"Потерявшие идеал начинают идеализировать победу. Победа из средства достижения
                истины превращается в самую истину. Запомни: там, где много говорят о победах, -
                или забыли истину, или прячутся от неё"
                                                                                   Фазіль Іскандер "Кролики и удавы"
 

                                                 "Як романтично гинуть кабани,
                                                  Коли їх б'єш із башти в Межигір'ї.
                                                 Як тузики, у Раді пацани
                                                 Шматають депутатів на ганчір'я.
                                                 Як ніжно зашарілась Ганна Герман -
                                                 Брехня у неї чиста, як роса.
                                                 І дружба із Росією не вмерла.
                                                 І зникла із Грушевського коса.
                                                 Із тихим свистом пролетить яйце,
                                                 Тебе воно вже більше не задіне.
                                                 Отримавши від України це,
                                                 Чому же ти не любиш Україну?"
                                                          Сергій Левитаненко "І постає одвічне запитання..."
 

9 травня єдиний пристойний телеканал в Україні "1+1" показав фільм про злочини сталінського режиму проти власних громадян вже в часи Вітчизняної війни. Сюжет про те як радянські солдати масово зганяли селян, давали їм у руку цеглину і примушували бігти на німецькі кулеметні укріплення - то вирок усій радянській міфології про героїзм радянського народу-переможця.
 
Ми ще раз пересвідчилися у тому, що відчували завжди: з радянського боку, безвинні жертви - то єдині справжні герої у цій війні. Бо ті, хто їх послав, і ті хто стояв з автоматами за спинами безневинних селян, і ті, хто здалеку з-під каски дивився, як гинуть українські закланці їх тактичних вигод - кати. Кати не можуть стати-бути-вшановуватися героями. Ніколи і ні за яких обставин.
 
Звичайно, їх духовні спадкоємці можуть розповісти, що таким чином радянська армія без власних втрат виявляла кулеметні гнізда, що, звичайно, у німців залишалося менше куль, що людське життя українського селянина нічого не варте. Що це - складові перемоги, що це - та велика ціна за якою ті люди, широкі за український рахунок натури, "нє постоялі". Але для мене вони залишаться катами, навіть, якщо серед них були і мої предки.
 
І ось пірнув у Лету шістдесят шостий День Перемоги. І хоча він гучно гримнув дверима, перед тим як поплентатися в архів Історії, писати про цю подію не цікаво. Бо я неодноразово висловлювався на цю тему, і цього року ще раз пересвідчився, що День Скорботи і Пам’яті про Загиблих у тій страшній війні у нас перетворився на шабаш "совкового" марнославного ідіотизму і вакханалію людожерства.
 
Але під час цьогорічного святкування стався настільки показовий інцидент з ознаками прецеденту, який не можна оминути увагою. Бо події у Львові то індикатор, який показав справжнє обличчя тих, хто прагне, смутних як "бумс, бумс, бумс" турецького барабану на похоронах Міші Берліоза, гомеричних святкувань на кістках загиблих українців.
 
Скільки ж висувалося версій щодо реальних організаторів цієї провокації! (Що завжди робиться задля того аби під вантажем версійного брухту приховати таку очевидну правду). Я вирішив дочекатися, коли їх витягнуть на світло. Не дочекався.
 
Як не дочекався, скажімо, правди про те, що ж усе ж таки насправді трапилося  у Форосі у серпні дев’яносто першого. (Мабуть, ті ситуації, які відбуваються в обмеженому колі людей, і де наші правителі ведуть себе не дуже гідно - ніколи не стануть надбанням громадськості)
 
Зважуючи на це, маю право висловити власні припущення стосовно підбурювачів цих подій.
 
Щоби визначити  замовника в світовій практиці  зазвичай керуються принципом: "Шукай: кому вигідно?"
 
Але у випадку львівських подій, враховуючи наше правове свавілля і громадянський нігілізм, спрацьовують, бо більш доцільні, звичні для нашої буденності,  перевірені народом підходи: "Дивись, на кому шапка горить", "Дивись, чиї вуха стирчать", "Той кіт з’їв сметану, який облизується".
 
Підписаний врешті Януковичем покритий цвіллю ошуканської комбінації указ про вшанування червоного прапора та висновки прокуратури про винних у львівських подіях яскраво свідчать про те, хто хлопців зіштовхнув і тихенько хихотів у сторінці.
 
В цій оборудці вигод шукати не треба. Їх там немає. Тут, як писав Борис Леонідович Пастернак: "Дишат почва і судьба", точніше, тут дихають - біографія і виховання. Пана Януковича. Ще точніше, ті комплекси, для яких стали живильним гноєм його біографія і виховання.
 
Два тижні перед тим днем усі телеканали і увесь Інтернет розповідав, обговорював і попереджав про ймовірність подібного розгортання подій.
 
Я не вірю, що пан Янукович не знав про це. Хай він не дивиться телевізор і не читає в Інтернеті, навіть не грає он-лайн в "Кілл ін кабанчикс", але ж він живе у цій країні, його колишні однопартійці обговорювали це на ток-шоу! Невже наближені до нього клеврети та працівники спецслужб не розповіли йому про провокацію, що готується у Львові?
 
Певен, що він про майбутні події  знав. А якщо знав, невже не мав можливостей їх відвернути? Не будемо смішити подібними припущеннями його страусячі черевики, бо хіба хтось із можновладців наважився би дати зелене світло для тих автобусів без мовчазної схвальної згоди президента?
 
Значить, або Янукович намагався використати подібний сценарій, або сам його ініціював.
 
Ще раз повторюю, в тому, що була створена ця провокація вигод шукати не треба, там усім рухали звичайнісінькі людські комплекси, які затьмарили будь-які державницькі мотиві і міркування. Ніяка доцільність і вигода у планах провокаторів і не ночувала. Банальна жага помсти, банальне намагання принизити людей, які мислять не так як ти, які не сприймають твої цінності, які колись продемонстрували усьому світові твою людську і політичну пересічність.
 
Серед рядових громадян чомусь вважається, що усі, хто потрапив у владу одразу набувають рис небожителів: стовпів законності, державників-альтруїстів, "свєтільников разума", мають данківське серце і крила Гавріїла.
 
Але цей атавізм "совкового" мислення і тоді був не сумісний із нашим щастям, а зараз і поготів.
 
"Дрємучій Лідєр", як називають його деякі інтернет-видання, не здатний до духовних трансформацій, чи навіть "інновацій".
 
Янукович за своїм світосприйманням і духовною сутністю - не українець. Не росіянин, не білорус, не єврей, як натякав Затулін. Він, навіть, не "радянська людина", він - "совок".
 
Цей блюзнірський народ без Батьківщини, і навіть без власної країни, живе за принципом сарани: налетіли, сплюндрували усе живе і посунули далі..
 
(Перефразуючи когось із російських шовіністів скажемо: їм потрібна сплюндрована Україна, а нам потрібна жива та квітуча Україна)
 
Невикорінне совкове світосприймання вкупі із духовною та людською обмеженістю й стали рушійними чинниками цієї провокації у Львові, а зовсім не турбота про львівських ветеранів.
 
Ви думаєте  Янукович любить ветеранів ВОВ? Ні, він любить тут "совкову" необтяжуючу легкість спілкування з ними! Де вони з’являються на декілька хвилин в потрібний час при параді, причесані, гламурні, якими, на думку Івана Карамазова, тільки й мають бути жебраки, щоби їх від чистого серця любити. Він любить їх як масовку, як декорацію для зрозумілих з дитинства свят. Як "інструмент" для втілення дитячих мрій про поважного начальника, оточеного на свята розчуленими від спілкування із ним ветеранами.
 
(Це ставлення на кшталт  ющенківського ставлення до глечиків: принесли, він їх поцілував, пустив сльозу - і їх унесли на музейні полиці. "Пріємствєнность, білять!")
 
А якщо ветеран вигулькне в непотрібний час, та й ще з незручним запитанням: "Чому же ти не любиш Україну?", то прибулець з минулого може і "на х..." послати, як він вшанував колись ветерана Ярошенка.
 
В своїй статті на УП "Яка не є ворона, а хаті – оборона" http://www.pravda.com.ua/columns/2011/03/17/6021873/ я писав, що "У нас при владі люди, які щиро не сприймають українське".
 
Тепер, після цілеспрямованого антиукраїнського шабашу, маю усі підстави заявити: "У нас при владі люди, які щиро ненавидять усе українське".
 
З усього українського вони б лишили лише парочку дівчаток у національному вбрані, що сиплять пелюстки троянд під ноги московському попу Гундяєву. Для них цим місія українців і українства не Землі і має обмежитися.
 
Для тих, у кого мозок у темряві - усі кішки сірі. Моральний дальтонізм не може керувати мізками найвищих можновладців.
 
Для них шляхетність людини не може визначатися ані її віком, ані посадою, яку вона обіймає, ані часом у якому вона прожила.
 
Ще безглуздіше, виходячи із власних уподобань, наділяти цією рисою певні верстви населення, і відмовляти іншим у цьому праві.
 
Цей підхід фальшивий, як царська постава узурпатора.
 
Розумію, що мій заклик видасться їм смішним і не доцільним, але… "Схаменіться! Бо узурпаторами іноді, саме з нашим щастям!, стають навіть легітимно обрані керівники!"
 
З повагою до усіх, крім вище означеного персонажу, ваш Сергій Месершмідтенко.