"Три фрукта варятся в компоте.
где плещет жизни кутерьма:
судьба души, фортуна плоти
и приключения ума"
Ігор Губерман
Як відомо, провінціал більш усього прагне екзотики. Розумні люди на цьому заробляють, витягуючи з нього трудову копійчину, бо, як люблять казати росіяни, особливо із "Газпрому": "Бєз лоха, жизнь плоха".
Так сталося, з нашої, до речі провини, чи то пак, наших дідів-прадідів, все-одно нашої, що світосприймання і мислення переважної більшості українців провінційне.
Щоправда, ще більш провінційні, вперті, заскорузлі та сиволапі нації змогли перетворити свою провінційність на самобутність. Ми ж, як ті папуаси, не встояли перед скляним намистом імперських пройдисвітів.
Так чому ж ми не робимо з нашої ексклюзивної дурості бренд? Змогли ж японці перетворити загорнуту в морську траву жменьку липкого пісного рису із шматочком сирої риби розміром із ніготь на визнаний усім світом кулінарний делікатес. Буденна їжа бідноти стала вишуканою стравою європейських та американських провінціалів.
Невже наша екзотична моральна короткозорість при певній розкрутці фахівців з промоушена не спроможна стати вишуканою духовною стравою для решти провінційно мислячого людства?
Думаєте, у нашій українській дійсності менше перчинок, родзинок та вишуканої гіркоти післясмаку?
Тоді я вам розповім декілька бувальщинок із життя провінційного українського містечка. Повірте мені, в них не менше невдаваної містики, високих трагедій, сльозних мелодрам, психологічних трилерів, крутих екшенів, нестримного кохання, природнього злодійства, блюзнірської підступності, невигаданих перипетій сюжету та справжньої корупції ніж у голлівудських блокбастерах, романах Сідні Шелдона, бразильських серіалах, кельтських сагах, плутархівських "Порівняльних життєописах" чи гомерівських поемах.
Без імен та назв, виключно з міркувань художньої доцільності (такі ситуації могли трапитися будь-де в Україні), клянуся, в силу своєї обізнаності і розуміння, говорити правду і хай сором за свою країну мені очей не виїсть. Бо ганебніше хвороби приховувати, аніж соромитися їх. Д’артаньяни в білому нехай кинуть мені камінь межи очі або свиснуть туди, куди зазирали тільки очі моїх подруг.
Вперше я почув про цю людину десь у 93-94 році коли приїхав до свого рідного міста на канікули з університету.
Завітавши в гості до свого друга, побачив його у дуже пригніченому стані. Микола розповів мені історію, яка трапилася з ним кілька місяців тому. Наш герой, умовно назвемо його D, влаштував проти нього міліцейську провокацію, намагався підкинути набої, аби потім заарештувати і посадити. Справа була зшита білими нитками. Пропоновані за безцінь набої мій друг навіть у руки не взяв і ще й прослідкував, щоби людина, яка принесла їх, пішла з його двору з ними. До того ж він помітив у посадці коло його хати машину цього міліцейського начальника D. Тож коли впевнені у тому, що усе в ажурі міліціянти прийшли з обшуком, то впіймали облизня. Але потім ще довго пили кров з мого друга за це приниження. Шахраї люто ненавидять тих, хто не виправдав їх надій і не став жертовним ягнятком на їх святі.
"Уявляєш, Сергію, яка безсовісна людина! Заради зірки на погонах, він готовий був загубити моє життя. От люди - гріха не бояться!" - скрушно казав Микола.
В минулому році про D взнала уся країна.
Певний час після того він послужив в УБЄЗі, а потім купив собі посаду начальника місцевого ГАІ.
Такі грошові посади в нашій країні виключно продаються, особливо у провінції. Українські можновладці беруть податок навіть із тих крихт, які крадуть прості люди із їх столу. Курочка централізовано по зернятку будує собі палаци у Конча-Заспах.
Для, скажімо, киян, це дивно, вони не розуміють, як це? Платить роботодавець, а не найманий працівник, роботи скрізь повно. Але в маленькому містечку, де роботи немає, працює тільки принцип, який вдало сформулював мій друг: "Знаєш, Сергію, скільки треба лантухів занести, щоби в нашому місті влаштуватися на посаду у держустанові із платнею хоча б у тисячу гривень?"
Словом, у бідних свої причуди. Влада розбещує народ, а народ розбещує владу, отак і живуть у щасті і злагоді, як два збоченця, що знайшли одне одного.
Близько сьомої вечора в центрі міста, на пішохідному переході, біля світлофора на розі будівлі міліції начальник ГАІ D збив насмерть дівчину-студентку. Водій з міста пригоди зник. Навіть не зупинився, аби надати допомогу, бо, кажуть, був ущент п’яний. Люди, які добре знали D, кажуть, що з тих пір, як він став начальником ГАІ, він, взагалі, тверезий за кермо не сідав: а хто його зупинить?!
Але було людно і свідки запам’ятали номер машини.
Про цю подію зняли сюжети усі центральні телеканали країни. Були інтерв’ю із коліжанками дівчини, з її викладачами, родичами, показували місце трагедії, розповідали, що заднім числом D подав заяву про звільнення з лав ГАІ, буцімто, він збивав дівчину вже на перебуваючи на посаді, що на медичну експертизу він прийшов лише через добу.
Усе місто гуділо як вулик у тривожному солодкому передчутті: "Ну, нарешті, болгарина посадять!" (Національні меншини в будь-якій країні завжди при владі, за прикладами далеко ходити не треба: Янукович, Азаров, Клюєв, Саркозі, Медведєв)
Здавалося через такий гучний розголос справу неможливо буде спустити на гальмах. Та й наче не та фігура, аби влада перед суспільством себе дискредитувала, не наважившись на суровий показовий вирок.
Але, як з гіркотою казала моя бабуся: "Святі гроші усе роблять". Коли галас вщух вони запрацювали. Великі гроші, а підсудний був заможною людиною, люблять тишу.
Колишній начальник ГАІ виграв суди, включно з апеляційними. Ефективність судової реформи, про яку постійно точить Янукович, хай лишиться на його совісті.
Кажуть на суді, коли стало ясно до чого справа котиться, мати вбитої дівчини сказала підсудному: "Повір, для тебе буде краще, якщо ти відсидиш у в’язниці!" А може то народна уява склала легенду, яка пояснює подальший розвиток подій, та доводить невідворотність Божого Суду.
Коли D повертався з обласного центру, де саме виграв апеляційний суд, (після такої події навіть прав не був позбавлений) він втратив керування, можливо, як кажуть, був п’яний, і вилетів з дороги втрапивши під бензовоз, який стояв у "рукаві". Він загинув в тій же машині, в якій збив дівчину.
Ми усі живемо так, наче "завтра" не існує. Може, дійсно, йому було краще спокутувати провину відсидівши, аби не примножувати беззаконням свою негативну карму, аби не примножувати, можливо, негативну карму матері дівчини-студентки, аби не примножувати загальну негативну карму цієї землі, нашої рідної України.
Аби люди у кожному місті і селі України, підвівши очі вгору, казали фразу: "Усе ж таки Бог існує!" тільки не в таких випадках! Бо віра не терпить зловтішності. Бо не смажений півень до неї має приводити український народ.
Далі буде…
