Зранку нас було 11 душ у БТРі. Один африканський водій і  усі ми – радянські полковники і лейтенанти... І ось близько до полудня нас залишилось тільки двоє – мій шеф і я. Усі інші були поранені і двоє вбиті.  Як могли, ми відправили поранених до шпиталю, а загиблих  завернули у ковдри  і поклали у зад БТРа.
Гірська дорога була дуже важка. Я ще не мав досвіду водіння БТРа у горах, та й чесно кажучи, я взагалі не мав досвіду водіння БТРа. Водити УАЗик мене навчив шеф лише місяць до того. Сам шеф, шокований після бою і дарма, що не поранений,  був у якомусь своєму вимірі часу і простору... Тобто його поряд наче не було зовсім.
Дорога була заблокована велетенськими вантажівками «Фіат», що стояли по обидві сторони дороги до верху заповнені ящиками із снарядами і мінами. Дві з них мені вдалося зпіхнути із дороги у провалля. Але коли мій БТР ткнувся у бік третього «Фіата», то обидва мотори  БТРа замовкли, і скільки я не спробував запустити їх знову, мені це не вдавалося. У відчаї я викараскався  із БТРа на дорогу і із рішучим виглядом,  розмахучи автоматом поперед себе, зупинив перший-ліпший БРДМ, який був увішаний африканськими солдатами як виноградом... Африканські вояки були налаштовані давати деру, і я не міг і навіть не намагався їх переконати на протилежне, проте мені вдалося серед них найти водія, який знався на БТРах. Пізніше він виявився дуже добрим хлопцем і хорошим водієм, шкода, що він був вбитий лише через кілька днів після того, але це вже інша історія...
Усі ці події відбувалися за часів совка. Коли ми ще навіть гадки не мали про майбутній розпад Союзу, про незалежну Україну. Коли Валік і Юра із Москви, були мені так само близькі й дорогі як Сашко і Володимир із Харкова (по злій іронії долі обидва були поранені одночасно один в ліве, другий в праве стегно осколками міни, що розірвалася у кроні велетеньского дерева, під яким ми відпочивали, відчуваючи себе майже у безпеці... Сашко зараз, як я чув, є великий босс у своїй професії у Харкові, а про Володю я не маю жодної інформації...
До чого це я розповідаю?
Панове офіцери! Ми з вами одної крові! Ми так само ж переживали тупість і нікчемність совкових генералів, як і ви переживаєте нікчемність своїх горе-командирів, я вже не кажу про верховного Зека-командуючого... Час настав діяти! Час настав спитати себе: чи я є українцем – гордим нащадком славетних козаків, чи я є опущений гопотою безмовний раб, приречений жевріти і поневірятися  без хати і достойної зарплати за влади бандитів і злодіїв.
Лейтенанте Петренко! Ваш  підрозділ може поставити оскаженілих беркутівців на місце лише своєю появою на Майдані!
Капітан Нестеренко! Ваша рота може положити усю ментовську гопоту обличчям у асфальт.
Майор Власенко! Ваш танковий батальйон може «попросити» усіх депутатів Верховної Зради (за деяким виключенням) переміститися до стадіону ім. В.В. Лобановського і очікувати там подальших інструкцій.
Полковник Грабіяш! Вам належить забезпечити порядок у центрі Києва.
Генерал Литвиненко, вам належить заарештувати усіх міністрів продажного кабміну.
І наостаннє,  Петре, ти вже візьми оте гівно на себе! Добре?
Дякую!
Слава Україні!