Восьмого ми чекали колегу на відкритій терасі кафешки неподалік суду. Розташована на бульварі Шевченка, вона давала можливість спостерігати за тими, хто вже не раз відігравав свою роль у боротьбі владного криміналітету з нашим народом. Я маю на увазі (за малим не сказав - „нашу”) міліцію.
В даному випадку перед нами були не просто абстрактні міліціянти, а бійці підрозділу, який свого часу вже вписав, а точніше – вбив гумовими кийками своє ім`я в новітню історію української держави – „Беркут”.
Особисто у мене підрозділ „Беркут”, м’яко кажучи, не викликає симпатій з 18 липня 1995 р., коли „беркутівці” з чисто московитською жорстокістю побили учасників похорон патріарха Володимира. Дуже символічним було також люте шматування цими „орлами” державних прапорів України.
Тоді били не розбираючи – літніх людей, жінок. Бачили, як били й інваліда. Цікаво: яку загрозу останній являв для режиму? Як на мене, це можна віднести тільки до якихось психопатологій, не інакше. Можливо, треба в дитячих комплексах імені збоченця пана Едипа поколупатися. Можливо його, бідолаху, зобіжали всі, кому не ліньки, а воно не могло за себе постояти через м’якенький характер. А з того м’якенького характеру виросло ось таке велике паскудство. Це буває.
А, можливо, його просто голівонькою в дитинстві часто били об сіру, як буття радянської людини, суміш заліза і бетону. І оскільки в моменти дотику міліцейської каски на тій голівочці ще не було, то воно й виросло отаке – з ладно припасованою мрією про каску і бажанням комусь жорстоко помститися.
Моїх батьків тоді також там побили. Не можу пояснити, як мені хочеться заглянути в очі тому, хто це зробив. У мене до цього ублюдка є декілька запитань. Я впевнений, що ФСБУшники, як і належить вуаєристам політично-садистського розливу, детально знімали це все побоїще на відео, і десь у них в коморочці ці кадри мусять зберігатися. І, хоча шанс є мізерним, я не покладаю надії на зустріч з оцим „невідомим прекрасним” в міліцейському кашкеті. До речі, десь читав, що тісний кашкет на міліцейській голові досить позитивно впливає на розумові здібності окремих пацієнтів. Вже й не знаю, з чим це може бути пов’язано...
Можливо ті „птахи”, які сьогодні служать в „Беркуті”, й не мають до того „чорного вівторка” безпосереднього відношення. Хоча, може дехто з офіцерів ще й сьогодні служить. То може дали б інтерв’ю? Поділилися б своїми геройськими спогадами. А ми вже б приклали зусилля, аби про вас дізналося чим більше народу. Вже постаралися б змалювати вас у всій бойовій красі.
Ім`я! Ім`я героя нам в чорному ящику на стіл! На постамент його!
Якщо ж хтось з „пернатих” вже забув про ті події, то нехай це фото їм нагадає.
Ну, і якщо вас не клонують які-небудь відморожені могильови в надрах вашого відомства з шматочків міліцейської уніформи, завернутої в міліцейську інструкцію, а ви дійсно є теплокровні, і якщо в своїх реакціях схожі на живих людей, то уявіть ось там на асфальті своїх батьків. Адже у декого з вас все ж були батьки, чи не так? Чи людські почуття вам також інструкцією заборонені? То не вірте цій інструкції. То дурня.
Не поспішай перетворюватися на моральних потвор. Шлях вниз завжди швидкий. Ось підніматися наверх – то вже складніше.  
 

...І ось тепер ми сидимо і дивимося, як шикується біля автобусів закутий в броню, овіяний „легендарною” славою спецпідрозділ „Беркут”.
І ми дивимося в очі цим хлопцям.
Вони готуються.
Ні, вони вже готові...
 
...Хто служив в армії? Пам’ятаєте оту специфічну атмосферу в казармі, коли без всяких видимих причин ти відчуваєш зростання адреналіну в крові? Якийсь тонкий інструмент безпомилково вказує вам на колективну готовність до мордобою. І ти вже іншими очима дивишся на оточуючі тебе обличчя. Ти помічаєш прихований виклик в очах, посмішки, тонкі, як лезо бритви, бачиш характерно граючі жовна... Ти розумієш, що всі вже „заведені”. Себто, в тому стані, коли розкачки перед відкритою агресією вже не буде.
Саме це я бачив на лицях і в поведінці бійців.
І як же їх було багато!.. В шоломах, бронежилетах, захисних накладках по всьому тілу, вони дійсно являли собою грізну силу. І знаєте, що в цей момент я відчув? Неймовірне бажання, щоби всю свою агресію, всю свою енергію і уміння ця сила спрямувала на братків. Мені просто смішно стало від однієї думки про те, що бандити могли б чинити опір цій силі.
А ось тепер ці професійно екіпіровані і навчені бійці - звичайна заточка в руках бандита, яку він приставив нам до горла.
Як таке стало можливим?
Ні, я пам’ятаю, хто передав всі силові структури отому гопнику з „партії раёнов”, аби той звично запхав їх собі в прохоря. Хто ж забуде нашого милого, нашого славного, нашого богобоязного звіроЮщера? Це вже скільки себе пам’ятати буду...
Мда... Ця ніжна сука таки зробила все, що змогла. Але тепер треба якомога скоріше і рішучіше повикручувати оті руки, які вчепилися в цю „заточку”.
Нам не можна дати гопоті можливість кінцево перетворити (хотів написати „правоохоронні”, але вони такими вже давно не являються) силові структури в ту воєнізовану і морально деградовану банду, якою на даний момент є російська поліція. Певна справа, що у нас дегенератів в міліції також хватає, але сам процес деградації ще не прийняв такого незворотного характеру. Ще є у нас в міліції офіцери, яких звільняють через їх небажання співпрацювати з „донецькими”. І сама наявність таких людей, хоч їх і не так багато, дає підстави для певного оптимізму. Бо є сподівання, що саме ці офіцери допоможуть нам знайти спільну мову з тими діючими міліціонерами, які усвідомлюють кінцеву перспективу розвитку могильовщини – повна деградація і розпад держави. А цього не можна допустити.
Але й міліціонерам – і особисто „беркутівцям”, треба так само чітко усвідомити, що окрім начальства та інструкції ще є власна совість, яка мусить вносити правку в виконання цієї інструкції.
І відповідальності за майбутнє нашої спільної держави вас так само ще ніхто не позбавив. А я так сподіваюся, що мало хто з вас придбав за роки служби нерухомість в Іспанії.
Себто, жити плануєте в Україні. То яке життя маєте намір збудувати своїми „очумілими ручками” для себе і своїх рідних? Що, будете потім пояснювати дітям, що в цьому „сомалі” ми живемо тому, що ви з честю виконували накази? Думаю, вони обридаються від вдячності.
  
То ж, панове міліціянти, або декларуйте свою громадянську позицію, або вивчайте „передовий” досвід своїх колег в Росії. А там одні Сагра і Кущовка чого варті. Причина ж подій там всюди одна – абсолютна, поголовна криміналізація і деградація правоохоронних структур.
Саме цей натоптаний шлях уготований нам, якщо гопота залишиться при владі ще хоча б рік, чи два від сили.
І не забувайте: ці люди, свого часу, у своєму сонячному регіоні виробляли трупи, як на конвеєрі. А тому давайте без надмірної софістики проведемо сьогодні розмежувальну риску, яка чітко і ясно відокремить кримінал від антикриміналу. І нехай кожний займе своє місце перед бар’єром.
Але якщо в нашій війні з криміналом ви станете з протилежної сторони, то потім вже вибачте – ніякі розмови про наказ і присягу вже не будуть сприйматися. Ви не діти. І присягалися ви служити НАРОДУ УКРАЇНИ, а не цим шлеперам.
 
А тепер декілька слів за самі події, які розгорнулися на Хрещатику.
Відверто кажучи, я думав, що планується жорстокий мордобій. Було таке муторне передчуття...
Коли пролунав заклик (здається Турчинова) пройти ходою по Хрещатику, ми були недалеко суду. Вільного простору там, практично, немає. Люди повільно потягнулися до щілин в огородженні. Натомість демонстранти з протилежної сторони вулиці, яким не перешкоджали бар’єри, практично миттєво заполонили Хрещатик. Ми вже були близько підземного переходу, коли міліцейські підрозділи розпочали операцію по витісненню демонстрантів. В цей момент піднявся жахливий крик, люди рвонули хаотично, почалася штовханина.
Як потім вияснилося, Професор з Лісовською опинилися в самому центрі контактних подій на Хрещатику.
Там були досить жорсткі моменти, про які, сподіваюсь, хтось із наших колег розповість окремо.
 
Я ж заліз на парапет підземного переходу і мав можливість знімати в упор все те, що відбувалося. Жаль, не догадався поставити відео. Бачив, як Аір.інфо відбивався від якогось міліціонера.
 

Коли все трохи заспокоїлося, ми пішли вздовж міліцейських рядів, які довгим ланцюгом витягнулися вздовж Хрещатика. Ми підходили до них, пробували розмовляти. Звісно, вони не відповідали.
Але ми, знову ж таки, мали можливість подивитися їм в очі. І дивна річ: агресії там було набагато менше, ніж коли я спостерігав за ними зранку. Відразу попросив би доморощених психологів залишити в спокої отой, замучений „Дурдомом”, стокгольмський синдром.
Так ось: як на мене, багатьом з них було не в кайф виконання цієї процедури. Вони навіть відверто доброзичливо посміхалися, коли ми їм щось розповідали про Яника.
Також мушу зауважити, що я не бачив ні разу, щоби міліція серйозно перешкоджала фотографам. Біля автозака була легка штовханина міліціонера з людиною з відеокамерою в руках. Але розійшлись. Здається, це було під час посадки в автозак якогось чоловіка.    
І такий момент: на цей раз міліцією не було застосовано гумові „демократизатори”. Себто, людей не били, а обмежилися силовим витісненням. Що буде, якщо поступить команда бити? Як вони поведуть себе в такому випадку?
Питання...