Юля, привіт!
 
Ти не подумай, що це я допускаю собі таку надмірну вольність через погане виховання : ))  Скоріше це - просто мої власні роздуми вголос; така собі уявна розмова з людиною на ім'я Юля (з якою я, нехай дуже поверхнево, але ж знайомий : ), а не з відомим політиком ЮВТ. Це дещо різні люди – Юля і ЮВТ. І ставлення до них дещо різне.
 
До ЮВТ, як до будь-якого політика (особливо, політика, який був при владі), в основному - претензії.
 
До Юлі, як до будь-якої нормальної людини, особливо, коли їй тепер випало зійтися на дуелі віч-на-віч з тими, кого ми, начебто, остаточно перемогли тієї фантастично яскравої зими 2004-2005, все ж більше - співчуття.
 
Напевне, основним поштовхом до написання цього листа став все ж цей... навіть не знаю, як це назвати... ну, вони це називають – суд. Я це судом назвати не можу, оскільки фраза „А судді хто?” вже не звучить тихенько підтекстом, а просто висить в повітрі перед очима, набрана крупними літерами.
 
Не біном Ньютона, що цим бикам таки дійсно дуже хочеться тебе посадити. І це – серйозно. Це не можна не брати до уваги. І основних мотивів – два. Перший – "закрити" саму ЮВТ і „спокійно” провести парламентські. А там - і до президентських недалеко. І двічі несудимий починає забіг просто з низького старту, маючи нехитрий джентльменський набір „конкурентів”, де від патріотичних сил його знову потішать грізні Ющенко з Костенком. Ну, і Тягнибок, звісна справа, - куди ж без нього...
 
А ще одна спокуса закрити ЮВТ – аби ми боялися. Чи страшно особисто мені? Як би це точніше сказати... Ну ось, для прикладу, повзе змія. Зуби, отрута – все як треба. Чи можна її „не боятися”? Я б сказав так, що це рівносильно неусвідомленню небезпеки. Бо змія думати не звикла, а зуби і отрута – ось вони. То чому ж не вкусити? Показати, так би мовити, хто тут „главний”.
 
Себто, відчуття реальної небезпеки, звісно, присутнє. І саме усвідомлення постійної смертельної загрози від цієї гадини не дає шансу на мирне співіснування з нею. Зуби треба вирвати, отруту – зцідити.
 
Але ми, начебто, вже раз спільними зусиллями загнали цю бандюку дрючками під колоду?        
 
Ми ж перемогли тоді це кодло, і вони поховалися, як щурі – хто тут, а хто й за кордоном... По шалашам, по разлівам, по женевам...
 
Юлю, ми ж тоді перемогли!!!
 
І міліція – наша міліція! – вже була готова додавити цю гангстерську „політичну силу”... Не знаю, чи бачила ти, як щиро в ті дні посміхалася нам наша міліція...  
 
А та незабутня зустріч Нового року?
 
Їй-богу мені жаль, що ти не могла пройтися рядами біля людей саме в той момент! Бо ми святкували велику перемогу. Це було дійсно якесь фантастично прекрасне і гармонійне відчуття ЛЮДЯНОСТІ, яке просто заливало всіх присутніх. Скільки нас тоді було? Кажуть, що близько мільйона... У всякому випадку всі мої знайомі були в той момент на Майдані.
 
...Ми вже сиділи за святковим столом, коли десь близько дев'ятої показали Майдан, який готувався до зустрічі Нового року. Оте море людей, які прийшли святкувати нашу перемогу над цинізмом.
 
Я не пам’ятаю, щоби ми обговорювали – їхати, не їхати... Просто похапали свої теплі речі і пляшку шампанського, на дзеркала і антену – стрічки, і вже через якихось 10 хвилин наш старенький жигуль виїжджав на Одеську трасу. А там!.. Як неквапливо, з яким почуттям гідності їхала нескінченна помаранчева колона на Київ – святкувати!.. А коли на в`їзді в Київ ми проїжджали біля якогось великого помаранчевого плакату,  всі, не змовляючись, салютували трьома сигналами... Ми в'їжджали у свою столицю, звільнену від бандитів.    
  
А потім – шампанське, яке наливали будь-кому, хто був поруч. І ця фраза – З НОВИМ РОКОМ! – була наповнена для нас таким змістом!..  
 
Юля, це ж ми всі тоді там були...
 
Чи змінилися люди за цей час? Без сумніву. Як же їм не змінитися, коли всім так підло плюнули у відкриту настіж душу? І народ ще глибше позалізав у свої раковини, наїжачився голками, і вже просто так на лозунги не реагує. Щось там таке надломилося – в душах... І ось цей надлам своїми рваними краями багатьом ще спричиняє біль, коли згадують ту новорічну ніч. І тільки одне питання у всіх в очах: як же можна було з усіма нами ТАК поступити?..
 
І дійсно – нормальна людина цього збагнути не може.
 
Але я інколи думаю: чи з того мільйона хоч десять тисяч залишилося таких, що не мають бажання жити за тими тваринними законам, які нам пропонує ця паскудна влада? Я так думаю, що не десять, і не двадцять – весь той мільйон. Ми всі не хочемо такого життя. Господи, та й як можна не те, що хотіти – просто змиритися з цією коростою...
 
Мільйон, це – армія. Мільйон людей, які самі зібралися для боротьби за свої права, це вже – народ. Ніякі бандити, ніякі фальшиві суди і продажні менти не спроможні залякати таку армію.  
 
А чи знайдеться ще пара сотен тисяч тих, хто хотів би ще раз відчути смак перемоги? Остаточної перемоги!
 
Я не можу допустити й думки, що буду жити "по понятіям", які встановили ці недоумки для всієї країни. Для моєї країни. Щось в цьому є таке огидно холопське... Пристосовуватися до цих щурів? Боже збав!
 
Юля, пам’ятаєш, я тоді тобі сказав, що мої політичні пріоритети лежать трішечки правіше, і що після перемоги над бандитами не виключено, що я перейду до опозиції вже до "нового" курсу. Я знаю, що тобі це не сподобалося. Я бачив це.
 
Але чому ти не взяла до уваги те, що в опозицію я, можливо, перейду тільки після спільної перемоги над бандитами. А до того моменту – я твій спільник.
 
І головне: навіть перебуваючи в опозиційному стані, ми все одно будемо залишатися на спільних позиціях відносно базових моральних цінностей.
 
Я думаю, що після президентських у тебе була можливість реально оцінити дійсну вартість багатьох вірнопідданих промов і клятв у вічній вірності. Твої вчорашні бойові подруги вже відтискають тебе своїми плечима, і роблять це без надмірної елегантності. Ну, як то кажуть – прапор їм в руки.
 
Я ж залишаюся твоїм союзником. Бо мені дійсно потрібна безкомпромісна перемога над бандитами. Ніяких торгів.
 
Безперечно, треба йти в політичну партію. В яку? Поки що не визначився.
 
Але хочу відверто сказати, чому не в "Батьківщину". Я хочу піти в ту партію, яка буде конкурувати з "Батьківщиною" як в плані синтезу перспективної ідеології, так і навіть в якості утворення отого утилітарного PR продукту, який у "Батьківщини" на президентських був, м’яко кажучи, не дуже високого рівня. Напевне, це єдиний доступний варіант „стимулювати” ваших штабних – конкурувати з ними.    
 
Тимошенко, як публічний політик, обов`язково мусить бути присутньою на нашій політичній арені. І мені так смішно читати „аргументи” на кшталт: от, якби Тимошенко дала дорогу Гриценку (Яценюку... хто там ще?), то ті вже точно б показали себе у всій своїй красі. Зобідили маленьких – не дали рейтингу! Чисто тобі арія юродивого з „Бориса Годунова”...    
 
Я дуже сподівався на твою перемогу на президентських. Власне кажучи, я був майже на сто відсотків впевнений.
 
Певна справа, що на цій поразці життя не закінчується, але ж і нормальним життям те, що відбувається у нас в країні, назвати не можна. Власне кажучи, не мені тобі про це розповідати...
 
Не хочу давати тобі якихось безглуздих порад, але на двох моментах все ж зупинюсь.
 
Перше. Якщо вчора люди хотіли чогось дуже абстрактного, в тому сенсі, що кожний, уявляючи собі оту „країну мрій - 2005” давав волю власній фантазії, то на сьогодні ось це колективне бажане має вже досить конкретні контури. Далеко не у всіх, певна справа, але у дуже багатьох. Це – Грузія. До того ж всі впевнилися, що це дійсно можливо за дуже короткий термін.  
 
Друге. Неможливо масово вивести людей, якщо не буде повернено довіру. Не хотілося б обговорювати той варіант, коли людей на вулицю виведе неконтрольована руйнівна сила (а таке, простежуючи національну і економічну політику наших „адамів смітів” цілком можна очікувати вже в середньостроковій перспективі).
 
Як повернути довіру? Не знаю. Я не політик. Мені ще не доводилося вибудовувати свої словесні конструкції з підсвідомим (чи – свідомим) контролем: а чи достатньо правдоподібно це виглядає? Досі мене парило лише одне: чи вдалося мені викласти свої думки так, як я це відчуваю.
    
До того ж мені так само досі оте надломлене десь рве в середині по-живому.
 
А може це й нормально? Може саме це й є свідченням того, що ти ще дійсно живий?..
 
В тому сенсі – як людина?