Предложенный правительством набор потребительской корзины оказался хуже пайка немецких военнопленных во Вторую мировую войну. По расчетам чиновников, человеку должно хватить 106 граммов хлеба, 5 граммов сала и 25 граммов колбасы, полтора стакана молока и 250 граммов картофеля в день, пара носков и колготок в год, одна пара белья на 5 лет.
…Вместе с тем, в продуктовом минимуме украинцев есть пол-яйца в день и молоко, чем немцев обделили. Также население должно получать, по мнению властей, на 35 граммов больше сладостей, чем немцы в дни войны. Хотя в пайке пленных, в отличие от общеукраинской корзины, присутствовали еще и мука, томат-пюре, а в лучшие времена и горох, фасоль, сухофрукты и кофе.
Наверное, и одевали их не хуже, чем украинцев сегодня, потому что, скажем, мужские зимние ботинки по потребительской корзине можно приобрести раз в 12 лет. На 8 лет нашему человеку должно хватить одного пальто.
 

Час тягнувся, як бубль-гум, і до сніданку було ще довгих двадцять хвилин. У Хазарова вже почало смоктати від голоду, і він, ніби-то випадково, зайшов на кухню. Там насуплено поралася його газдиня. По тому, як енергійно вона грюкала кухонними предметами, відчувалася ступінь її роздратування.
 
…А це просто вчора до них несподівано на гостини завітало подружжя Ядуковшиків, і Хазарови змушені були незаплановано накрити стола. За один вечір було витрачено 1375 грамів картоплі, 450 гр. молока, 316 гр хліба, і головне - 150 гр сала, себто - місячну норму.
І сьогодні пані Хазарова була в розпачі. Чим кормити чоловіка? Та й самій вже їсти хочеться... Господи, що ж це за життя таке?
 
...Раз на місяць чоловік приносив додому кошик з провізією і віддавав своїй газдині. А тій вже – крутись, як сама знаєш. Ковбасу, всі 25 грамів, вона щоденно нарізала тоненькими, буквально міліметровими скибочками. Нарізана ковбаса вся йшла на бутерброди на роботу. Все ж Хазаров займав досить високу державну посаду, і бутерброди з салом на обід сприймались би підлеглими, як певною мірою, не відповідаючі його статусу. В маленьку пляшечку від кока-коли пані Хазарова налила молока і також поставили його в кошик. Потім подумала, і поклала ще одну варену картоплину, зваживши її перед цим. Електронні терези показали 75 гр. Пані Хазарова сумно похитала головою, послинила хімічний олівець і записала ці цифри собі в маленького блокнотика, в графу – „картошка”.
Почувши кроки, пані Хазарова зиркнула на чоловіка через плече і звернула увагу, що той сьогодні вже тримається досить впевнено. А ще позавчора...
Позавчора, коли він пізно ввечері прийшов додому, то ледве пересував ноги, розчепіривши їх ширше отої самої ширини його сутулих плеч.
- Господи, що трапилося? Що з тобою? Тобі зле? Сідай, сідай... – перелякано заметушилася пані Хазарова.
- Та... – ніяково відповів Хазаров – Латка... Не дуже... Міцна, але – не дуже... Ну, той... Як сидиш, то ще – нічого. А як ходиш, то натирає...
Пані Хазарова у відчаї сплеснула долонями і побігла до аптечки за дитячою присипкою.
- А я тобі, дурню, казала: не треба на споднє ставити латку від джинсів, а ти – міцна буде, як холєра! Ще й суровими нитками пришив – не відірве! Ну, скажи мені – хто там буде що відривати? Поставили б латку від моїх старих зимових колгот, там хоч м’якеньке...
- Та я вже запарився ці латки ставити! Та й нові труси вже скоро дадуть – пів-року всього залишилось. То я вже й подумав, що від джинсів тієї латки на пів-року хватить точно. А так, від колгот – знову через місяць латай...
- Так хто ж тебе примушує самому собі споднє латати? Хіба ж так можна? - все сам! І реформи сам, і споднє... А, до речі, що з панчохами? Також залатав? – пані Хазарова глянула вниз і задрала одну штанину догори. – Матінко Божа, що це?
- Та я вчора так ото подумав, подумав... і порізав ці панчохи к чортям собачим, та й зробив собі такі от манішки – все рівно ніхто там не бачить, що в тих черевиках. Штрипси знизу попришивав, аби ті манішки не вилазили з черевика, і - нормальок.
- А-а, ясно. – Хазарова схвально закивала головою і відпустила штанину. Та чорним саваном сховала фарфоровий відблиск біло-синюшної ноги Хазарова. – Ну, це не сама дурна твоя ідея. Але манішки – то таке. А от що будемо робити з зимовими мештами? До наступних - ще два роки, а ці вже геть розвалилися. Знову будеш з мокрими ногами ходити?
- Мда... З обувкою – дійсно катастрофа. Якби ж вони, паразіти, робили ще оту обувь з справжньої шкіри, то може вона б дванадцять років й протрималася б. А так же додумались, економісти хренові - шиють зимові мешти з ніжної кожи молодого дермантіна! От і ходи, як хочеш...
- О, Господи! – пані Хазарова перехрестилася на образи. – Коли ж це закінчиться? Коли ми труси хоч раз на рік будемо получати, а не на п’ять років?
- Терпи! – в голосі Хазарова з`явилися філософські інтонації завзятого стоїка – Реформи тільки починаються... Справжні труднощі ще попереду... Зате ось наступні покоління!..
 
Хазаров говорив, енергійно жестикулюючи. Він вдивлявся холерично-палаючими очима в майбутнє, в ту прекрасну країну, яка обов’язково розквітне після його реформ. В тій фантастичній країні всі носили не залатані труси, могли з`їсти по цілому курячому яйцю в день, ще й випити пів-літра молока. В день! Кожний!!!..    
Хазаров говорив... говорив... говорив... Його відомий на всю країну м`який баритональний дискант переконливо заповнював собою весь простір пустої квартири. Так колись, сповнений нестримного оптимізму, звучав з радіоточки урочистий голос Левітана, запевняючи хазяїв квартири, яких в цей час запрошували з речами на вихід, що вже їхні внуки, якщо виживуть, то таки заживуть мармеладним життям...  
  Хазаров говорив... говорив... говорив...
А в цей час в куточку тихенько плакала голодна пані Хазарова.
 
...Вона не усвідомила, коли Хазаров пішов на роботу.
Постійна відсутність самого необхідного, латання годинами багаторічної білизни, яка розповзалася прямо в руках, загрубило її інтелігентну колись душу. І сьогодні єдине, чого вона хотіла - не думати кожний день про те, як їй урізноманітнити меню, маючи 106 гр хліба і 5 гр сала на день.
Пані Хазарова не тямила в економіці, як її чоловік. Але вона не могла своїм домогосподарським розумом збагнути: як це так виходить, що їхній знайомий, Ринат, який живе в одній з ними країні, збільшує свої статки просто мільярдами, а її чоловік каже, що в державі грошей немає і планує одні труси на п’ять років...
Вийшовши з стану заціпеніння, вона обвела очима пусту кухню. На підвіконні сидів горобець. Його хитало від голоду. Щоб не впасти з підвіконня вниз, він обперся крильцями на склопакет і очима, холодними, як скло, дивився на стіл. Пані Хазарова перевела туди погляд і побачила те, що так гіпнотично приваблювало погляд маленького горобчика. На фанерній дошці, що лежала поруч електронних терезів BOSCH, залишилися крихти хліба. Пані Хазарова заперечливо похитала головою, акуратно згорнула дорогоцінні крихти собі в долоню і відправила до рота.
Горобчик уважно відслідкував останній шлях крихіток хліба і тяжко зітхнув. Останні сили стрімко покидали його. Він ще якусь мить вперто чіплявся за життя, але несподівано одна лапка конвульсивно підігнулася і горобчик втратив рівновагу.
Пані Хазарова не бачила, як безсиле тільце горобчика впало на асфальт. Коли вона підійшла до вікна, той вже заклякло лежав на спині з закритими очима. Якась худа кішка з рельєфними ребрами з останніх сил пребирала лапами в його сторону...  
 
Тим часом хліб трохи підживив її.
Так, - вирішила пані Хазарова – нема чого скіглити! Треба діяти, бо так до кінця реформ можна і не дожити. На очі їй впала пуста пластикова пляшка від мінералки. Якісна німецька сталь кухонного ножа легко розтяла ту пляшку навпіл. Верхня частина полетіла в відро для сміття з нержа. А нижня...
О, пані Хазарова вже барвисто фантазувала, як вона займе своє місце біля таких самих бабусь в підземному переході, а добрі кияни і гості міста, чиї серця ще не закам’яніли від економічних реформ уряду пана Хазарова, будуть з лагідним сумом в очах і співчуваючими посмішками кидати їй монетки, відкарбовані Нацбанком України...
ЇЇ очі заволокло мрійливою поволокою...  
Вона мріяла про нові колготи.