По мнению судьи (редакция располагает решением суда), в действиях водителя "Тойота Прада" Петросяна не усматривается нарушения требований ПДД, а смерть водителя "Дэу Ланос" произошла не по вине Петросяна.
По мнению одесского юриста Константина Завальнюка, Петросян уже не понесет ответственности.
"Харьковская экспертиза стала последним надгробным камнем на его обвинительном приговоре. По сути, это просто смешно — эксперты-криминалисты "не увидели" связи между смертью водителя "Дэу Ланос" и тем, что Петросян управлял машиной в пьяном виде.
 
Рассказывает Ковальчук Анна Сергеевна:
Мой сын Володя испытал на себе жесточайшие побои и издевательства милиционеров, требовавших, чтобы он взял на себя вину за преступление(убийство), которого не совершал. В застенках житомирской милиции он получил черепно-мозговую травму, ему отбили все внутренние органы.
 
«Известно, что в 2010 году в учрежденьях милиции погибло 51 человек, в 2009 году — 23 человека, а на 20 июня 2011 года уже имеем 26 погибших», — сказал во вторник на пресс-конференции в Симферополе, посвященной международному дню защиты жертв пыток, сопредседатель Харьковской правозащитной группы Евгений Захаров.
 
Прокурор Великоберезнянского района Вячеслав Конар жестоко избил активистку Украинской партии, общественного деятеля, журналистку Инну Конар.
 
Семь народных депутатов фракции БЮТ-Батьківщина, которые принимали участие в судебных заседаниях по делу против экс-премьер-министра Юлии Тимошенко, вызывают в прокуратуру…
 


Літо 2012 року видалося холодним. Вже другу добу з сірого неба на Межигіровград безупинно сіявся холодний, колючий дощ. Біля Печерського суду столиці було пусто. Люди вже давно звикли обходити це страшне місце стороною, лякливо ховаючи очі від насуплених секурітатчиків. А якщо була можливість, то взагалі обходили за квартал, щоби не відчувати на собі смертельно-холодний погляд оптики снайперів на даху.  
 
Сьогодні в суді розглядалася не зовсім звичайна справа, тому похмурі постаті секурітате зустрічалися тут через кожні десять кроків. В одному місці на мокрому асфальті червоніли залишки крові – якийсь наївний журналіст з Польщі хотів задати пару питань секурітатчикам, але не достатньо повільно дістав з сумки чорний циліндр мікрофона...
 
Над пустим Хрещатиком бадьорий баритон співав з динаміків пісню про те, що головне – жила би страна родная, і нєту другіх забот!
 
Несподівано агенти секурітате напружилися і стали кидати підозрілі погляди в сторону підземного переходу. Знизу, з його гулкого черева, до них долітали звуки, які явно не гармонували з навколишньою атмосферою – це співали діти. Ось вони маленьким хаотичним натовпом – білі бантики, білі сорочечки – стали появлятися на поверхні. Співали дітлахи дуже голосно і дуже весело. В руках у них були невеличкі плакатики: ті, що з синім фоном, запевняли всіх, що „Дядя Витя – друг детей!”, а на яскраво-сонячних була виведена червоною фарбою лаконічна пропозиція - „Смерть врагам!”
 
Обличчя секурітате потеплішали...
 
Коли діти підійшли ближче, то стало зрозуміло, що вони співають улюблену пісеньку всіх дітлахів дошкільного віку – „Дядя Витя – лучший президент, лучше дяди Вити президента нет!”
 
Дві насуплені тітки підвели дітей до Печерського суду і вишикували у дві шеренги, які простягнулися від вхідних дверей до вулиці. Не пройшло і п’яти  хвилин, як зі сторони оперного неквапливо під`їхав автозак і зупинився так, що бокові двері обитої бляхою будки опинились напроти коридору, утвореного дитячими шеренгами.
 
Зовні відкрили двері, і з темряви автозака, підсліпувато примружуючи очі від сірувато-похмурого осіннього світла, виглянула постать чоловіка середнього віку. Його руки, вкриті слідами тортур, були заковані в „браслети”. Він був в світло-сірому костюмі, -  якщо ці заляпані кров`ю лахміття ще можна було назвати костюмом. На кінці темно-бурої краватки, яка була скоріше схожа на незатягнуту удавку, теліпався  значок депутата ВР. Було зрозуміло, що цей значок йому причепили навмисне, аби ні у кого не виникало ілюзій відносно дійсної вартості цієї атрибутики сьогодні. На обличчі – залишки засохлої крові, яка ще тьмяно виблискувала свіжими краплями біля надірваного вуха. На лівій щоці – чіткий слід від загашеного недопалка. Чоловік став понуро спускатися по приставлених східцях. При цьому він помітно припадав на праву ногу.
 
Депутати мовчазно, один за одним, появлялися на порозі автозака і понуро сходили на землю, підтримуючи один одного покаліченими руками.  
 
Діти спочатку перелякано притихли, але тітки зі змієподібними очима почали здавленими голосами скандувати крізь зціплені зуби – „Смерть! Смерть! Смерть!...”
 
Діти миттєво підхопили це слово і понесли його своїми дзвінкими дитячими голосами, примушуючи перехожих здригатися і, не піднімаючи очей, прискорювати кроки.
 
Шестеро депутатів стояли серед скандуючих дітей і дивилися в пустий дверний отвір автозака. Сьомий не виходив. Якийсь секурітатчик піднявся в автозак. Через мить він появився на порозі і флегматично констатував.
 
- От, падла! А цей таки не доїхав – здох по дорозі. Напевне, впав з лавочки уві сні і башкою – бемсь!  
 
Потім глянув на бліді, зі слідами тортур, лиця депутатів і вже веселіше кивнув в їхнью сторону.
 
- Ну, нічого, зате цих ми таки довезли тепленькими. Аж шість штук! З семи один – це вобще мінімальний падьож серед цього скота. От, чувствую я, шо зараз наша Феміда порезвиця, вставить вам всім пістон. Давайте, клоуни, впєрьод, зарє навстрєчу! Товаріщі, сцуко, в борьбє! Ну, марш, я сказв!
 
Секурітатчики з відвертою байдужістю спостерігали за конвульсивними пересуваннями закатованих депутатів до дверей суду, обмінюючись короткими репліками.
 
- А хто сьогодні судить?
 
- А хер його знає. Якийсь новий пацанчик. Але – в авторитєті. Він, кажуть, на зоні розбори між бараками правив – тіп-топ. Недавно відкинувся. Хотів бізнесом зайнятися – пакетики фасувати, але там вже всьо було поділено, і йому за малим вили в бочину чуть на втикнули. То він і чухнув звідти. А тут його кентяра пригрів, адвокат.
 
- Сєрий?  
 
- Нє. Отой, бикуватий, з Макеєвкі.
 
- А-а...
 
- Тут така фішка: отой, коли пакетики фасував, то через своїх кентів з ментовки десь пару разів пересікався з Родьою.
 
- Опа! Нашим новим Генеральним прокурором? Ну, тоді у нього тут всьо буде – донбас! Трохи бабла накосить.
 
- Подивимся. А то буде, як з тим обдолбаним кокаїністом, шо до цього був. Свої ж і завалили.
 
- Ну, так якщо він вже такий укачаний приходив, що не шарив – кого він тут судить, і за шо? А помниш, як отій тьолкі, свідєтєлю, трьошку строгого здуру закатав?
 
- От же ж, придурок був, дійсно...
 
- Ще подивимося на цього, які горбухи він тут буде лупанити.
 
- Мда... Судді у нас – ще ті тіпочки.
 
В залі суду було, практично, пусто. Тільки в куточку, біля вікна, суддя, прокурор і адвокат, присівши за багаторічною звичкою навпочіпки, грали на підлозі в „очко”. Перед ними лежали різнокольорові гроші, білі пакетики, чорніла матовою поверхнею зброя. На введених в зал підсудних вони не звернули ніякої уваги. Спокійно закінчивши гру, фемідасти почали розпихувати по кишеням і барсеткам свій крам, стібаючись з судді, який, в пошуках кишень, незвично плутався в своїй мантії.
 
Прокурор був у формі офіцера секурітате.
 
Адвокат – в чорному спортивному костюмі.
 
З тієї пори, як держава позбавила підсудних необхідності обирати собі адвокатів і стала їх призначати через міністерство юстиції, суди стали проходити набагато швидше. А іноді й веселіше. Тут все залежало від дози, прийнятої попередньо.
 
Врешті-решт фемідасти зайняли свої місця і процес розпочався. Суддя дістав з кишені папірець, розгорнув його і підняв очі на підсудних.
 
- А де сьомий? Ей, пацани, сьомий де, я питаю?
 
- Гражданін суддя, тут така тєма: один впав з лавочки башкою вниз, і гаплик.
 
- І шо, жмур?
 
- А то!
 
- Ясно. Буває. Вичеркуємо. Так, шо будемо тепер робити? Прокурор! Ей, прокурор, сюда дивись, я тут! Колян, витри носяру, бо білий весь. Ага, і зліва тоже... нормальок. Так, і шо ти нам хорошого сьогодні скажеш?
 
- Вишак. Однозначно - вишак.
 
- Всім?
 
- Всім.
 
- Ясно. Треба подумати. А шо нам скаже державний захист?
 
Адвокат заткнув собі вуха навушниками від плеєра і сидів з закритими очима, киваючи головою в такт монотонному бум-бум-бум, яке було чути навіть за декілька метрів від нього.
 
Суддя незадоволено звернувся до найближчого від адвоката підсудного.
 
- Вийми йому затички з вухів.
 
Підсудний легенько доторкнувся до плеча адвоката. Той запрокинув голову і подивися мутними очима знизу вверх на депутата, який стояв поруч.
 
- Тобі шо, проблєм мало, шо граблі свої розпускаєш?
 
Депутат мовчки кивнув в сторону судді. Адвокат вийняв один навушник і повернувся до судді.
 
- Чо?
 
- Тормозни музон. У нас процес, - суддя сидів прямо, з урочистим виразом обличчя, і якби нічого не говорив, то дуже походив би на справжнього суддю. – Давай вже цю бодягу закінчимо по-бистячку, і – по люлям.
 
- Я ж не протів. А шо від мене треба?
 
- Не відморожуйся від процесу. Тут прокурор вишак просить. А ти шо?
 
- Опа! Всім вишак? Круто. В принципі - підписуюсь, але ж треба якихось бабульок для папи з них скачати. Скажи, хай прокурор ще три мільярда баків з них скачає. Тіпа – штраф. А ще – 154 гривні прямо зараз, бо мені треба скочити в магаз.
 
- У тебе шо, бабла дрібного нема? Кстаті, от то, шо у них дрібного бабла нема, так це точно, - сам перевіряв! – сміється суддя. – Ну, ладушки. Але, може просто позакриваємо їх? Дамо по червончіку, і нехай живуть. Ми ж не звєрі, в натурє.
 
- Ми – справєдлівость! – відізвався на це прокурор. – І якшо ми цю гідру демократизму не повикорчуємо безжалісною рукою, то вони виживуть і затаять на нас обіду. Або, ще хуже – всі подумають, шо ми, тіпа, сцикуни і нам слабо демократа завалити. І шо тоді? Знову начнеться ота бодяга? Знову работягі і прочі голімі інженери з учілками начнуть бикувати, тіпа – „бандитам тюрми”? Харе, пацани! Ми вже раз лоханулися з тими апільсінами – чисто, як валінкі наколоті, і другого раза не буде. Пресувати! Всіх, хто пасть на „папу” відкриє – в критку. Бо якшо не будемо пресувати по-взрослому, то для нас це може херово закінчитися. Я вам атвічаю. Бо вони, як дорвуться до власті, нас більше не пожаліють. Рвать будуть зубами. І другого такого підора, як Ющ, їм вже не впариш. Так шо не нада отут цих дешевих мансів – альтруїзм, гуманізм... похерізм...  Мочить!
 
- Кароче, - суддя повернувся до адвоката – давай, ти вже якось опреділяйся, куда ми цих – в критку, чи в крематорій?
 
- А чо - я? Ти - суддя, ти й рішай. Пацани, а чо ви, в натурі, мені мОзгі парите? Ви ж знаєте: як ви, так і я.
 
- Ша! Я суддя. Значить, тут тєлєга така: мені смс-ка прийшла від пацанів з Міністерства іностранних дєл, і кажуть, шо поки папа за бугром з Європою перетирає – ніяких вишаків.
 
- Ой, доведе нас ця доброта до цугундеру! Атвічаю! – прокурор незадоволено похитав головою і смачно сплюнув на підлогу.
 
- Так, прикриваємо базар. Ну, шо придурки - весело звернувся суддя до депутатів, – жити любите? Повезло вам сьодня, - карта удачно лягла. В смислі – політична. Так шо ловіть свої червончіки, і з щасливими рожами на виход. Шось я не бачу щасливих і благодарних рож. А ну-ка, натянули улибочкі на свої посні харі, поки я вам ще по пятьоркі не добавив!
 
Депутати починають напружено кривлятися своїми розбитими губами. Суддя, прокурор і адвокат, побачивши це видовище, просто вибухають сміхом. Суддя витирає сльози і тицяє пальцем в їх сторону.
 
- Ну, ви, пацанчики, таки розвеселили не па-децкі. У-хо-хо-хо!.. Давайте, валіть вже звідси на хер.
 
Депутати виходили на вулицю і не могли вгамувати тремтіння від нервового перезбудження. Дощик продовжував сіяти, і вони підставляли обличчя під його дрібні крапельки, які приємно їх лоскотали. І вітер... такий приємно свіжий вітер! Горобці метушилися під ногами, - кумедні створіння!
 
І головне – вже не треба відраховувати лічені дні до страти. Час, цю неймовірно дорогу категорію виміру життя, знову можна вимірювати роками.
 
Дітей на вулиці вже не було, тільки автозак самотньо стояв на тому ж місці з гостинно відкритими дверима. Зараз їх знову буде семеро і вони поїдуть додому, до Лук’янівки.
 
Депутати повільно підійшли до автозаку. У них ще була якась коротка мить перед тим, як вони почнуть зникати один за одним в цьому чорному отворі зі специфічним пліснявим запахом. Цей отвір має метафізичні властивості. Перетнувши його, ти потрапляєш в інший вимір; в той паралельний світ, який називається тюрма, і який зовсім не пристосований для лЮдського існування. І тепер вони, по можливості, відтягували ту мить, коли їм прийдеться пірнути в цю атмосферу, коли прийдеться на клітинному рівні насичатися цим гнилуватим запахом... Багатьом цей запах проникає в мозок і його міазми починають поступово спотворювати шкалу цінностей.
 
Депутати набирали повні легені свіжого повітря, як дайвери перед зануренням під воду.
 
В якусь мить щось їх змусило, як по команді, озирнулися на двері суду, який подарував їм сьогодні життя.
 
Там, трохи осторонь, мовчазно стояла жіночка з портретом в руках. Вона не дивилася на них. Вона дивилася крізь них.
 
Депутати намагалися згадати – де вони бачили її раніше, але пам`ять завалила цей образ мотлохом з якихось вторинних питань, які в тому, минулому, - депутатському житті, здаючись їм, на той момент, такими державно-важливими, поступово віддаляли їх від тією жіночки. Від таких жіночок.
 
І щось так болісно прострелило в цей момент... Може, розуміння втрачених можливостей?
 
Якби ж не закуті руки!.. Підійти б зараз до цієї живої людини, і запитати: чому у неї такі чорні, виплакані очі? Хто цей молодий хлопець на фото, і чому на портреті траурна стрічечка в кутку?
 
А ще – вчепитися в горло і удавити своїми руками оту мерзоту в формі, яка так нелюдськи скалиться з її горя.