«Київзеленбуд» розробив ескізний проект встановлення квіткового годинника в столиці до Дня Незалежності України. Як повідомили у прес-службі Київської міської держадміністрації з посиланням на «Київзеленбуд», столичний квітковий годинник може увійти до Книги рекордів Гіннесса. Сьогодні найбільший годинник знаходиться в Ірані, його діаметр - 16 м. Діаметр конструкції, яку встановлять у Києві – 19 м.
  А в цей же час в Святошинському районі міста Києва в парку «Совки» вже місяць не вивозять з трьох контейнерів сміття. На перетині двох центральних алей красується здоровенне вонюче звалище. Два працівники запенсійного віку з розташованого поруч зеленого господарства, що прибирали центральні алеї, звільнились, так як їм припинили виплачувати заробітні плату з- за браку коштів. Жителі навколишніх будинків весело проводять час на лавочках, оточених горами пустих пластикових пляшок, пакетів з під крекерів, використаних носовичків і інших «досягнень» сучасної цивілізації. Хто більш гидливий,- відгортає сміття з- під ніг подалі. Вглиб від центральних алей красуються купи цього «добра», їх ніхто не прибирав і раніше. Також там розташовані приховані звалища сміття, яке заховали в викопані екскаваторами ями, замість того, щоб вивезти його на звалище. Зусилля окремих ентузіастів- фізкультурників, які намагаются підтримувати чистоту хоча б там, де вони роблять свою щоденну зарядку, марні, так як вдень відпочиваючі- рогулі залишають після себе нові гори сміття. Проблема економічна доповнюється поголовним безкультур»ям нашого совка.
  Перше, що запитав наш родич з- за Уралу, що недавно в нас був у гостях, було: « А чому Київ такий грязний?»  Я не знав, що відповісти. Може, що наша міська влада, замість того, щоб наводити порядок в місті, відмиває кошти на сумнівних прожектах? Так чому б не подати наш парк до книги рекордів Гіннеса в номінації «Самий грязний парк української столиці?»
  Чи тому, що на відповідальних місцях у нас працюють випадкові, безвідповідальні люди? Тому що я не вірю, що на прибирання нема коштів. Щось же тратять на годинники в книгу рекордів, землю продають теж не за брязкальця і не за намисто.
  Більший срач я бачив тільки в лісовій полосі справа на виїзді з Києва в сторону Житомира, куди рогулі, що мають авто, виїжджають на шашлики…                                                                                                  
  
А це стаття на цю ж тему з журналу «Український тиждень» №26- 27
Юрій Макаров. Срач
 
Над нами - Вишгород, а під ногами на сірому піску ¬– суцільний щільний шар сміття Не певен, що варто вживати в журналі брутальні слова без обмежень, але якби я замінив заголовок на щось більш парламентське чи поставив зірочки, не вдалося б висловити повною мірою те, що я нині відчуваю. Отже, в неділю ми поїхали на Київське море. Над нами – Вишгород. Як написано на дороговказі, державний заповідник: тут колись була заміська резиденція київських князів, наш Версаль, від якого мало що залишилося. Перед нами, якщо дивитися в бік півночі, вода до обрію. По воді, користуючись бурхливим вітром, гасають серфінгісти. Впіймавши у вітрило подух, можна промчати метрів двісті на шаленій швидкості. Зелені пагорби, сонце, вітер, вода – краса! Лише не треба дивитися під ноги. А під ногами на сірому піску ¬– суцільний щільний шар сміття. Головним чином, порожні пластикові пляшки з-під пива. Є також пляшки з-під води, вина (цього якраз мало, бо спека), обгортки сендвічів із МакДональдса, коробки з-під піци, якась плівка, якась фольга, якісь серветки… Уявляю, як радітиме археолог, що полюватиме на рештки матеріальної культури початку двадцять першого сторіччя. Багатющий культурний шар!
Не те, щоби я був такий ніжний, але гуляти тут далі не захотілося. Ні, таки мабуть ніжний: поруч на пісочку, попередньо розчистивши собі діляночки по два на два метри, розмістилося кілька пар відпочивальників. Хтось спав, хтось читав одну книжку на двох (я нахабно зазирнув: альбом кулінарних рецептів, і апетит не зіпсувався), хтось милувався серфінгістами. Люди вочевидь ловили кайф і на звалище навкруги не зважали.
Можна було б списати нечутливість до бруду на важку тоталітарну спадщину, але не виходить. За всієї моєї ненависті до радянського минулого мушу визнати: совок зі сміттям, хай там як, а боровся, і суботники проводилися, а за кричущі випадки недогляду відповідний начальник міг отримати догану з занесенням.
У нас, між іншим, кілька років тому теж спробували започаткувати такі собі суботники: столичні активісти ініціювали акції з прибирання стихійних звалищ у місцях масового гуляння. Ініціаторами виступають спільноти киян «Збережи старий Київ», «Захопливий Київ», «Країна мрій», прибирають здебільшого в районі Старокиївської гори, в інших популярних парках. Виглядає це заразливо, і я сам шкодую, що жодного разу не довелося взяти участь, але стверджувати, що рух став частиною способу життя, було б, м’яко кажучи, перебільшенням. І, головне, рівно через тиждень прибрані місця так само за… засмічуються.
Сказати, що паскудять якісь бомжі, несвідомий люмпен, «біомаса», як полюб¬ляють висловлюватися в кулуарах лідери нації, теж не можна: в тому-таки Вишгороді біля пляжу запарковано переважно недешеві машини, та й віндсерфінг ¬– спорт не для бомжів. Точніше було б кваліфікувати тамтешній контингент як стабільний середній клас – той самий, який є опорою суспільства, а те, що він у нас не надто презентабельний, ну то це вже, даруйте, особливості місцевого ландшафту.
У мене до цього середнього класу останнім часом накопичилася певна кількість претензій, головним чином, естетичного порядку. Я розумію, що спека, але ходити вулицею в одних трусах і капцях, та ще й із таким черевцем, та ще й із таким виразом обличчя… Або здогадайтеся, що грало в більш-менш фешенебельній пляжній вишгородській пивничці? Правильно, «Мурка» – кажу при свідках, таке не вигадаєш…
Я не боюся узагальнювати: люди, яких ми спостерігали, хворі. Вони хворі на брак самоповаги, й доки хвороба триває, ніякі суспільні трансформації, ніякі реформи, ані економічні, ані політичні, не мають у нашій країні найменшої перспективи. Припустімо, вони не дуже виховані, але ж не ідіоти. Вони мають розуміти, хоча б підсвідомо, що не можна себе поважати тільки за те, що можеш купити джип, потрібні ще якісь підстави. Треба знати, що від тебе щось залежить, що ти щось можеш змінити, вплинути, можеш реалізуватися, врешті-решт… Пам’ятаю, під час Майдану не смітили, хоча там зібралася переважно та сама цільова аудиторія. І навпаки, якщо ти переконуєшся, що життя будується на простих і примітивних схемах відкату, а іншим у нашому повсякденні немає місця, тоді будеш жити одним днем, якось розчистивши виключно для себе чи то чотири квадратних метри пляжу, чи то чотири гектари обійстя. Принципової різниці немає.
Тобто я переконаний, що здатність кидати порожню пляшку поруч із собою, слухаючи «Мурку», прямо пов’язана зі здатністю голосувати за того чи іншого придурка… або самому бути таким придурком. Час збиратися на суботник. Як профілактику від політичної кризи.
 
www.ut.net.ua