Валік народився у Берліні влітку 1944 року.
   Батько його походив з родини лікаря. До приходу совєтов на західні землі це була шанована і заможна родина. Син лікаря Віктор успішно навчався у тамтешній гімназії. Навчали у гімназії якісно, тому молодий гімназист, який перейшов до останнього класу вільно володів кількома мовами, в тому числі і німецькою.
 
   І тут, спочатку – совєти, а, незабаром, – німці.
   Всім відомо, що юнацтво на окупованих територіях цікавило німецьку адміністрацію у якості остарбайтерів. До того ж, на відміну від сучасних, потенційні «щасливці» не відстоювали черги у посольство, а, нерозумні, всіма доступними засобами намагалися уникнути подорожі до країни Шиллєра, Гьотте, Баха і Гегеля (це замануха для освічених), а для інших – сосиски з пивом.
 
   Мотивація залишитися вдома у Віті підкріплювалася коханням, яке зненацька охопило все єство в’юноші. Отримані мовні навички давали змогу залишитися поряд з коханою – ніжною тендітною дівчинкою. Пішов перекладачем в управу. Отримав звільнення, а одружившись – і для неї. Життя йшло.
 
   Тим часом, Червона армія, зломивши хребта гітлерівським зграям, невідворотно наближалася. Молодому подружжю довелося тікати. Народила юна мати, як вже було сказано, влітку 44-го у Берліні. А, незабаром, молода родина потрапила до радянської окупаційної зони. Далі – фільтраційний табір. І… Йому – 15 років сонячного лісоповалу. Їй – квиток у товарняк до матері у Бердичів.
 
   У повоєнному Бердичеві роботи було ще менше ніж по країні в цілому, та й що вона вміла? Тендітне випестуване наївне дівчисько з молокососом на руках. Спочатку харчувалися тим, що бабця з городу принесе. А як прийшла сувора осінь, зовсім сутужно стало.
Але смуток підступав не вперше. Млосно було молодичці сидіти у хаті утрьох з дитинчам та старою – не цікаво. Значно яскравіше було прогулятися до залізничної станції, повз яку йшли на схід ешелони з доблесними переможцями:
«Прішла страна лімонія, сплошная чємоданія».
 
   Хоча – це про Іпонію, а в нашому випадку – про Німеччину. Але звідти теж кофточки везли і панчохи, і хусточки, і бранзулєтки, і парфуми.
 
   А, поки ешелон стоїть, охвіцера і тушонкою пригостять з дембельських запасів, та й чарочку наллють. Весело! А, що їм, зголоднілим за ласкою, треба? Та всього-нічаво. Хіба відмовиш.
 
   Отак воно і потяглося. Старенька – на городі. Валік – з хлопцями на вулиці. А мама – на вокзалі. Через кілька років у Валіка вже були і сестричка і братик. А мама, веселенька повертаючись додому, частувала цукерочкою чи тістечком.
 
   Ставши на ноги, Валентин ніколи не забував про стареньку бабцю, про сестру з братом і маму. Та й про батька, якого побачив на четвертому десятку.