Дівлюсь на дарогу
і в ями пітаю:
щє сніг нє разтанув -
дарог вжє німає
Я мову вівчяю,
Алє забіваю
Капусту збіраю,
Хачя ні копаю
Хоть я кровосіся -
Алє ні літаю
Чіму я нє скіглю?
Цяго я ні знаю...
Чуркєн з-поміж інших чурок
Був натхненний балабол
Як роззявить раптом рота -
Наче нюхав трамадол
Хвороблива, втім, уява
Йому чемно малювала
Синьо-жовтих упирів
Із страшилок для совків
Із глибин пітьми і страху
Чорт вмовляв: "Не панікуй,
Тобі захист обіцяли
Гопота і Хутін Пуй"
Тож потрапивши на люди,
Чуркєн гнув про "'экстремизм"
Про "мы вас освободили,
Ваше счастье - путєнизм"
Світ послухав і всміхнувся:
Їдь додому полікуйся
Узнав о том, что Папа Римский Франциск распорядился заменить трон в Клементинском зале на обычное кресло, Виктор Федорович сказал Левочкину: "Я не ограничиваю вас в сумме, но ограничиваю во времени"
За мотивами народного фольклору...
Якось-то харант Єнакієвський і всія Межигір'я і Синьогір'я запросив Миколу Яновича відсвяткувати з ним Різдво у Гуті, що у Карпатах. Відпочити культурно, так би мовити, до людей ближче стати, з народним фольклором познайомитися.
Та боїться Микола Янович їхати - йому ж міністр освіти не раз казав "бандеровци тібя уб’ют"!
Харант заспокоює його, мовляв, вже ЩО зі мною в Івано-Франківську було, а навіть я не боюся. На, каже, тобі пляшка горілки, пампушки, сало, іди в село, до людей, скажеш "Христос народився" - і все буде гаразд, ніхто тебе не чіпатиме, послухаєш як колядують, куті скуштуєш! Насилу умовив.
Проходить пів-години, влітає Микола Янович до хати немов навіжений, ворота-двері на всі замки зачиняє, меблями підпирає, очі шалені, слина з писка, шапку загубив. Харант здивовано питається:
- Що сталося, Микілко, невже ти не зробив, як я тебе навчав?
- Да я… к нім…. с аткрітай душой! Пріхажу, бутілку ставлю на стола, ґаварю ім, как ти учіл “Хрістос нараділся!” А оні, всє хором как заарут "Славіма його!” Ну я і тікать - хрєн ві міня словіте!
Душа поє, алє не скі-ігліть,
Бо пра любоф вона поє
І Наталі нєначє прі-івід
Мінє спакою нє дає