І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
 
Тарас Шевченко
 
Ох, гріхи наші тяжкі! Розповім я вам казочку, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Буду я сьогодні вам за казкаря, дідуся Панаса, най йому царствіє небесне, вічна йому пам’ять. А казочка буде народна. Але не з тих, що народ написав, а навпаки – про народ. Ось є такий народ – українці. Про них і піде мова.
Дав Бог їм землю щедру й красиву. Знай працюй та збирай врожаї щедри. І народ працьовитий на тій землі. Та не дав Бог ніякого природного захисту від позихачів на цю землю – ані гор високих, ні моря-океану льодовитого. От з усіх боків і сунуть вороженьки з очами завідющими та руками загребущими. Як там у Шевченка:
Той неситим оком
За край світу зазирає,
Чи нема країни, щоб загарбать
І з собою взять у домовину.
Хто ж тільки сюди не приходив: і половці, і хазари, й німці, й татари, й турки, й австріяки, й угорці, й румуни, та й свої чибто слов’яни не минали, то ляхи, то чи то слов’яни чи то ні – за братів себе видавали – такі собі москалі.
Та всі ж з мечем та вогнем. Боронитися потрібно. Отак й жив народ – тут тобі сієш-посіваєш, а ось раптом аж земля гуде, вороженьки йдуть. Отож, бросай плуга, бери шаблю. М-да. Такі справи.
Але якось виживали. Й непогано жили. Й церкви по селах, а як церква, там й школа, така-сяка, мабуть, а все ж дяк грамоті дітлахів навчав, а хто й до міста їхав до бурси.
Тож  листа султану було кому писати. Й ставили себе попід інших народів високо та ще й нахвалялись. Ото такі ми є, українці – хитровани, там де ми пройдемо, вже ані татарину, ані греку, ані жиду нема чого робити.
Був такий собі великий гетьман український Богдан. Змагався й з поляками, змагався й з татарами. Бувало бив, що тих, що других. З королями та ханами перемови водив, чотири мови європейські знав. Та втомивсь воювати. «Дай, думає, я союзу з сусідом московським створю. А що? Й віра в нас одна – православна. Тил у нього гарний – льодовитий, а з цього боку ми від татарви та турок на охороні будемо. Ото й нам славно буде – з тилу в нас свій союзний цар. А тут якось й самі впораємось. Та не так сталося, як гадалося. Тому москалю руку покажи, він її ухопить тай по лікоть відгризе. Така в нього вдача. Хто на шо вчивсь.
Роки літять, а цар московський все більш в українську землю вгризається. Мільйони українських хлопців у болота вивозить нову свою столицю будувати, де вони й гинуть. Ніхто з них додому вже не повернувся. Школи та академії в Україні цар закриває, а вчений люд до себе у Московію забирає. Та й що там ще казати, коли вже й назву народу руського собі забрав, а українців вже українцями звати не можна, бо то є малороси, бач як.
Бо вже цар став і не цар, а імператор та рус, та не просто рус, а великорос, а ви, богданово племя, ви, так собі, молодший брат, малорос, сиди тихесенько за піччю й щоб тебе і чутно не було. Отакої. Кому це буде до сподоби?
 
«Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро 1 порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав».
Історія України - Субтельний Орест
http://studentbooks.com.ua/content/view/434/49/1/4/#13014    
 
А ось тут звертаю особливу увагу читача:
«…велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події».
Історія України - Субтельний Орест
http://studentbooks.com.ua/content/view/434/49/1/4/#13014    
 
Щось знайоме, а, як вважаэте? Що то за розумники були? Чи то Лев Давідович з отим «ні миру, ні войни»? Та ні, то були щирі українці. Тільки отакі собі мудрагелі, міркуючи таким чином:
«Ми ж є хитровані, то навіщо нам у бійку стривати? Правда, Мазепа в нас розумний гетьман й теж хитрован. А ми будьмо хитріші за самого гетьмана та хітріші за самого царя-ампіратора. Почекаємо та побачимо, «кто кого в єтот раз победит». Якщо гетьман, та ще надумає на нас давити, скажемо, що підемо та з Петром з’єднаємося, не чіпай краще. А якщо Петро переможе, скажеме ми проти тебе не йшли, то нас не чіпай, бо татар покличемо на допомогу».
Отакі мудрагелі чи, може мудрагулі, тобто рагулі та ще й мудакуваті?
От дивиться, люди добрі. Багато українців, не вболюваючи за Україну, а вболіваючи лише за свій шлунок (нам треба гроші та харчі хороші) пішли прислужувати прийшлому пану. Їх не стримувало те, що той пан казав йому: «Ти начінай гаварить человеческім язиком, а то я твой телячий не панимаю». И начинал, и продолжал, и стал «гаварить человеческим язиком», й забув свою мову й неньку-Вкраїну забув. А вже його нащадки кажуть: «А мой папа чистокровний русский – Ковальов, вот». Й скільки по Росії тих Ковалей, що стали Ковальовими, Розумовських, що стали Разумовськими, Шахраїв та інших «чистокровних» Голопупенкових. Тож і є манкурти. Отож і є вороги України. Та більші вороги ніж самі москалі, бо ж їм ще треба доводити оту свою горезвістну чистопородність.    
Ті ж українці, які пішли з Мазепою, то були справжні герої України, патріоти, й нема чого тут більш казати, аніж славити їх та берегти їх світлу пам’ять.
А хто хто ж тоді є оті мудрагулі? То є такі собі, як кажуть москалі «ні риба, ні м’ясо», а на Вкраїні кажуть «ні те, ні се», тобто «ані писька, ані срака, а ні те, ні се, що поміж ними».
А, якби вони пішли за Мазепою, то, може б, вже давненько запанували би на своїй землі українці. Не судилося. Отож і погано, що за цю поразку українства це панство рагульске не судилося ніким.  
   У цьому ж і біда наша, що провина у поразці Мазепи лягає ні на шведів, ні на військо запорізське, яке підтримало Мазепу, і навіть ні на москалів, які, як завжди перемогли кількістью, а ні якістью вояк, які не знали де ліво, а де право, а тільки «сено-солома». Це провина отих мудрагелів, хитрозроблених.  
Історія знає, що це була «велика частина українського населення», а ось ймена їх нікому невідомі. Й це дикий жаль. Тому ще ці ймена треба було виголосити по усіх церквах України з анафемою, бо завдячуючи  їхнім хитрощам, вони сами себе перехитрили і увесь люд український на довгі віки занепастили, під гнітом москальским залишивши. Таке треба голосно осуджувати, бо інакше чекай рецидиву. Ось і дочекались.
Пройшло три сторіччя поневолення. Царів-імператорів змінили більшовики, ще більша кара. Та ось, нарешті, Україна здобула незалежність. Та завдяки заботі партії та савецькаго правительства про український братній народ, його навпіл викосили громадянська та друга світова бойні, голодомор, виселення ешелонами до сибірської каторги, а на місце щезнувших поназавозили братиків-сусідів. Отож незалежна Україна виявилася навпіл українською, а навпіл совковою із більшовіцьким бандитським менталітетом.
Коли в 2004 році Кучма зробив вигляд, що він хоче просунути на своє місце представника антиукраїнської більшовицько-бандитської громади, (фактично ж він мав план усунути від виборів обох кандидатів, а самому продовжити керувати країною у якості прем’єра, для чого було підготовлено зміни до Конституції, але це не є предметом цієї казки) Україна вийшла на Майдан. Майдан завадив планам Кучми, Майдан завадив багатьом. Що ж це такеє є Майдан?
Це були українці, які вийшли, бо в них накопичилася енергія для боротьби – ні, ні за хліб та сало, та не за вареники із сметаною, а за волю, це був могутній виплиск народної волі, це був, перш за все, виток національного руху, вільних людей із закликом до влади про неможливість нехтувати людським волевиявленням. Люди вийшли не тому, що ось в нас є «месія», а тому, що вони хотіли свого українського президента, а не того, якого їм нав’язували. Люд побачив, що над Україною звисла тяжка чорна хмара. Й вони вийшли з посмішками, з квітами й співали: «Улетай, туча!»
А вже до національного руху приєднався рух дрібних та середніх підприємців, які вже побачили гострі зуби «чорної хмари» - донецької зграї,  ОПГ вовків, натягнувших на себе шкури вівці – політичної партії. Партія регіонів фактично ніколи не була політичною партією. Це звичайна мафіозна структура. Ось її ознаки:
Це – внутрішня дисципліна, чітка ієрархія, звички діяти рішуче та не виносити сміття з хати. У мафії не буває зрад, тільки труни. Бо вхід одне сольді, а вихід – два.  
Вже колись я писав, що тепер люди не б’ються таким чином, як раніш – військо проти війська. Тепер кожен кандидат виставляє на плац своїх прихильників. Їх пересчитують люди, які називаються рахівниками. У кого прихільників більше, того й перемога. Коли пересчитали втреттє, без участі головного Підрахуя, якого спіймали на брехні, то виявилося, що кандидат від «хмари» мав 47 прихильніків, а кандидат від народу – 52. Важка чорна хмара була відсторонена від влади.
І ось нові вибори. 2010 рік. Діспозиція в країні не змінилася. Прихильники «чорної хмари» та народу розділени десь навпіл.
Заходятья рахувати. Виявляється, що представник «чорної хмари» має тіж 47 прихильників, а ось представник народу тільки 44.
Що ж сталося? Не беремо до уваги тих, хто не пішов голосувати, тому що ніколи й раніш не ходив. Й це є нормально. У кожного народу є такі люди. Не беремо до уваги тих, що не міг розібратися, який з кандидатів кращий. Ті люди й в 2004 були противсіх.
Питання до тих, хто у 2004 року голосував за народного кандидата. То ж було протестне голосування. Голосували проти чорної антиукраїнської антинародної сили, яка за ці роки ніяк не змінилася, а як була мафіозною структурою, так і залишилася. Ці ж люди знали, що не можна бандитів допускати до влади? Як жеж ці люди, знаючи, що чекає країну в разі перемоги антиукраїнської зграї, стали противсіхами з отим зрадницьким троцькистським девізом «ні миру, ні війни».
Це ті ж самі «ні те, ні се». А один вийшов і каже: «Та Ви подивиться на того «самого українського президента», отож воно й є оте самісінько ні те, ні се. Засцане, засране та ще й дуркувате». А другий каже: «Та дурний, дурний, а хитрий. Він і від бандицької влади хист має – йому й дачу державну дарують і синекуру ось щонедавна дали, щоб з голоду не вмерло».
А воно «от своих щедрот» Забужкину книжку надрукувала, та й та вже рада волати йому славу, та й бідного Сверстюка підгодовує, підрахував бухгалтерішко, що недовго старого годувати.
А  що ж мають, окрім «покращення» оті тисячи пересічних, що його послухали? Та нічого, окрім дутих тупих гордощів, що ось ми такі справжні українці, ми ж самі хитромурди.  
Тож ми вже казали, що свої образи має Україна саме через оціх хитрозроблених. Це такі ж, як і три сторіччя тому, щирі українці, ну, такі щирі, так же вони Вкраїну кохали, що взяли та здали вороженькам.
А сталося таке тому, що, коли зрадників не проклянуть, то їх нащадки найдуть мить, щоб повторити зрадницькі дії пращурів-щурів.  
Отак знов сталася зрада - частина українського населення, яка в 2004 році голосувала проти захоплення влади мафією, знала, що жде Україну, але, йдучи за свома сліпими поводирями,   не пішла голосувати. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події.
Ось воно забуте прокляття пращурів-щурів. Ось воно вилізло.
 
Люди, 7 лютого 2010 року в Україні відбулася величезна національна трагедія.
 
Прийшли до влади злодії. Й всьому світу доповідають: «Ми здолали націоналістичну загрозу, ми завадили фашизму, Ви тільки поглядіть на того Тягнибока». А Європа дивиться, меріканці дивляться, Ізраїль весь тремтіть від страху – дивиться, навіть Россія зашарахалася. «Ой, люді добрі, дивиться, а в Україні фашизм голову підійма, ой, біжить, спасибі Партії регіонов кажіть, що врятувала світ від неофашизму.  
Усі плачуть, усі скиглять, а курочка кудкудахче «не плач…»  Та ні, тож зовсім друга казка. То не курочка, а такий собі півник із золотим, та ні із золотою кишенею спокійнісенько так каже:  
«Без всякого «перепуга» Коломойский заявил, что он больше не считает Всеукраинское объединение «Свобода» Олега Тягнибока ультранационалистической силой. По тому, что я вижу по ТВ, «Свобода» явно сместилась от ультранационализма ближе к центру, стала более умеренной. Если раньше их электорат составлял 2-3% маргинального населения, то теперь их электоральная база выросла. Они вполне в ближайшее время могут стать лидерами Запада и Центра Украины».
http://www.groisman.com.ua/novosti/evrei-ukrainy-gotovy-druzhit-s-tyagnibokom
От шо тая золота чарівна кишеня робить – враз Тягнибок стає таким легітимним, наче отой ясновельможний аристократ пан Янукович.
А щури, що здали Україну, тепер всі вони – усякі Щенки, Тягнибакси, Гриценки, Короленки, Юхновські, Костенки, Яценюки, Сверстюки, Забужки та інші Марфушки, нібито, рвуться до бою із злочиною владою, шматують собі волоси на голові. Такі бойові, такі войовничі.
А їм у владі кажуть, заспокойтеся, все, що ви могли, ви вже задля нас зробили, вас ми не зачіпаємо, але нам ви поки непотрібні. Посидіть поки на смітнику, де вас колись Щенок підібрав. Ми вже для ясновельможного аристократа пана Януковича кохану жінку, тьфу, теє, як його, опозіцію серед вас підібрали – це Тягнивбок чи як там в біса його зовуть. Й запам’ятайте, ми, хлопці серйозні, якщо щось ухопили, то вже не віддамо. Це «всерьёз и надолго».
Ой, люде, і це вже було. Коли владу взяли більшовики, то всі теж казали, та це ненадовго, бандити, вони не сможуть країною керувать. Зуміли? Таку світову пожежу запалили, що й дядьку муторошно стало. А скільки люду замучили, замордували?
Так що Україні знов буде неперелівки.    
Тому я звертаюся до Бога: Боже, проклинаю ціх рабів, підніжок, отих запроданців, що були на Майдані, а потім раптом стали «противсіхами», та лягли під бандитів, під «грязь Москви», їх і їх роди до сьомого коліна!
Я звертаюся до кожного етнічного українця – йди до церкви, хоч до української, хоч до автокефальної, хоч до панаотця грекокатолічного, хоч до ксьондза католичного, хоч до пастора протестанського, не ходи лише до церкви московської партхатої, йди й пойменно, кого знаєш, прокляни до сьомого коліна род його!
Росіянин, якщо ти вважаєш себе українцем, йди до церкви, тільки не московської партхатої, прокляни цих покідьків і род їх до сьомого коліна!
Українець, якщо ти татарін, йди до мули, звертайся до Аллаха всемогутнього, прокляни ціх покідьків і рід їх до сьомого коліна!
Гебреї, загін російськомовних, вам буде гірш за усіх. Спочатку вас переб’ють, а потім почнуть розбиратися, хто вінен та й у чому. Йдіть до синагог, просить у Гопода-Бога свого прокляття на голову отого свинства та на роди їхні до сьомого коліна! Та до равв своїх не звертайтесь, бо всі вони пов*язані з Коломойськими, Рабіновичами, Фельдманами, які фінансують того ж Тягнибакса, та у яких завжди знайдеться літак, щоб намилитися звідсиль.
А краще йдьте до стіни у Єрусалимі й ложить у неї цидулю й там всіх перепишить!
Грекоеліни та грекотатари, й вас ця мафія в покої не залишить. Просить у Богів своїх прокляття на голови зрадників України та на роди їхнії до сьомого коліна.
Угорці, болгари, румуни, молдовани, які вважають себе українцями, йдіть до своїх церков та прокляніть щурів і роди їх до сьомого коліна!
Ось така скорботна казочка вийшла, малятка. Бо життя в Україні чекає нас скорботне.
Але, українці, майте надію! Знаю одне - спрага до волі в українській душі жива, вона невбиєнна, й треба мати на неї надію. Любов українця до волі – то основа нашого майбутнього.
 
Слава Україні!