Відразу хочу попередити-писати я не вмію. З цієї нагоди на спомин приходить репліка Жені Лукашина з народного кіно "Ирония судьбы…": "Петь я не умею, но люблю". В мене гірше - писати я не просто не вмію, але й терпіти того не можу, а тут ніби сказ напав: напиши та напиши, тьху…Напиш-ш-ши!  Мене бувало вивертало усього, коли в школі доводилось писати щось на кшталт: "Образ Катерини", або "Базаров тіпічний представітель…" Траплялось дружина зачне насідати з проханням допомогти комусь із дітей написати черговий твір, мотивуючи його тим, що ось і в атестаті у тебе п"ятірка з відповідних предметів і мама у тебе учителька  української, тож  мені доводилось прикладати чимало зусиль щоб відкараскатись від зазіхань на мій вільний час. Зрідка оте вдавалось, та все ж часто - густо доводилось здаватись і я зі страшенною нудьгою брався за осоружну писанину, бо в моєму розумінні справжній письменник, або поет мав би писати легко і невимушено, як ото птахи співають: "Минута и стихи свободно потекут".
     Одного разу син-третьокласник попросив допомогти написати йому твір з російської на тему рідної природи. Я логічно розсудив, хто коли - небудь краще Тургєнєва змалював нашу природу і, "нє мудрствуя лукаво", по мотивах "Бєжина лугу" нашвидкоруч написав справжній гімн рідній природі, дещо спростивши, правда, для достовірності авторський  стиль; залишився собою вельми задоволений, розраховуючи, без зайвої скромності, якщо не на захоплені відгуки учительки, то на тверду п"ятірку безумовно. Яким же було моє здивування , ба,  навіть деяке розчарування, і той ступінь падіння мого письменницького авторитету в очах  сина, коли він приніс зі школи зошита зі здоровенною червоною трійкою знизу твору, та ще й з принизливим приписом , щось на зразок "Очень примитивно". Тож, чи то я тоді і справді перестарався, чи то дійсно Тургєнєв виявився не досить складним для учительки початкових класів, але з тої пори в мене з"явилась цілком пристойна відмазка в подібних випадках.
      Страшенні муки траплялись і тоді, коли доводилось братись за перо при написанні окремих розділів до наукових звітів, або приймати участь в колективній творчості при написанні текстів поздоровлень іменинників; тут моя звичка вилизувати фрази до повної досконалості, призводила до прямо протилежного результату - їх без огиди неможливо було потім читати.
       Все ж до пори мені успішно вдавалось уникати більш, або менш регулярної писанини, маючи з того неабиякі моральні дивіденди, аж допоки доля не привела мене на сайт ДД. Приводом до того, як то бувало, були статті Т. Коробової, роздруківки котрих вільно передавались із рук в руки в стінах нашого закладу.
      Закінчувався 2009 рік, перевиборні баталії вирували у віртуальному просторі і ДД не залишався осторонь тих подій: коменти під статтями Коробової (та й багатьох інших авторів) розтягувались у просторі на десяток і більше сторінок.
     То були славні, незабутні  часи,  гадаю більшість їх добре пам"ятає. Учасники тих баталій в моїй уяві були дуже молодими людьми і нагадували мені молодих задерикуватих півнів, стільки молодечої сили і енергії було в отих коротеньких коментарях. Я умисне не згадую зараз нічиїх ніків, бо тоді б оце ІМХО розрослося  в розмірі в рази, та , все ж одного не можу оминути: Антипрофф - ото був віртуоз міцного слова - кожен комент на грані бану! До того я навіть не здогадувався, що звичайна лайка теж може бути мистецтвом. Та й ІМХО в нього теж були добротні. То вже згодом я дізнався, що серед авторів сайту більшість люди середнього і старшого віку. Тексти статей більшості з авторів, попри їх любительський статус, вирізнялись глибиною, щирістю і справжнім професіоналізмом.
      Час спливав, вибори закінчились, в житті сайту щось невловимо змінювалось: одні автори йшли назавжди, інші на час, та про їх незриму присутність свідчили поодинокі коменти і ще більш нечасті ІМХО. На сайті зараз появилось чимало нових облич – і я вважаю те добрим знаком -значить  сайт живий, сайт цікавий, сайт розвивається.
      Останнім часом, зі сторони старожилів сайту почастішала думка, що мол дє  не той тепер сайт і рівень публікацій знизився, і полемічність його вже не та і т. п.  
Я так не вважаю, але якби воно було й так, то, дорогі мої: кращим способом  розвитку всього по справжньому живого - є вільна конкуренція. В ваших силах все  змінити. Якщо хочете вдихнути життя сайту новий дух-пишіть; хоч зрідка, але пишіть; ми ж бо залишились тими ж, не постаріли, бо пройшло так мало часу; правда, слава Богу, і не помолодшали. Та й, взагалі, здається  мені, змінились не стільки ми, скільки час в якому ми живемо - прийшли нові часи і все прокисло; суспільне життя стало нагадувати тихе болітце, сподіваюсь до часу. І ще одне: коли ми соромимось покритикувати роботу ближнього свого, тим самим ми надаємо йому ведмежу послугу. Одна розумна людина якось мені сказала: "Уникай людей котрі тебе хвалять". Дійсно, для вільного розвитку таланту, що може бути корисніше добрячої прочуханки, на що, власне, я і розраховую. І зовсім наостанок вираз, який приписують хто Л. Толстому, хто Е. Хемігуею; правда, в свій час, і вони цитували його з посиланням на інших, тож, мабуть, віку тому виразу стільки, скільки існує писемність:"Можеш не писати – не пиши".
Я- не зміг.