Учора в Україні поминали жертв кривавого протистояння двох тоталітарних режимів. Схиляючи голову перед пам’яттю мільйонів невинно загублених життів, хочу запитати, чи плануються траурні церемонії в ознаменування київської трагедії, 70-та річниця якої виповнується 24 вересня цього року.
 
_________________________________________
 

Я поспішала зранку на роботу і вже з ключами в руках підійшла вимкнути телевізор. Озираючись у пошуках пульта, раптом почула таке, що на мить перетворило мене на соляний стовп.  
 
Дорогоцінні ранкові хвилини спливали одна за одною, десь внизу в салоні автомобіля поглядав на годинника  мій чоловік, а я не могла відірватися від екрану. Мої обтесані совковою пропагандою мізки відмовлялися сприймати почуту інформацію.
 
Безпристрастний чоловічий голос розповідав ЯК ЧЕРВОНА АРМІЯ ПІДРИВАЛА КИЇВ, як злітали в повітря житлові і громадські будинки, заміновані турботливими руками доблесних захисників вітчизни, хоронячи під собою сотні (тисячі? хто їх рахував?) киян, як німці організовували оповіщення жителів центральних вулиць і евакуацію дітей із зони лиха, як німецькі сапери знешкоджували вибухівку, що ще не встигла спрацювати, як гітлерівці гасили жахну пожежу, а звитяжні сталінські соколи різали пожежні рукави…
 
На екрані пливли кадри документальної хроніки, а у мене в голові звучав знайомий з дитинства мотив сінєво платочка: «Кієв бамбі-і-ілі, нам аб’яві-і-ілі, што началася вайна…»
 
Зараз, після декількох років, все зважено уклалося в свідомості, знайшовши свою оцінку в голові і в серці.  Єдине, що залишилося поза межами мого розуміння – це те феноменальне нахабство, з яким  совіцька Москва промивала мізки своєму і окупованим «братскім» народам, називаючи чорне білим, а біле чорним.
      
 
- Де ти ходиш? Зараз впремося в Кучму.
 
- Ти чув, що Хрещатик зруйнували комуняки?!
 
- Ну так читали... Ти ж сама книжку від сестри привозила. Щось там… при німцях…
 
- І шо?
 
- Там про це було. Ти що, забула?
 
- Та я її лише пролистала… а чому ти мені не розказав?
 
- Думав, ти знаєш…  
 
- А де та книжка?
 
- Десь дома. От, чорт! Кучма! Міст перекрили!
 
- Шоб вони повиздихали!
 

Протягом дня мене не залишало відчуття якогось сюру, десь в глибині душі холоділа підозра, що все почуте вранці є українською контрпропагандою. Ну не може ж такого бути, щоб Хрещатик, боже, Хрещатик! разом з людьми… дітьми… знищили свої… Це ж німці розбомбили, ну, як же так?…
 
Перед очима стояли кадри споруди з оплавленими горельєфами і звучав голос диктора: «Полум’я було таким страшним, що текло каміння. На одному із уцілілих будинків…» Я затялася в той день знайти показаний по ТВ будинок. Обійшла весь Хрещатик і ближні вулиці – нема. Гм…
 
Увечері я знайшла у себе на полиці маленьку книжку.
 
Дмитро Малаков.  «Оті два роки… У Києві при німцях»
 
*********************************************************************

Того дня, 24 вересня 1941 року, Гога провідував родичів на Прорізній.
 
<…>
 
О четвертій годині дня бабусина кімната раптом здригнулася. Все начиння качнулося, дзенькнуло, струснулось, а затим гупнув тяжкий лункий вибух. З даху, лопотячи крилами, зірвалися голуби.
 
Гога чимдуж помчав довгим коридором на кухню. Тільки там вікно великої комунальної квартири дивилося в бік Хрещатика, де над дахами точним орієнтиром другої рідної домівки маячила вежа зі шпилем над «будинком Гінзбурга». Густий дим, клублячись і ширячись, підіймався десь над тим місцем, де Прорізна зустрічалась з Хрещатиком.
 
Думка сусідів була одностайною: це наші знову щось підірвали. І Гога поспішив на Інститутську, до мами.
 
Скочивши з підворіття на Михайлівський провулок, Гога опинився у вирі юрби, яка сунула вниз по Прорізній. Схвильовані обличчя, витягнуті шиї. Здогадуючись, що небезпека причаїлася десь там нанизу, Гога вирішив не випробовувати долю, і ноги самі понесли його на Малопідвальну, яка ще стрімкіше збігала в Хрещатицький провулок.
 
Підстрибуючи на бруківці, Гога почув новий вибух. Він додав швидкості. Проминув музей Тараса Шевченка, круглий фонтан на площі, думу. З Хрещатика тікали люди. Метушилися німці. Зойки, вигуки, волання. Проминаючи білі розмежувальні смуги хрещатицького асфальту, Гога поглянув праворуч.
 
На розі Прорізної лежала купа цегли – колишні стіни будинку. На проїжджій частині колесами догори валялися легкові автомашини, стовбури дерев з листям. З вікон викидалося плум’я. Тривожно видзвонювали, гойдаючись, зірвані тролейбусні дроти. А над усім цим висіла хмара диму й пиляви.
 
<…>
 
Акція тільки починалася. Вибухи поповзли вгору по Прорізній, а потім раптом здригнувся і сірий, потинькований під «шубу» фасад Будинку зв’язку – поштамту і, розтрощуючись, як б’ється відзняте рапідом на кіноплівку скло, почав валитися, розчавлюючи під собою все і всіх, хто цього не чекав; майнули нараз внутрішні стіни, перегородки, двері, і все те миттю зникло в хмарі пиляви і диму.
 
Аж сюди вдарила в обличчя пружна повітряна хвиля, і було видно, як на дворі «будинку Гінзбурга» відсахнувся якийсь німець і злетіли голуби. Отже нищівний удар завдано саме по вузлу зв’язку.
 
З дахів сараїв добре проглядалась верхня частина хрещатицьких фасадів, а серед них і фронтон з великими накладними літерами «Гранд-готель» - праворуч від поштамту. Тієї миті, коли рвонуло поштамт, щосили луснули й вилетіли геть шибки з вікон готелю, і назовні змахнули тюлеві завіси.
 
Та не встигла осісти на землю хмара куряви, як раптово здригнувся і цей сірий, «під шубу» фасад. Ще дужче війнули тюлеві завіси й зникли назавжди, а все начиння цієї капітальної споруди злетіло догори, закривши собою півнеба, і безладно попадало назад, у порожню вже коробку-оболонку колишнього будинку. Нова чорна хмара затулила мить обсипання штукатурки і накладних літер.
 
Одночасно сильніше, бо ближче, шмагнула до підніжжя «будинку Гінзбурга» нова повітряна хвиля, підскочили на даху  сараїв хлопчики, а з вікон почувся, як бувало перед грозою чи сильним дощем материн крик: «Негайно додому!»  Десь завивали собаки.
 
Плутаючи картину відлунням, вибухи чулися з Хрещатика, з-за будинку думи, з Миколаївської, Прорізної, Пушкінської. Поширення зони вибухів, і слідом за ними – вогню, вело до думки, що настане і наша черга. І хоча німці в «будинку Гінзбурга» не оселилися, а тільки грабували квартири, проте поширилася чутка, ніби й цей надто величний будинок заміновано.
 
Сусіди пригадали, як незадовго перед тим, як залишити Київ, енкавеесівці таскали в ті підвали дерев’яні ящики, нібито архіви. А носили ж прямо зі свого будинку – колишнього Інституту шляхетних дівчат. Так он воно, виявляється, що то були за «архіви». Спантеличені страшною здогадкою, наші дорослі нараз стали хутко збиратися.
 
<…>
 
На правому, парному боці вулиці від бульвара до універмага все стояло, а далі, починаючи від кінотеатру «Комсомолець України», що займав наступний за універмагом будинок, праворуч від нього, – кращий кінотеатр міста, відомий серед старожилів як кінотеатр «Шанцера», і ще далі – малий пасаж, колишній банк, «Дитячий світ», поштамт, «Гранд-готель», - суцільна стіна вогню, від низу до верху фасадів, а над усім – густа чорна стіна диму.
 
День догорав, а Хрещатик тільки-но розгорався. Адже на його горищах залишилися сотні пляшок із легкозаймистою рідиною, заготовлених, аби скидати їх на ворожі танки й голови фашистів, якщо вони прорвуться сюди. Тепер все це «спрацювало». Стояла суха тепла погода, і висохлі за літо дерев’яні горища миттю поглинав вогонь. Було чому горіти і в квартирах: газу тоді в Києві не було, проте на кожній кухні стояв примус чи керогаз, бутлі, каністри, бідони з гасом.
 
<…>
 
Вогонь поширювася блискавично, і ніхто не намагався – та і не міг би – його зупинити. І кияни, і окупанти лише метушилися, шукаючи порятунку. З усіх хрещатицьких під’їздів та дворів, з прилеглих будівель тікали нав’ючені немудрящим скарбом мешканці. Ніхто нікому не міг зарадити, попередити, що, де і коли може бути  підірвано.
 
<…>
 
Хмари, що вкрили небо, відсвічували велетенську пожежу і в такий спосіб освітлювали все навколо мерехтливим відблиском. Гар у повітрі відчувався і тут, за кілька кварталів від Пушкінської та Хрещатика.
 
<…>
 
…ті, хто залишилися на Інститутській, кому нікуди було подітися, тієї ночі зовсім не лягали. Згодом ми дізналися від сусідів, що там було. У присмерках на двір заїхала німецька радіомашина, і з гучномовців пролунало: «Ахтунг, увага!» Пропонувалося негайно залишити небезпечну зону, де німці «шукатимуть підкладені більшовиками міни».  
 
<...>
 
З головної вулиці міста чулися вибухи, над нею палахкотіла заграва. Горіло, здавалося усе. Гуло полум’я над пасажем, - в тремтливому мареві величезних мас повітря, розжареного, немов у гігантській грубі, літали хатні речі і навіть зірвані з дахів шматки покрівельного заліза. Чувся гуркіт і тріскіт кроков і перекриттів, що десь там завалювалися.
 
Повсюдно у вибухах гинули безневинні мирні люди: старі, немічні, діти… Хто встиг вискочити при перших вибухах, а хто і не встиг…
 
З часом переказували, що німці, прагнучи бодай якось приборкати пожежу, що розповзалася вшир, намагалися підірвати найбільші будинки на сусідніх з Хрещатиком вулицях, аби в такий спосіб локалізувати зону вогню.
 
З гасінням вони так і не впорались. Не допомогли й насоси, встановлені, як переказували, на набережній Дніпра. На схилах, у заростях кущів, хтось нібито підкрадався в темряві і перерізував пожежні рукави, протягнуті прямо по сходах до пам’ятника Хрещення Русі. Подейкували, що ті рукави німці попривозили на літаках із Любліна.
 
Проте навіть у ретельно підготовлених до усіляких воєнних несподіванок німців не знайшлося насосів потрібної потужності. Тож встановили кілька пожежних машин. Тільки у німців вони були не червоного, а захисного кольру. Аби збільшити тиск, рукави послідовно під’єднали від машини до машини. Та й це не допомогло. Надто сильно розбуркалася пожежа. Тим часом хтось у темряві псував і ті рукави.
 
<…>
 
А Хрещатик палав. Тієї ночі вибухи досягли наріжного будинку на Думській площі ліворуч Хрещатицького провулка, де кілька годин перед тим пробігав Гога. Вибухнули «Радіотеатр» навпроти думи, будинок на Ольгинській,3, де Гога вперше побачив німця-мотоцикліста, будинок праворуч театру імені Івана Франка, цирк на Миколаївській, будинки на Інститутській - №18 («Гінзбурга») та №22. Якраз по обидва боки від бабусиної домівки.
 
Суцільна пожежа вирувала на величезній території центру Києва аж до 2 жовтня.
 
На руїни перетворився Хрещатик: від думи до універмагу – по парній стороні, і від Інститутської до самої Бесарабки – по непарній.
 
Далі – Інститутська до Ольгинської, вся Ольгинська, вся Миколаївська, вся Мерингівська, половина Лютеранської – до Банківської, Прорізна – до Михайлівського провулка, Пушкінська – обидва боки від Прорізної до Фундуклеївської.
 
Всередині окреслених назвами цих вулиць великих кварталів не вціліло жодного будинку. Жодного! Згоріло геть чисто все. Повністю.
 
А скільки людей, німців, киян загинуло при вибухах і пожежі, мабуть, ніхто й ніколи вже не дізнається…
 
********************************************************************************
 
Що можна протиставити описові очевидця? Радянське зомбування? Жалісно-патріотичну пісеньку?
 
А тепер приміряйте оповідь Дмитра Малакова на сьогодення. Уявіть, що ви живете у своєму місті, місто окуповане іноземцями, жах, стрес… і от в середині осені, проти зими…  а далі читайте із проекцією на себе, починаючи від слів «того дня, 24 вересня…» Тільки це не Гога, це ви стоїте на вулиці серед вибухів, ви встигли винести із замінованого будинку дітей, а допомогти вийти старенькому батькові вже не встигли…  навколо вирує вогонь… ні житла… ні грошей… ні продуктів…  попереду зима… І це зробили «наші»… Наші?
 
Скажете, ну, то ж коли було… в наш час такого не може бути! Запитайте у чеченців чи у грузинів, вони розкажуть.
А втім, не треба далеко ходити. На ДД розміщена лекція академіка Пивоварова, прочитана студентам МДІМВ (МГИМО російською). Пан академік розпад СРСР називає не інакше, як втратою територій.  
 
Перш ніж закрити книгу Малакова,  десерт для наших маленьких друзів. Ще кілька абзаців із книги. Події осені 1943 року.
 
********************************************************************************
 
Крім боязні повітряних нальотів (літаки все одно відшукували залізничні колії, скидали освітлювальні бомби), ворзельці боялися сусідньої Михайлівки-Рубежівки. Там, як переказували селяни, лютували власовці. Переповідали чимало жахливих подробиць про прив’язаних за волосся до кінських хвостів жінок, про забиті людьми криниці.
 
Власовців боялися більше ніж німців: якщо відносно німців ще жевріла крихітка надії, що вдасться їх обдурити та викрутитись (як-не-як, а чужинці), то власовці своїх знали наскрізь, і видертися живими з їхніх пазурів не вдавалося.
 
Отже, щойно пронеслася чутка про власовців, як на ніч стали зсувати ліжечка в дитячих групових спальнях, і туди, вглиб під ліжка, заповзали ночувати дорослі дівчата. Отож і вечерю закидали до них мисками під ліжка.
 
З моменту появи німців у домі Федора Михайловича, якого вони на свій лад звали Теодором, наша мама і Ніна намагалися не зустрічатись їм. Шмигали якомога непомітніше, не піднімаючи очей, швиденько замикалися в кімнаті. Першу ніч взагалі не спали, трусилися, прислухалися. Потім призвичаїлись.
 
Мотоцикліст на ім’я Фриц, родом із міста Хемніц, хвалькуватий і зухвалий молодик, від якого завжди віддавало коньяком і шоколадом, дивуючись з маминої неприступності, поважливо називав її «мадонна».
 
Він одразу ж оточив пильною увагою вісімнадцятирічну Ніну, яка так недоречно розквітла на грибах і картоплі. Почав питати в п’ятнадцятирічного Гоги дозволу на «айн шпацірен» з Ніною: «Тільки навколо будинку».
 
Гога делікатно, але досить рішуче щоразу відказував:»Найн». Фриц зітхав і повторював, що Гога – «не дипломат».

*********************************************************************
 
Кілька слів на випередження звинувачень в апологетиці німців.
 
З висот сьогоднішньої поінформованості – що нацисти, що більшовики – одна срань господня. Але є нюанс. Сучасна Германія не є продовженням Германії нацистської. Вона є її запереченням. В той час як сучасна Росія – плоть від плоті Росії сталінської з усіма «світлими» для нас перспективами.
 
Та чи не найбільша загроза, немов хрещатицькі міни, закладена у свідомість самих українців. При тому, що і нацисти і більшовики для українців були окупантами, спостерігаємо фантасмагористичну картину:  якщо німці, апріорі, чужі, то у вихолощених мізках українців Країни Рад, московські убивці чомусь помічені маркером «свої». Звернули увагу в приведеному тексті: «це наші знову щось підірвали»? НАШІ… ЗАШЧІТНІКИ! Ага.
 
Знати це і ненавидіти дуже просто.
 
Мабуть, тому першою реакцією на поширення такого знання є звинувачення в ненависті до всього російського (радянського, марсіанського і т.д. – кому що миле) . І я не знаю по котрій із своїх шапок міряють ці Сєньки: по власній здатності з-півоберта заходитися в пароксизмі ненависті до будь-чого «несвого» чи по притаманній декотрим із них  безмежній простоті.
 
Зрештою, це не має значення. Якщо оприлюднення інформації про злочини Москви у Києві чи за Збручем викликає у вас лють, то не травмуйте свою психіку - інтернет великий, пошукайте щось миле вашому серцю: про страшних  нациків, які підкрадаються до незахищених голів довірливих космополітів із сантиметровими стрічками в руках чи щось таке ж збуджуюче і бентежне.
 
Бо те, про що ми тут говоримо, вас просто не стосується. ЦЕ НЕ ВАШЕ ГОРЕ.
 
Мені неприємно в цьому зізнаватися, але час від часу я тамую в собі щось схоже на заздрість. Як вам добре! Чужі рани не болять. Тому можна під загальний регіт вправлятися у стилі на кістках мільйонів українців, втрамбованих  тоталітарним катком у вічну мерзлоту, культивуючи в собі і передаючи нащадкам вічну мерзоту.  
 
А як хто насмілиться заперечити хоча б відверту брехню, то звинуватити його у відсутності гумору, наявності пафосу чи у зведенні дрібних особистих рахунків. А! Іще! Ледь не забула! У бажанні помірятися, хто більше любить Україну.
 
Знати це і не ненавидіти дуже складно.
 
Цьому треба вчитися. Але вчитися треба. Хоча б тому, що ненависть робить тебе слабким.
 
Замінування Хрещатика проводили підрозділи НКВС разом із частинами 37-ї армії під командуванням  генерала Власова. Того самого. Нагляд за операцією здійснював представник Генерального штабу Червоної Армії капітан Хілякін, безпосереднє керівництво - начальник інженерного управління 37-ї армії полковник Голдович. Закладання вибухівки проводив 11 взвод спецпризначення під керівництвом лейтенанта Татарського.
 
При відході російсько-більшовицьких загарбників у Києві була залишена диверсійна група на чолі з керівником відділу Першого (розвідувального) управління НКДБ УРСР Іваном Кудрею для координації дій з підриву Києва. Сліди Кудрі губляться у 1942 році. Та сам Кудря виявився ніхтонезабутим. У 1965 (!) Кремль присвоїв йому звання Героя Радянського Союзу (посмертно). А за два роки до цього іменем Кудрі названа вулиця у Києві на Печерську.
 
А тепер, увага!
 
Енциклопедичний довідник «Київ».
Кудрі Івана вулиця – (колишня Боєнська) <…> Відома з початку 20 ст. Первісну назву отримала від міської бойні, що тут знаходилася. <…>
No comment.
Як там «бойня» болгарською? Касапніца? Такі справи…
 
Ну, що, українцю, кажеш, твой дед разговаривал на украинском, а ты, вот, по-русски, какая разница? Ты ж за единственный государственный, за независимость от России. Ну-ну… Поцікався спочатку, що з цього приводу думають в самій Росії.
 
Чую збудження в останній колоні. Тій, що за четвертою. Милі співвітчизники, не раньте себе, ось вам бинти з ватою:
 
Своїм же друзям-росіянам, російськомовним колегам з ДД, незнайомим людям, що живуть на цій землі, люблять її, вважають своїм домом, скажу: немає нам з вами чого ділити. Ця земля не належить ні нам, ні вам - ми належимо їй. І ніхто не сміє указувати вам, якою мовою розмовляти зі своїми дітьми, а як, бува, хто із жаром закликатиме вас переходити на українську, посміхніться і не судіть його, просто у людини болить у тому місці, де знаходиться серце. Якщо це ваш друг, вивчіть з десяток українських слів, навчіться вимовляти їх з теплом - йому буде приємно. А якщо вашій дитині потрібна буде українська мова для успішної кар'єри, то вона вивчить і її, і ще з п'яток європейських.
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/4172/user_id/6824.phtml
 

Вибачайте, що бинти не свіжі. Та ви так завзято роздираєте на собі рани, що ми не встигаємо підносити вам зеленку. А вже коли ви починаєте битися черепами об стіну, тут, вибачайте, ми безсилі якось допомогти вам, бо лежимо покотом від реготу.
 
Минулого року якось вгрузла в чергову тягнучку на Хрещатику. Повзучи помалу в натовпі машин, кинула погляд убік і – опа! – так ось же він – оплавлений будинок, той, що уцілів в апокаліпсисі сорок першого. На виду, у самісінькому центрі – навпроти метро Хрещатик.  Як я примудрилась не побачити його роки тому – не розумію. Наступного дня вранці я приїхала до нього з фотоапаратом.  Камінь  мовчить, та це не означає, що він не може говорити.
 
Дивись, українцю, оце твій дід.
 

 
Скажеш, не українські риси. Байдуже! Формула крові - це останнє, що мене цікавить в людині.  Головне у людини – формула її духу.
 
Оце ти.
 

 
А оце твій онук.
 

 
Ось такий вигляд цей будинок має зараз.
 

 
То ж правнуків твоїх уже ніхто не побачить.
 

Книга Дмитра Малакова
http://www.ukrcenter.com/%D0%
 
Історія руйнування Києва
http://spilka.uaweb.org/library/kreschatik.html
 
Будинок Гінзбурга
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%
 


Хрещатик в напрямку Прорізної від вулиці Городецького
 

Вид на Прорізну з Хрещатика
 

"Дитячий світ", поштамт
 

Німецькі пожежні частини біля руїн будинку №28/2
 

 

 

Німецькі солдати розміновують музей Леніна
 

7 листопада 1943 року. Частини Червоної Армії проходять по Хрещатику мимо руїн "Дитячого світу", перехрестя з вулицею Прорізною
 

Вулиця Прорізна. Зима 1944
 

Повоєнні руїни Хрещатика. Зліва - той самий будинок.
 

Зруйнований Хрещатик
http://zalizyaka.livejournal.com/56462.html
http://zalizyaka.livejournal.com/56786.html
 

Sapient sat. Для інших - невеличка післямова.
 
Я ні в якому разі не вважаю всіх росіян живодерами. Я не ставлю знак рівності між поняттями "росіянин" і "кацап". Я не люблю, коли згадане прізвисько вживається, як найменування сусіднього етносу. В той же час, я переконана, що росіяни віками мають кацапську, живодерську владу, яка проявляє всі свої нелюдські якості по відношенню перш за все до власного народу. Чи є у цьому вина самих росіян - питання багатослівних дискусій, які я не збираюся ні започатковувати, ні підтримувати. Але твердження про те, що такий характер російської влади є трагедією цього народу, думаю, полеміки не викличе. При всьому співчутті до наших сусідів, єдине бажання, яке викликає у мене розуміння цього факту - це триматися від них подалі.