Другим моїм дитячим спогадам було те, що я послизнувся в трирічному віці на помальованій підлозі у дідовій хаті на селі, і розтовк варґу (губу) до крісла…
Батьки стверджують, що до підлоги, але їх там не було – повірили дідові, який в цей момент стояв коло мене, спиною до мене і щось шукав у креденсі. Коли почув мій плач, то обернувся – так, ТОДІ я справді лежав на підлозі, і кров з розтовченої варґи теж була лише на підлозі.
Але розтовк варґу я до крісла – гнутого такого, з м’яким малиновим сидінням і фанерною спинкою.
 
Першим моїм спогадом..
Коли я був зовсім малий, але вже активно цікавився навколишніми предметами, то мама часто застерігала мене не лізти до розетки. Я слова ще не зовсім розумів, тож мама також намагалася пояснити, що там небезпечно, інтонацією і простими звуками.
Пояснити їй вдалося, але не вдалося погамувати мою цікавість, тому доводилося отримувати і по рукам – щоб не ліз, де не слід. Це ефект дало, але не зовсім такий, який мама хотіла – цікавитися забороненим можна тоді, коли мама не бачить.
Все-таки мене дуже цікавило – що то за небезпека може ховатися в тому квадратику з чотирма дзюрками?? ХТО ТАМ СИДИТЬ??? І як якесь велике і страшне може поміститися в такому малому місці??
Якось в мої руки потрапив цвях. Раніше я пробував запхати в розетку олівці, ручки – але вони там не влазили, сірники – вони були надто малі. А тут – цвях!, якраз підходящих розмірів.
Я втішився, і з великою цікавістю почав поволі запихати в ту дірочку, аж раптом – воно як вкусить!
Я на все горло в плач, прибігла мама, говорити чітко я ще не вмів, хоч і розумів прості слова, тож намагався мамі пояснити:
МАМО! Ти була права! Там хтось сидить і він кусається!!!  Ось саме тут, ось він!, намагаюсь тицьнути пальцем у ту нірку, де зачаїлася небезпека, але мама забрала мене і давай пояснювати, що недаремно казала, щоб я туди не ліз..
 
Всі ці застереження не дуже допомогли, бо цікавість не була задоволена, і слів, крім «мама» я ще не розумів – що воно там таке, ніби нічого нема, що рухається, але кусається.. Сірники, патички, ножниці раз було (ууу!)..
Коли був більший, у шостому класі, то раз добре тріпнув продовжувач з пошкодженою ізоляцією, коли я під’єднував гірлянду на різдвяній ялинці – але ж і міцно струмом б’є!..
 
Потім доволі близько довелося познайомитися з дією струму у 21-річному віці.
Тато займався столяркою, а я йому допомагав – в знайомого робили сходи.
Його новий будинок був вгорі над озером, а стара халупа, в якій жив – унизу, поблизу берега озера. Там в кількох місцях на поверхню пробивалися невеличкі джерела, і вся земля завжди була трохи вогкою.
Господар попросив пересунути залізний гараж на метр, що у нього на подвір’ї стояв. Зібралися нас п’ять чоловік, і давай тягнути. Я тягнув за кутник посередині, що слугував порогом.
Раптом мені заціпило щелепи і стиснуло руки, і ще в очах було слабке мерехтіння – фокус стало видно, проявився внаслідок тремтіння рискою (очі мають маленьку фокусну плямку, коли, наприклад, дивитися прямо на зірку в небі уночі, то вона зникає, а ледь убік – бачиш добре).
Перша мить здивування – я не стискав..
Одразу прийшло розуміння – електричний струм – у школі говорили про те, що рука стискається при проходженні через тіло струму. Але відчуття було цілком відмінне від ударів струмом, що зазнавав раніше.
Намагався крикнути – хата поряд, вимкнути автомати чи викрутити пробки – це швидко, то спромігся лише на слабенький звук.
Думки.. Мислить людина словами і образами, то для слів тоді місця не було, та й саме мислення сповільнилося..
Як діяти? Спали на думку птахи, які сидять на дротах – немає колообігу, то й струм їм не шкодить. Спробував перенести вагу тіла на руки, щоб відірвати від землі ноги. Тільки-но струм би відпустив, планував розчепити пальці і миттю обернути долоні – тоді легко буде від’єднатися – достатньо впасти на спину.
Дуже поволі рухався, але зразу стало зрозуміло, що не вдасться – долоні настільки міцно прилипли до кутника, що я би не зміг зап’ястки вертикально поставити.
Тоді хотів підняти п’яти на каблук – він грубший за підошву, більший діелектрик.
В цей момент мене торкнувся один з тих, що пересували гараж – подумали, що мені пальці притиснуло. Я тоді відчув, як по плечу пішли слабенькі розряди, схожі на те, як проведеш пальцем по металу електроприладу, що злегка пробиває.
Потім сказали, що того хлопця аж відкинуло, а я відчув лише миттєве послаблення мускулів, недостатнє для звільнення.
Не вдалося.
Варіантів більше не було.
Тоді – хоч варіант 50*50 – підіпхав коліно під лікоть і спробував вирвати одну руку. Розумів, що вистарчить і одної руки, щоб піти гайту, але здатися і нічого не робити – це не по-моєму. Але і ця спроба не мала жодного успіху через сильний стиск долоні..
В цей момент я вже дійшов до «кондиції» - почало тьмяніти в очах і одночасно я почав завалюватися набік.
Але темніло швидше..
 
Настав МОРОК.
 
Я відкрив очі..
Я… Як описати відчуття, яких ніколи не відчував?
Я.. був..
В житті ти так звикаєш до повсякденних щомиттєвих відчуттів, що сприймаєш їх як фон і не помічаєш зазвичай.
Серце б’ється і ганяє кров, це віддає пульсом у жилах. Очі – вологі, і контакт з повітрям їх охолоджує трішки, примушуючи кліпати. Гравітація тисне на тіло і це продукує свої відчуття.. Дихання, нюх, слух..
ТАМ такого не відчувалося, разом з тим – не відчувалося, що чогось бракує.
Повнота і незворушний глибокий спокій..
Я – був і дивився, спокійно і прямо. Були очі, відчувалися плечі – ніби на них світило щось (легке тепло), відчувалося серце, але якимось закритим вантажем..
Ніби висів у невагомості, хоч цими словами описати – неправильно..
Довкола мене був темний простір, але той простір такий був.. ну, спокійно його сприймав, наче знайомий з ним і почуваєшся комфортно у ньому.
Далеко попереду була полоса яскравих живих блискіток, що рухалися.
Ця полоса нагадувала Чумацький Шлях, але без інших зір Дивокола..
Я БУВ і незворушно споглядав ці блискітки..
Раптом я відчув ліворуч вгорі відносно себе чиюсь присутність.
Той «хтось» дивився на мене, вірніше не на мене, а на те, що було зі мною у тому місці, де серце. Відчувалася уважність і задума того погляду. Я і далі був незворушно-спокійний, але от серце вперше і самостійно показало емоції і розкрилося, наче пуп’янок квітки під променем Сонця...
Ці емоції можна порівняти з тим, що як є малим і з захопленням зробиш якийсь виріб, принесеш його старшому, котрого любиш і поважаєш, і показуєш з водночас з радістю і острахом – похвалить чи зганить мою працю?
Той погляд, - уважний і задумливий – відчувався доволі довго.
Аж раптом я відчув рух і почав наближатися до полоси тих блискіток, водночас їх вигляд змазався, став нечіткий – від швидкості чи що..
І під час руху я і далі відчував погляд ТОГО, але лиш задумливий, і не на серце, а на всього мене.
І раптом якась сила владно закрила мені очі.
 
Я вскочив враз. Впасти не встиг – відпустило зразу (з фізичних наслідків – цілий день злегка боліли мускули).
Через півхвилини виходить з хати господар з пробками, і показуючи їх, говорить розгублено через опушені вуси – перегоріли жуки..
Дивлюся – а там одна пробка мала два дроти, і доволі грубі, і розплавилися.. А щоб піти гайту, і одного би вистарчило..
Міркую так, що хоч і господар побіг відкручувати пробки, але він би не встиг – не пора мені ще було. Майже щодня згадую про своє перебування «там». Знаю, що колись буду там знову, і це доволі своєрідне відчуття – ніби повернешся додому.
 
Але все залежить від того, що принесеш ти «туди» у своєму серці.
 
П.Н. Я описав свої відчуття – як вмів. Добре не вмію, але інакше не потрафлю – не мастак я описувати емоції.
Для невір підказка – струм продукував у головному мозку які-небуть каппа-хвилі, які являлися глюками.