Ученые утверждают, что желуди были первоначальной пищей человека. Первым и наиболее древним хлебом был хлеб из желудей.
 


 
Звірі вже наїлися жолудів. Вони ще періодично тикалися мордами в траву, але вже явно без апетиту. Тепер головне – аби вони не полягали тут спати.
Так... вожак, начебто, відійшов від дерева і вже втретє повертає свій писок в сторону болотного джерела.
Він терпляче чекає, поки його звірі нажеруться, але дає зрозуміти, що пора на водопій.  
Все, звірі потрусили до болота. Тепер – наша черга.
 
...Іноді, під час збирання стиглих жолудів, у якогось організму несподівано може виникнути питання: а чи є ще такий, як я? Він не може сформувати в чому саме полягає ось це - „такий, як я”, проте щось його змушує відірвати тривожний погляд від жолудів і, не відчуваючи спорідненості з оточуючими, вглядатися в оте синє з білим над головою.
Поки він розглядає свої фантазії, інші організми швидко підбирають жолуді. Це повертає його до реальності.
    
В лісі хочеться дихати. На повні груди. Якщо уважно прислухатися, то можна почути, як кисень з балонним шипінням потрапляє в кров і летить в мокрому, червоному і липкому до тієї точки в організмі, де йому буде відведено долею окислити шматочок чогось. Так відтворюється енергія.
Цей процес іде безупинно. Організм не може без енергії.
Періодично організм озирається. Його трішечки знервований погляд шукає те, що буде закинуте в середину організму, а потім розщеплене цим організмом на такі малесенькі шматочки. Ці шматочки також будуть затягнуті червоною липкою масою і доставлені точно в те місце, де організм вирішить їх спалити.
Фантастична точність розрахунків. Неймовірної потужності комп’ютер. Скільки операцій в секунду він мусить робити, щоби вираховувати це?
 
А оте, що згоріло, залишило по собі маленьку купку якоїсь золи. Її треба прибрати. І всі ці купки прибираються. По всьому організмові. Пакується в такі паперові кульочки для сміття і десь там дворами виноситься. Щось зливається через каналізацію, щось вивітрюється через димар. І вся ця робота – постійно, без перерви на обід.  
 
Але, коли організм позакидає всередину достатньо всяких дров, то спочатку він позбавляється отієї неусвідомленої тривоги за безперервність процесу, а потім – трішечки прикриває піддувало і розслабляється.
Ось тоді йому починає хотітися всілякої дурні. Наприклад, музики.
Навіщо вона йому потрібна, він не усвідомлює. Але от – хочеться. Організм починає щось муготіти і ритмічно товкти заскорузлою п’яткою об підлогу – чи що там у нього під ногами. Свіжий череп ворога, наприклад. Або – друга. Чи подруги. Не важливо.
Незрозуміло чому, ті організми, що поруч, іноді приєднуються до нього. І вже зовсім не зрозуміло чому, але їм це таки подобається. Оте ритмічне довбання п’яткою підіймає їм настрій. Вони починають відчувати присутність енергії в організмах.
Звідки взялася ця енергія? Адже вони нічого суттєвого за цей час в себе, начебто, не поклали?
І саме головне: це - приємна енергія. Її присутність відчуваєш.
А ще якось один організм зненацька зробив таке...
 
...Вони всі іноді розважалися з червоною глиною. Притискали замурзані долоні до стіни, потім відходили і з неймовірним подивом розглядали відбитки своїх рук. Простягали долоні вперед і переводили на них погляд. Потім знову на стіну. Збуджено показували один одному свої руки, і тягнули до відбитку на стіні.
 
Мистецтвознавство, на той момент, було розвинене ще досить слабенько, а тому якогось серйозного обговорення – перспективи, кольорової гамми, монохромного концептуалізму – організми, по можливості, уникали. Загалом, обмежувалися піднесенням рук до відбитого візерунку і емоційним озвученням одно, чи двоскладових звуків. Ці звуки мусили запевнити критично налаштованих скептиків, що ця неймовірна краса – таки дійсно справа їх талановитих рук.  
І хоча звуковий ряд цього дійства не сильно відрізнявся своєю глибиною від пошматованої на окремі фрагменти хроматичної гами, проте в цих звуках вже відчувалася присутність певної естетичної гармонії. Так, накопичуючись тисячоліттями в якихось потаємних схованках, естетична складова поступово набувала своєї критичної маси, поки не вибухнула прекрасною і довершеною гармонією „Оди радості”.
    
Тим часом зовні темніло, і організми, набавившись отим графічним естетством, вмощувалися в позах патриціїв навколо великого мангалу.
Періодично кидаючи собі в середину якогось жолудя, чи горішка, вони починали обговорювати чергову злободенну тему. Не те, щоби та тема була дійсно настільки злободенною. Такою її, скоріше, робило деструктивне відношення самих організмів. Кожне нове обговорення повторювало вчорашнє – копійка в копійку. Всі достеменно знали, що від кого чекати, тому диспут протікав аргументовано і без збоїв. Ніхто не зупиняв плавний його перебіг надмірними паузами замислення. Коротенькі спотикання відбувались тільки через те, що приходилося пригадувати якийсь, відшліфований в процесі багаторазового використання, „вбивчий” контраргумент, який так ефектно був продемонстрований останній раз всього три дні тому.
 
...Один організм (історія замовчує його партійну орієнтацію і сексуальну належність), був „не-як-всі”. Іноді він міг вчинити таку дурню, від якої у решти організмів просто перехоплювало подих.
Так, він одного разу до колективного ритмічного длубання п’яткою добавив ще й плескання в долоні. Мало того – робив це через раз.
Оскільки  вербальне різноманіття організмів було ще досить куцим і не давало їм можливості обмалювати в повному обсязі їх реальне відношення до цієї вульгарної поліфонії, то обмежились лаконічним ударом палки по горбу автора. Легенько. Навіть не покалічили.
При цьому один організм, який мав певну вагу в цьому соціумі, презирливо кинув: „Какого ми о сєбє мнєнія!”
А другий, похмуро спльовуючи в мангал, добавив: „Schnittke, blya! Concerto, suka, Grosso...”, - і, на підтвердження своєї позиції, ще раз сплюнув в мангал. Той обурливо зашипів, але промовчав.
 
...Того вечора Не-як-всі оглянувся навколо і тихенько відповз (як завше, коли його вже починало відверто нудити і від злободенних тем, і від жолудів) від мангалу і сидів собі мовчки поза спинами решти організмів, задумливо чухаючи спину. Щодо спини, то це він знову захотів сьогодні щось таке кумедне сказати, але й не встиг відкрити рота, як заробив палкою – чисто, як превентивний захід.
Тепер він сидів з відстороненим виразом обличчя, чухав спину і зацікавлено спостерігав містичне видовище – мерехтіння танцюючих тіней на стіні. Хаотичні їх абриси, бачені вже тисячі разів на цих самих стінах, несподівано почали збуджувати його фантазію. У нього перед очима почав виникати вже навіть не образ звіра, чи якісь сцени з полювання, а образ саме намальованого звіра.
Він, практично, бачив цей малюнок, - темні контури вугіллям, заповнена червоним внутрішня площа і м`яка розтяжка між цими кольорами.
Зацікавлено розглядаючи малюнок у своїй уяві, йому захотілося відтворити його на стіні. Зараз. В цю ще мить.
 
Пальці виколупали запресований в землю закам`янілий шматок вугілля. Глина також була поруч.
Він не мав можливості переробляти свій малюнок, тому вів рукою зосереджено і спокійно, просто матеріалізуючи вже бачене у своїй уяві.
Вугілля... глина... вугілля... а тепер долонею  - розмити кордони.      
По мірі прояви на холодній стіні малюнка емоційне збудження наростало.
В останній раз він легенько провів долонею по намальованому звіру – наче вселяв в нього душу.  
Відійшов на пару кроків.
Якийсь час стояв незворушно - просто розглядав свого звіра.
Збуджено-холеричний стан, який супроводжував його в процесі малювання, став проходити.
Поверталася притомність.  
В якийсь момент появилося неусвідомлено-тривожне відчуття дискомфорту.
Тиша.
Незвична тиша.
Не чути голосів за спиною, - тільки м`яке шарудіння полум’я з тихим потріскуванням вуглинок.
В цей момент він навіть закляк на мить – боявся обернутися і не побачити нікого.
 
Потім все ж обернувся.
І відчув, що з цього моменту в житті його і його племені відбувся якийсь мікротектонічний зсув. Він ще не знав - добре це, чи погано, але відчуття зміни було присутнє. Так буває відчутним початок зміни сезонів у природі – ти ще не бачиш конкретних ознак, але чітко усвідомлюєш: літо закінчується, приходить осінь...
Хоча – ні, конкретні ознаки завжди бувають. Просто іноді ці ознаки не піддаються конкретизації нашою свідомістю.
 
...Ось і зараз – все було в очах.
І там був – шок.
У декого він набув містичного характеру. В їхніх очах жеврів відвертий жах.
Вони відверто боялися: а чи не змусить Не-як-всі того звіра спричинити їм щось зле? Адже вони всі пам’ятали, як на одному полюванні подібний ранений звір люто розірвав на шматки відразу двох мисливців їхнього племені.  
Так, цей звір, начебто, невеличкий і сумирний, але це, все ж таки, звір. І чи не прокинеться він вночі, коли вони будуть спати? А може, краще його відразу - камінням?..
А якщо його трохи списом під ребра? Може він тоді втече?  
Хоча який сенс проганяти цього звіра, коли Не-як-всі здатен привести сюди іншого?
А цікаво: хто сильніший – Вожак, чи Не-як-всі?
Адже Вожак ніколи не приводив сюди звірів.
І відповіддю на це питання був страх в очах самого Вожака.
 
...Шок відчувався і в очах тих, хто, хоча й відносився до Не-як-всі так само, як і всі, себто, як до сільського дурника, але – зі старанно прихованою симпатією. Просто вони не хотіли йти супроти загального настрою племені і ускладнювати собі життя заради Не-як-всі. Ця невеличка група не входила в число демонстративно вірних псів Вожака. Вони старанно і, треба зауважити – досить вміло витримували ту дистанцію, яка дозволяла їм зберігати реноме таких, що мають свою, незалежну від вожака позицію.
Але коли Не-як-всі спонтанно започатковував якусь свою чергову дурню, вони досить часто так само спонтанно його підтримували – голосом, рухами...
І сьогодні ця група була вражена тим, що створив на їхніх очах ось цей кумедний Не-як-всі. Саме тому, що вони розуміли – тут немає ніякої містики, просто якимось чином йому вдалося наляпати глини саме там, де він наляпав, і потерти чорним вугіллям там, де він потер. А в результаті – звір! Це дійсно була фантастика. Це було прекрасно. І вони відчували чисто естетичне потрясіння від побаченого.
Пройдуть тисячоліття, і автора цього намальованого звіра цілком свідомо будуть оцінювати не інакше, як генія живопису. Але на той момент, коли на шляху до появи як подібних термінів, так і системної градації цих термінів був зроблений тільки самий перший крок, їм, себто – поміркованим, вже хотілося, щоби Не-як-всі ще раз отак от потер глиною і вугіллям по стіні, але зробив це саме в тому кутку, куди вони тягнуть свою частину здобичі, і де проводять довгі ночі. Їм хотілося прокидатися і бачити перед очима ось таке різнобарвне... А увечері, лягаючи спати, знову дивитися на тьмяно проступаючі фарби в мерехтінні тліючого вогню...
Цікаво, а якщо дати йому м`яса – він зробить звіра? Треба буде поговорити з ним потім...
 

...Але не ці погляди прикували увагу Не-як-всі.
Зараз він вдивлявся в чорні очі тих, хто й раніше відносився до нього зверхньо-вороже, а при нагоді штрикав його палкою заради сміху.
Не-як-всі не міг утямити причину такої відвертої і безпричинної ворожості окремих організмів. А тепер був просто шокований неймовірної сили ненавистю, яка випромінювалася з їх очей. Він відчував, що це якось пов’язане з малюнком, але не міг вловити взаємозв’язок між появою звіра на стіні і появою ненависті в очах.
Не міг, тому що це почуття існувало чи не на генетичному рівні. Пізніше, через багато років, його назвуть – „Синдром Cальєрі”.    
І ненависть, яка підживлялася цими комплексами, виростала безкомпромісно твердою і не замутненою вкрапленнями сумніву.
Не замутнений кристал ненависті...