої турботи та підтримки. Всередині раціональних цивілізацій спеціально виховують культуру дбайливого ставлення до креативу та громадського новаторства на низовому рівні суспільної практики. Саме такий низовий креатив краще всього облагороджує суспільне середовище, робить його динамічним та гнучким до нових умов життя. Централізоване впроваждення новацій - справа більш вартістна та менш живучіша. От і виходить, що наші живі ідеї гинуть на місці їх зародження, не встигнувши зробити і декількох  кроків прозвитку.  Тут як тут соціальні підсказки: «А воно тобі треба?», «Тобі що, більше інших треба?», «Нащо тобі цей геморой?» і тому подібне. Якщо взяти рівень офіційних державних структур, то вони також  вороже налаштовані до новацій: примітивна система  статична по всвоїй суті, ніякі новації  їй не цікаві, хіба що нові форми обману та пригнічення для системи видимості чи нові інструменти для експлуатації посполитих.
 
   Виходить, що канали модернізації суспільного середовища  заблоковані у нас як по лінії національних сутностей (ретроградні національні традиції), по лінії соціальних сутностей( соціальна апатія і зневіра в соціальне партнерство), так і по лінії державних сутностей ( консерватизм примітивної державної системи). Саме тому за 20 років незалежності у нас спостерігався лише імпорт чужих цінностей та новацій, але не спостерігалось навіть  мінімальним чином творення отих  славетних унікальних українських цінностей.
 
    Тому потрібно розуміти, що наше реальне новаторство мусить проривати  потрійну оболонку консерватизму (національну-соціальну-державну), щоб вирватись за межі нашої затхлої системи, а для цього потрібна потрійна сила та рішучість. Не дивуйтесь, коли наше вітчизняне новаторство виявиться брутальним та агресивним, - у нього немає іншого виходу, щоб вижити. Логічно, що це новаторство виявиться якимсь невідомим досі клоном  глобалізму. Сумніваюсь, що цей клон глобалістичної цивілізації захоче брати собі близько до серця оспівані українські національні традиції після того, скільки народу сала за шкуру залив  культ цих традицій. Для нової епохи є неминучою фаза відторгнення національних традицій як розплата за бездумну, профанаційну національну політику на протязі нашої попередньої епохи. Слива патрійолопам!
 
Оці дикі заздрощі, що ближній твій, колега твій хоч в чомусь кращий за тебе, що він може тебе обійти,  існуюча жлобська традиція не просто зажимати в собі ці заздрощі, а виливати їх назовні в формі  шкідництво цьому таланту, в формі організованої травлі цього таланту – ця фактично легалізована суспільна традиція  просто губить націю, її перспективу. На самому нижчому, елементарному рівні блокуєтьс я розвиток нації, розвиток національної цивілізації. Національні маячки новаторства та авангардизму  затухають, не розгорівшись,  та йдуть в підпілля, тобто в нікуди. Талант, який не видає свої продукти «на гора», не розвиває ті продукти, він існує лише віртуально, існує лише в своїй уяві. Звичайно, на всякого Моцарта всюди знайдеться свій Сальєрі, в нас же виходить, що одного маленького моцарта оточує десяток  великих сальєрі, ментальна традиція така.
 
Нормальна еліта мала б просто і настирно пояснити своєму народу, що відбір, підтримка кращих представників з їх складу –це не якась лотарея, це самий конструктивний та ефективний шлях для розвитку спільноти, поскільки кращі мусять виконувати самі складні та відповідальні суспільні функції.  Реальна еліта мусила б зі всіх сил боротись з такою деструктивною традицією в простонародному середовищі, але що тут скажеш, коли наші елітні середовища – самі  цільний морок  інтриг та заздрощів закритого клубу. Наша неповноцінна українська еліта не те, що облагороджує простонародне середовище, вона навпаки, інфікує це середовище власними  збоченнями та дефектами. Наша   еліта не навчила наш народ навіть речей елементарної культури, як учать батьки дітей ходити не в штани, а на горшок.  Саме тому наш народ все життя ходить обісраний з позором на весь світ.
 
  Ми любимо покладати всі свої надії на міфічну еволюцію нації, суспільства, держави.  Ми уявляємо собі, що еволюція – це такий собі безплатний подарунок від майбутнього.  Ми любимо безплатні подарки, шару, тому ми любимо еволюцію, яка нібито не вимагає від нас ніяких зусиль.  Відкрию вам неприємний секрет: еволюція –це не манна небесна, позитивний тренд еволюції створюють саме такі суспільні новації, про які я говорив вище, коли такі позитивні новації не будуть впроваджуватись в суспільстві, то еволюція суспільства буде мати не позитивний, а негативний тренд. Історія – тітка справедлива: вона ні шари не дарує, ні звитяг не викидає, як народ постарається собі сьогодні, так він і завтра буде мати.
 
     Наш глибинний консерватизм продукує такий парадокс , що ми готові терпіти до безконечності звичні для себе зусилля і ми категорично нетерпимі до нових, незвичних для себе зусиль. Щось вивчити принципово нове, опанувати нову технологію соціальної взаємодії – це для нашого рутинерського народу просто жах. Він тупо вертається до своєї рутини, він відкидає любі несанкціоновані зверху новації. Наш рутинер з великою підозрою ставиться до новацій, спущених зверху, а от новації, які поширюються горизонтально – це для нього взагалі «якісь дурниці», на які в нього ніколи не має ні часу, ні сили, він «серйозно зайнятий». Яку конкурентноздатність може створювати таке жлобосередовище? –Риторичне запитання.