Сьома година ранку. Рибалка. Хотілось в Конча-Заспу. Але там до води не підійти.  Тому – Гідропарк. Йду чомусь пішки. Можна було би швидше - на метро. Але йду через міст «Метро»  з китайською  складаною, як на протестних акціях,  вудкою. В китайській же сумці – майонезна банка з українськими слимаками, а ще порція нашої (поки що) перловки, дбайливо загорнутої на ринку «Рибалка» колишньою жінкою-інженером–технологом з «Київприладу» в клаптик найтиражнійшої української (ги-ги!) газети «Сегодня».
 
Йду й думу думаю.
Який все ж таки, гідрат твою пєрєкись, ти чудовий,  наш  Дніпро! Попри те, що вже геть нема зовсім «Метеорів» та «Ракет», що кудись зникли при Першому Гаранті. Йду та мовчки радію за тих засмаглих індонезійських пацанів та за дівчат з білими п’ятками та іншими частинами тіл кольору салямі. Радію, що просторами якихось  там океанів між тисячами островів хоч вони ширяють вже не на пірогах з бамбуку, а на човнах з підводними крилами. В них є крила!
 
Але ж чи є в нас повітряні, підводні, аби хоч якісь-какісь крила?  Або лише рила та ратиці?
 
Чудовий Дніпро! Особливо, коли повітря +27, вода +24  за Цельсієм та вітер 3-5 метрі на секунду. Коли він вільно та плавно за тихої погоди котить свої хвилі крізь ліса та гори!
 
Відкриєш ясні очі – скільки всього! Чи можна осягнути велич його простору?  Начебто він вилитий із скла. Начебто блакитний шлях, немов би дзеркало! Не зміряти його ні вподовж  ні завширшки! Живе й дає зеленіти навколишньому світу!
 
Оце й Сонце  дивиться з вишини й каже – діти мої,  спекотні проміні, поринайте  у прохолоду хвиль! Я буду дивитися на вас!
 
Сонце каже... Скляні мої води! Зелені мої ліси! Квіти польові! Нахилитесь над водою, подивіться, які ви всі гарні, на вас же не можна намилуватися!
 
…Ось й середина мосту – середина Дніпра…  «Редкая птица долетит до середины Днепра…». Перебільшення. Навіть кволий горобець легко  подолає 500 метрів. Хіба що  десь на Київському морі?…
 
День, рибалка.., промайнули непомітно. Вже майже нікого нема…. Час й мені йти. Але…
 
Кажуть, що чудовий має бути Дніпро теплої літньої ночі, коли всі сплять – тварини, птахи, люди…. Та хіба можна спати,  коли  з неба, як дорогоцінне каміння, сиплються зірки. Вони палають. Той, хто не спить, той, хто хоче, той побачить… Зірки світять, палають над світом, над Дніпром. Він, Дніпро, тримає їх допоки в темряві, а потім виплискує.
 
Схили, чарівні, любі мої чарівні понівечені схили!.. Там, на правому березі, багатовіковий ліс, невідомо чиї дзвіниці, кубічно-квадратні монстри, що спаплюжили  віковічне… Колись там був чорний ліс з чорними воронами….
 
Синій Дніпро! «Редкая птица долетит до середины Днепра!» Перебільшення? А це як ще подивитись… Але ж нема ріки, рівної йому в світі!... Рівної в чим? А хто його знає?! Звісно, не за кубічними кілометрами, не за глибиною… Дніпро!...
 
Колись підуть горами сині хмари, чорний ліс захитається, затріщать  дерева й блискавки осяють цілий світ – тоді стане страшним Дніпро! Його води  вдарять в скелі й гори, скелі й гори з блиском та рокотом відгукнуться, відкотяться назад, заплачуть гіркими сльозами, а потім сльозами наснаги, любові та творіння, зберуться до купи і знесуть, відчуваючи свою силу і чистоту,  весь бруд, що зібрався поруч святої ріки…
 
З небуття, з минувшини, чистими  лугами, вдихаючи пахощі трав, проїде козак на вірному коні берегом Дніпра. З далеких віків йому похитає головою мати, вклониться батько, всміхнуться діти й онуки…
 
Серед обгорілих дерев та каміння він знайде старого човна. Човен колихатиметься  вверх-вниз, вверх-вниз…Він буде шукати весла, парус…
 
Темний вечір. Гідропарк. Музика. Пісні. Пиво. Матюки. Простіше їхати метро. Але я знову йду через міст. На мосту нема нікого. Лише у темряві козак… Чи то марево? ..