Колись давно ти мене трохи зобидив, Іване. Примусив мене, молодого, трохи дурнуватого, зате дуже міцного і впевненого омиватись сльозами. На людях. Схлипувати, шмаркатись і ковтати. Я плакав від твоєї вигадки про вавілон ХХ.
  
З роками мене все сильніше і сильніше тягне у ту твою казку, Іване.  Я давно розучився плакати від життя. Але боюсь через це перестати бути людиною. Я знову інколи плачу від твого   ВАВІЛОНА ХХ. І залишаюсь людиною. Я вже не можу без тебе, Філософе.  
 
Я тільки до сих пір не знаю, чому мене душать сльози. Може від заздрощів, що не маю і крихти такого таланту,  як ти. А може від радості, що колись не розминувся з тобою. Не знаю. А ти вже не підкажеш.  Бо залишився назавжди у своєму ВАВІЛОНІ ХХ.
 

 

 

 

 

 
А я блукаю без тебе у вавілоні ХХІ, який ще дурнуватіший і більший  вавілон, ніж твій. Той, який колись намалював для себе і для мене ти.
 
Колись я думав, що поезія – то тільки вірші. Тепер я думаю, що поезія – це і  те, чого ми не бачимо у буденному житті.  Доки не зустрінемо такого поводира, як ти, Філософе. «Страх не люблю, коли мені все видно».   І тоді ми починаємо вірити в те, чого не видно.
 
І  віриться, що танці на погребінні тільки збільшують біль і смуток.  А   хвойда  може бути символом Великого кохання і Материнства. Я    вірю тобі, Філософе,  навіть тоді, коли не хочу цього робити. Помимо своєї волі. Але тепер вже не ображаюсь   на тебе, Філософе.  Бо ти не даєш мені стати дурнуватим розумником, який все знає, що буває, а що не буває.  Я просто вірю тобі, Філософе.
 
А може повісити твій образ в своїй кімнаті? Але ж ти не святий… Не можна робити з тебе ікону.
 
Хоча очі, як у святого.  Був би жінкою, сказав би, що таких гарних очей більше не побачу ніколи.  Але я не жінка, а сивий чоловік, що давно став старшим за тебе, вічного, яким ти залишишся назавжди.
 
Чомусь твої очі мені нагадують очі старого жида перед смертю.  В глибині яких раптом стає видно довгу-предовгу історію його неприкаяного і мудрого народу.  А що в твоїй очах, Іване?  Що ти знав таке, про що не встиг   сказати  або помовчати?  Ти моя Українська Ікона, Іване.
 
Я сьогодні обов`язково залишусь на самоті і пом`яну тебе, Філософе. Ні, не так. Ми сьогодні вип’ємо багато горілки  вдвох. Ти, Філософе,  і  я,   твій Цап.
 

Пояснення для молодого читача. ВАВІЛОН ХХ  - геніальний кінотвір Івана Миколайчука,  актора, режисера, сценариста;  Філософ і Цап -  головні персонажі цієї картини;  вавілон (тут) – хаос, безладдя, гармидер, бардак, дурдом;  вавілон ХХ і вавілон ХХІ – життя України на початку ХХ і ХХІ століть.
 
Прохання до молодого читача. Подивіться цей твір.  Якщо ви побачите   музику, від якої хочеться жити і думати -  значить ви стали на шлях розуміння Івана Миколайчука.