Життя спільноти має три вищі сутності: державність, соціальність  та національність.Кожна з цих сутностей має свою сферу дії та домінування в суспільному житті.Націоналізм є третя по значимості сутність суспільного життя. По своїй значимості вона поступається державницькій та соціальній сутності, але в деякі моменти життя країни вона виходить на першу позицію. Власне, і зараз вона  мала б вийти на першу позицію через активну наругу влади над національними цінностями, але внаслідок  своєї тривалої деградацію не спроможна це зробити. Національне коріння титульної нації сплутане і струхлявіле. Національні провідники виявилися дешевими імітаторами та шарлатанами, досі не покараними за свої зради. Національні сутності настільки ослаблені, що нація досі не спроможна самоочиститись  від мафіозного тандему «паразитична еліта – чорносотенні патрійолопи».
 
  Наші націоналісти люблять хникати, що в них ніколи не було влади  в Україні. Вибачте, але ніхто ніколи нікому владу на блюдечку не подає, її беруть ті, хто має силу і потяг до неї.  Якщо нічим брати владу, то її і не буде. Яка влада, коли українські націоналісти зараз абсолютно ретроградні, відсталі, неконкурентноздатні?  Владу беруть або прикладами проведеної роботи, або обіцянками, але наші націоналісти не здатні ні до першого, ні до другого.
 
     Кожна з суспільних сутностей має свої сильні та слабкі сторони. Наприклад, до національної сутності найкраще монтувати  культуру поведінки особистості. Культура найкраще приживається по лінії спадковості, а національна сутність – сама довгоживуча.  Державна сутність прив»язана до конкретної моделі суспільної надбудови, поміняється надбудова – і міняється конкретний зміст державної сутності. Хто привязує свою культуру до «держзамовлення», той ризикує в один момент втратити  весь  сенс свого життя, стрижень своєї культури.  Приклад такої ситуації – це наш російськомовний народ Сходу та Півдня: його культура була привязана не до національної, а до державної сутності. Радянський союз розвалився –і цей народ втратив твердь для своєї культури, стержень своєї культурної, національної самоідентифікації. Тому то він вже два десятиліття соває за собою свої фантоми «совка», не маючи місця, куди пристроїти свою душу?
 
На Заході та в Центрі розпад Союзу український народ сприйняв набагато спокійніше та природніше, але й тут з культурою стались негаразди.  Те культурне, навантаження, яке лежало на радянській  державі через її місію просвітництва та провайдера світового суперництва, не було сприйнято новою «незалежною» державою.  Цей культурний сегмент не був сприйнятий ні українським націоналізмом, ні регенерованим релігійним життям. Відповідно, цей культурний сегмент  пішов просто на звалище. Імперії приходять і відходять, а національна культура повинна залишатись і примножуватись.
 
  Чому ми ніяк ні душею, ні розумом не можемо рішуче розлучитись з жахіттями свого минулого? – А тому, що у нас ірраціональний уклад життя, побудований на емоційно-почуттєвій сфері. Цей ірраціональний уклад не знає раптових і синхронних відмов від певних цінностей та переконань. Це раціональний колектив може вмить змінити свою позицію, свої переконання під тиском об’єктивних доказів.  В царстві емоційно-почуттєвих образів відмова від старого і сприйняття нового відбувається  зовсім інакше.  Процес відмирання старих ілюзій та народження нових тут розтягується на роки та десятиліття. До кожного субєкта потрібно приставляти власного психотерапевта, тому ірраціональне суспільство настільки консервативне та ретроградне. Єдиний швидкий спосіб витіснити старі іллюзії в цьому середовищі – це дати народу нові іллюзії.
 
     Прикро, коли народ, нація  не розуміє, що вся його історія – це все його власність. І всі його помилки, промахи, іллюзії та гріхи – це все також цінна власність народу.  Ні від чого минулого не можна відмовлятись, нічого з минулого не можна кидати напризволяще, інакше воно повернеться до вас з подвоєною силою. Історія життя народу – це той скарб, який лише в своїй повноті дає змогу робити правильні висновки на майбутнє.  В нас постійно переписується наша власна вітчизняна історія, в нас постійно шукають рішення: які ж то шматки реальної історії  викинути, а які елементи штучно роздути на перші плани? Наш ірраціоналізм штовхає нас на пошуки самої досконалої ілюзорної концепції власної історії, а в результаті, ми щораз повторюємо свої старі історичні помилки.
 
А  «ларчик» дуже просто відкривається: доки ми не зрозуміємо алгоритм власної історії, доти ця трагічна історія буде поповнюватись новими трагедіями. Наша агресивна ірраціональна концепція життя просто продукує щораз нові трагедії в нашому суспільному  життя. Наш суспільний світогляд настільки збочений, що ці трагедії наша громадська думка починає  зауважувати лише на фінальній стадії розгортання цих трагедій.  Наприклад, парочка трагедій епохи «незалежної  України»:
-руйнація науково-технічного потенціалу країни;
-руйнація матеріально-технічної та економічної бази нашого сільського господарства.
Через певний час стане очевидним, що саме такі процеси виявились самими важливими на протязі епохи «нездалої незалежності», а не проведення якогось облудного «Євро -2012» чи побудова електрички до Борисполя.
 
Тільки ірраціональний розум уявляє собі, що замовчування колишніх помилок та прорахунків захищає від них  нову діяльність.  Цей схиблений розум не розуміє, що ці помилки в живому, готовому вигляді присутні в нашому суспільному базисі і вони завжди  активізуються, тільки но ми почнемо нову активну діяльність.
  На жаль, в кожній ситуації можливе тільки одне правильне рішення , а можливих неправильних рішень – безліч. В своїй історії в рамках своєї ірраціональної традиції ми тільки перебираємо різні неправильні рішення, надіючись, що це додасть нам мудрості.  На жаль, свої помилки з користю для себе аналізує лише раціональний розум, ірраціональний розум колекціонує свої помилки до безкінечності без жодної користі для себе.  Під тиском свіжих помилок ірраціональний розум просто модифікує свої іллюзорні моделі, але правильне рішення в рамках ілюзорної моделі – це проста випадковість, яка все-рівно буде знівельована в руслі подальших помилок.
 
Тільки дурень може уявити себе настільки  мудрим, що він в силах відібрати, що в історії було правильним, а  що – неправильним, про що говорити, а про що - замовчувати. Розумні народи давно зрозуміли, що до власної  історії є єдине правильне відношення – нейтрально-описове. Кожне нове покоління народу відкриває в своїй історії нові грані та смисли, тому завдання всякого покоління – не виписувати свій остаточний вердикт історії, не маніпулювати історичними свідченнями, а просто зберігати в максимальній повноті історичні свідчення і намагатись максимально обєктивно сприймати для себе уроки історії.
 
   По суті, кожне нове покоління – це одна і та ж історія. Коли ви думаєте, що ви вільні від помилок своїх попередників – прийміть мої співчуття. Історія народу –це як зйомки одного і того ж фільму в багатьох дублях. Кожне нове покоління – це інший дубль. Звичайно, міняються актори, міняються декорації, але сценарій в цілому не міняється, основні коллізії та перипетії – також на місці. Якщо ви думаєте, що ваш дубль буде винятковим, найкращим, най-най-най, то режисер тільки посміхнеться. Не вашого розуму справа вирізати кадри зі старих дублів чи вставляти в них свої фальшиві кадри. Постарайтесь покраще зіграти свою роль – от і вся ваша місія  в цьому житті!
 
    І держава, і суспільство і нація в процесі свого розвитку змушені розв»язувати подібні коллізії в контексті конфлікту старого і нового, в контексті заміни традиційного на модернове. На одному і тому ж майданчику діяльності  спільнота змушена вирішувати щораз нові проблеми, задовільняти щораз нові потреби своїх членів. На жаль, у нас досі немає конструктивного алгоритму модернізації ані в державницькій, ані в соціальній, ані в національній політиці. Ми вміємо вести лише тупу гризню між новим та старим, в результаті чого знищуються цінні надбання минулого і створюються недолугі форми на майбутнє.  Зрозуміло, чому так виходить: культури не вистачає, згадаємо правило примітивної системи, що попередній культурний шар не зберігається, а здирається до основи.  У нас немає культури поваги до попередньої епохи, возвеличувати нову епоху ми вміємо лише за рахунок приниження попередньої епохи. Ми не вміємо складати конструктивний, реальний план розвитку на майбутнє, примітивна система вміє гнати своїх жертв вперед лише під дулом заградзагонів ззаду, які спалюють всі мости в минуле.
 
       Український менталітет на разі жде «велика промислова революція» в мізках, тобто перехід від патріархально-ірраціональної свідомості до індустріально-раціональної свідомості. Ті процеси, які відбувались з народами Європи декілька століть назад, тепер стоять і у нас на порозі . Цивілізація не знає обхідних шляхів, вона йде просто по трупах і долях народу.