... у раю Авреліан дізнався, що для незбагненного
божества він і Іоанн Паннонський (ортодокс і
єретик, ненависник і ненавидимий, обвинувач
і жертва) були однією і тією ж особистістю.
Х.Л.Борхес.
...не бути лиходієм - сатанинська гординя...
Х.Л.Борхес.
Це був темно-фіолетовий широкополий фетровий капелюх із заломленими вниз і прим'ятими крисами. Шикарний додаток до голови.
Короля, як відомо, грає свита. Але тут питання тонке. І без натяків не відкараскатися. Світ видимий і світ невидимий – це не мікрокосм із макрокосмом, вони не можуть існувати без антагонізму і протиріч.
Що було спочатку: курка або яйце, кінь править возом або віз конем? Отже мудра була та бабця, яка надвоє нашіптувала..
Ось я і кажу, що незвичайним цей капелюх, став лише тому, що я наділив його цими повноваженнями і хистом. Але якби це був інша річ, менш цікавої породи і яскравого походження - може мені й не спало б на думку зробити його
метаморфозатором. Тобто, свита не лише грає, але і визначає короля.
А родовід у капелюха – заколишешся! Чикаго 30-х, бутлегери, Індіана Джонс, похмурі масони, шукачі скарбів, рейнджери, як вітер вільні поети-відчайдухи. Вся історія капелюха просочена таємничістю, погрозами, рішучістю, ризиком, відчайдушністю, упевненістю у власних силах, витонченою недбалістю, міцним віскі і дорожнім пилом.
З такою кармою неможливо уникнути нальоту символізму. Словом, корм в коня і кінь цьому корму радий. Завжди можна сказати, що цар - добрий, а в усьому погані бояри винні.
Хоча в моїй історії потрібні не виправдання вчинків, а виправдання спонукальних мотивів до них. Не людина грає зі своєю долею, а людина грає своєю долею. Не обставини визначають наші вчинки, а ми підбираємо обставини, аби здійснити ті або інші вчинки.
Капелюх - це зовнішній чинник, який змінює наш внутрішній імідж, наше внутрішнє самовідчуття, нашу самоідентифікацію. Можливість побувати в чужій шкурі важливіша для життя душі, ніж кисень, для життя організму. Навіть секс не дає нам стільки позитивних емоцій. (І, на жаль, через обмеженість набору прийомів, можливостей для цілковитого перевтілення). Справа - в капелюсі. І капелюх - у справі.
Дайте мені точку опори - і я переверну Землю, - казав Архімед. Дайте мені капелюха – і я переверну душу, – кажу я! Точка опори не може допомогти перевернути Землю, але вона може допомогти перевернути уявлення про те, що це неможливо. Саме для цього вона потрібна була Архімеду, що уявив себе Архіменом. Локальний стабілізуючий конфлікт. Бліцкриг в театр тіней душ. Фєнєчка на руці хіпаря.
Екзотично, але найяскравішим проявом цієї запоруки успіху став - віслюк. Той самий на якому Ісус Христос в'їхав до Єрусалиму, аби підкорити це незрозуміле йому місто.
Капелюх – це недекларована корогва. Внутрішній транспарант. Міст в твоє майбутнє якого не буде, і минуле, якого не було.
Словом, коли я бачу пані - я спокійний, коли я бачу песика - я спокійний. Чому же я так хвилююся, коли бачу пані з песиком?!
За приказкою – казка, за затравкою – байка, за експозицією – основна дія, за приманкою – капкан.
Все по порядку - лише з поваги до умовного нахилу.
____________
Твою матір, твою матір, твою матір! Вечір розпочався паршиво.
В улюбленому елітарному ресторані-клубі він зустрів свою колишню наречену. Років вісім її не бачив (і не сумував!). І зараз, не дивлячись на те, що став знаменитим письменником, не було жодного бажання позловтішатися: вона розривала стосунки із невдахою, що вічно лише подає надії.
Хоча не розкладися пасьянс Долі таким чином, вона, напевно, зробила би вигляд, що не помітила його. І не припасла б для нього стільки образливих, на її погляд, сентенцій. Найобразливіше для недорозвинених і позбавлених уваги Фортуни – невпізнавання та ігнорування. Його ж не впізнати, а, отже, образити не впізнаванням, було неможливо. Але доконати, судячи по її войовничій позі, необхідно.
Вона прийшла із усім своїм виводком. Як в лави піонерів вступати, судячи по урочистості вбрання і благоговійній нерішучості поз.
Відчувалося, що вони тут вперше, і для них це подія. А він тут завсідник. Поводиться невимушено на тлі їх ніяковіння! Таке не прощається! Навіть жінкою, що колись сама тебе кинула! Добити, добити, тварюку в її ж лігві!
Вони (камарилья) - це: її батько-шестидесятник з фальшивою духовною біографією, його дружина, яка свого часу купилася на цю позолоту, а тепер його за це тихо ненавидить. (І чим старіші вони стають, тим її ненависть стає усе більш відкритою – адже старий чоловік більш вразливий, а топтати беззахисного чоловіка – найсолодша страва для будь-якої жінки). Коли стосунки в подружній, або потенційно подружній парі, будуються за принципом: хто кого наїбе, все закінчується, як тільки чоловік розслабиться, саме цим.
Також із нею був її чоловік, колишній бандит-торпеда, а нині – безробітний інвалід. Віддав здоров'я, добуваючи гроші для великих дядьків. Людина, до якої вона пішла від нього. Та ж історія із позолотою, розквітчана візерунками павичевого хвоста і червоною плямою піджака. Донька, як мовитися, від матері недалеко падає.
І двоє дітей, яких, як вона, напевно, вважає, вона народила недоречно і не від тієї людини. (Коханих дітей не кидають заради того, аби підійти до старого знайомого з метою наговорити йому гидот). Пріоритети! Їх навіть хлороформом не приспиш.
Підійшовши до нього, вона суворо привіталася і без передмов перейшла до головного і, певне, наболілого.
Від неї він дізнався, що його книги: аморальні, антисоціальні за формою і змістом, наповнені хибними ідеалами, фальсифікують дійсність, несуть в собі зерна анархізму і безвір'я, розтлівають незміцнілі мізки молоді, і взагалі, написані психічно хворою людиною, якій нічого сказати людям.
Він мляво відповідав. Бажання реагувати на її демарш в нього не було. Як і бажання брати участь в будь-якому процесі, де присутня вона.
Він розумів, що вона злитися на його успіх. На протиприродність його успіху. Для неї він був чимось на кшталт Касандри, що помінялася своєю долею із Павлом Глобою. Несправедливо! Людина запрограмована на самознищення - раптом розквітла, як вогняна квітка. Нерон навпаки - поет, що став імператором.
І хоча в її словах не було правди ні на йоту, її підсвідоме обурення було цілком законним. Це - обґрунтоване право ґрунтових вод руйнувати місто.
Настрій був зіпсований безнадійно.
Така невід’ємна дивність натури українського інтелігента: відчувати співчуття до чужої ненависті, навіть якщо вона спрямована проти тебе.
- Даруйте, Олександре Павловичу, ця пані заважає вам відпочивати? - до них підійшов Ігор, начальник охорони закладу.
Можна було сказати: "Так" - і свято для цієї сім'ї закінчилося б ганебним вигнанням і занесенням в список небажаних відвідувачів. Він уявив їх на морозі, перед зачиненими дверима, в безсилій злобі знехтуваних, яка пожирає їх спокій.
В принципі, непогане рішення - змусити лисицю жерти власний хвіст, а самому розслабитися у задоволенні, хай і сумнівної якості, колискуючи нерви, що спухнули.
Але як же тоді атланти, що підтримують небо? І купа інших вигаданих, але так необхідних людству персонажів? Насрати в душу цим чудовим хлопцям, піддавшись пориву? Заради помсти пташці, що напаскудила на рукав твого дорогущого костюму?
Ні, подібна нестриманість - неприпустимий крок! Міцно поставлена світова гармонія дорожче нервів, що розхиталися. Треба тримати піднебіння і терпіти удари туристів по яйцях.
- Ні, Ігоре, все нормально.
Ігор, розуміюче кивнувши, відійшов.
____________
Хто бачить сни і пам'ятає імена тих, кому екшени, детективи і трилери - нічний край вигнання, тому ніч без сновидінь - бонус, який в змозі оцінити лише Робінзон, що отримав за зразкову поведінку П'ятницю.
Олександр провалився в нічне забуття м'яко і дурманно, немов в солодку безодню, в приваблюючий невідворотний вир приємної порожнечі. Як колись в дитинстві провалювався в збиту матір'ю високу старовинну перину. На мить, як тоді, його охопив хвилюючий сумнів: раптом в кінці, тебе, що летить спиною вниз, і не чекає рятівна твердь.
Він спав без сну. Бо, як єдино буває, страшні сни може витіснити із нашої свідомості, налякати як крупний хижак більш дрібного, лише ще страшніша дійсність, що чатує на прикордонній смузі між свідомістю і підсвідомістю.
(Тому, хто заблукав у цих травах, із п’янким та моторошним запахом чужого таємничого світу, дай, Боже, якоря, встромленого у твердь нашого світу!)
Тумблер самовідчуття перемкнувся не клацанням, а поштовхом. Виштовхуванням на нейтральну смугу буття, недалеко, на відстань короткого неміцного повідця, який тримає твоє безпорадне тіло із останніх жил і зусиль на вазі, з ризиком бути розірваним в клапті, передгрозовим лютим вітром.
Олександр лежав із закритими очима і бачив свою кімнату. Всю, навіть розводи на лакованій поверхні на високій спинці ліжка за тім'ячком. Він бачив і себе. Одночасно зверху і збоку.
Який він урочистий в цій безглуздій позі! Отак він виглядатиме, коли стане небіжчиком. Зараз він бачить те, що мріє побачити кожна людина, жахається, але мріє, та ніколи не побачить за життя.
Він такий кумедний із закритими очима! Треба змінити цю смішну позу. Ноблес оближ не має облишати козака ніколи! Навіть на унітазі ти маєш сидіти, як на царському троні, на дибі висіти із зверхньою посмішкою апостола крізь вибиті зуби, в драних черевиках ступати по землі, як дорогуща повія в товаристві, де ніхто не спроможний оплатити її послуги.
Але раптом Олександр усвідомив, що він не в змозі ворухнутися, оскільки контролювати своє тіло він не здатен.
І розуміння цього ще смішніше і безглуздіше, ніж поза. Воно лоскоче нутрощі і бубнявіє хтивим клубком осоружної безсилості десь унизу живота.
Бути окремо від тіла, але прив'язаним до нього повідцем ... він нагадував собі повітряну кульку свідомості на тоненькій ниточці волі!
Свідомість, підкоряючись здоровому глузду, наказала тілу напружитися і вийти із стану напівдрімоти-пів'яви.
У відповідь захлеснула, застила видимість, хвиля задушливої лютої безсилості.
Гаразд, полежу, вирішив Олександр. Послухаю перестук трамвайних коліс за вікном, скрипучі кроки перших людей, що квапляться на роботу, перекличку двірників, скрегіт їх лопат, гучні удари порцій призбираного снігу об замет.
У кімнаті, що затихнула в очікуванні, стояла дзвінка тиша, і Олександр чув ті, що не мають зримої і матеріальної причини, шерехи, якими, як бруньками, що прорізають дерево, наповнене кожне житлове помешкання.
Він чув шерехи на кухні і на сходовій клітині. Ось сусід напроти, Євген Іванович, виходить на роботу, в дверний отвір випурхнула його молода дружина, вона дивиться на нього відданим і облудним поглядом, він чує легкий дотик її губ, із характерним ляпанцем, як все гучно!, до гладко поголеної щоки Євгенія Івановича. Бачить його щасливу приховану посмішку.
Повертається поглядом в свою спальню і неспішно її роздивляється. Тріщини на стелі, які не побачиш ніколи поглядом розплющених очей. Як добре, що не треба обертатися, яке щастя - цей панорамний огляд!
Солодка знемога цього стану, напівдрімоти-пів'яви, еквілібричних стрибків свідомості на батуті мирно сплячого тіла була перервана раптовим вторгненням.
Він почув наростаючий гул ззовні свого, укритого скляним невидимим ковпаком, світу. Зловісний страхітливий гул чорної діри, яка, насуваючись, поглинає все на своїй шляху!
Стихія невідворотно заходила в двері його квартири.
Вступивши в коридор, вона оберталася в гучні моторошні кроки. По коридору йшов хтось до дверей його спальні.
Олександр бачив все довкола себе, в під'їзді, за вікном, будь-яку дрібницю на сотні кілометрів, але свого незваного гостя - ні. Він відчував його наближення, відчував його могутню загрозливу енергетику біля дверей спальні, чув кроки, від яких стигне кров, у порожньому коридорі. Але прибульця не бачив. Він його не бачив!
Та із незрозумілою упевненістю знав: зараз, як тільки гість увійде, він його побачить. Заціпеніння охопило його.
"Прокинутися! Негайно прокинутися! – збожеволіло кричала свідомість сплячому тілу. - Виходь із летаргії!"
"Небезпека! Це дуже небезпечно!" - звучав набат в його голові.
Олександр з жахом кинув погляд до дверей, за якими він чув хрипке, переривисте дихання.
Двері відчинилися.
У дверному отворі чітко вимальовувався силует.
Темна істота, вища за людський зріст, в довгому чорному плащі, чорному широкополому капелюсі з мордою собаки і широко розтуленими, схожими на собачі, лапами злобно та загрозливо дивилася на нього. Вона, здавалося, та і мабуть, розуміла стан Олександра, вірніше безвихідність його стану. Неможливість керувати мирно сплячим тілом.
У плотоїдному погляді прибульця читалася вищість не сплячого Давида над сплячим Голіафом.
Істота загрозливо рушила до нього.
Говорять, що в стані стресу, жаху і відчаю, людина здатна підіймати багатотонні вантажі, виносити із пожежі дітей, не відчуваючи болю опіків, бігти із швидкістю гоночного боліда.
Олександру його відчайдушна спроба сконцентруватися, зібратися, потрібна була лише аби прокинутися.
Аби позбавитися від небезпеки, перейшовши із прикордонного стану в дійсність.
І йому вистачило цих сил.
Він прокинувся, повернувшись до неспання.
Але цих сил не вистачило, та мабуть і іншої природи сили потрібні були, аби позбавитися від агресивного прибульця.
Перше, що він відзначив, що собака нікуди не подівся, а все так само в загрозливій позі стояв у дверному отворі.
____________
- Слухай, а серед тобі подібних, ти, мабуть, вважаєшся красунчиком?
Олександр промовив ці слова, протираючи очі, з роблено-недбалим виглядом. Дай, Боже, наснаги, натхнення і витримки! Волю в кулак! Допікаємо пса!
…
Продовження очікується…
