Портновське правосуддя - 3

Попри те, що портновське правосуддя зародилось в Україні ще в 2001 році й до його становлення доклало зусиль чимало як заслужених (типу депутата Мойсика), так і народних (на кшталт депутата Зварича) юристів України, доконаних форм воно набуло лише завдяки Андрію Портнову. Саме Андрій Володимирович надав процесуальному законодавству України ті характерні риси, які відрізняють портновське правосуддя від інших взірців феодальної правової доктрини — виняткове невігластво та юридичне мракобісся.
 
Сумбур замість музики
 
Загальновідомо, що в усьому світі розробку законопроектів намагаються доручати фахівцям особливого складу розуму – їх ще називають «інтегральними юристами». Це люди, які бачать правову норму у взаємозв’язку з іншими нормами права та передбачають усі казуси, які можуть виникнути під час її застосування. Є такі спеціалісти й в Україні – зокрема, в Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради України. Але їх точка зору реформаторів українського судочинства не цікавить. Як наслідок – законодавчі новації, розроблені під керівництвом Портнова й прийняті картками народних депутатів України, не відповідають щонайменшим вимогам законодавчої техніки.
 
Через це, наприклад, з одного боку під юрисдикцію штучно створених адміністративних судів не підпадають справи про адміністративні правопорушення (це заперечень не викликає – адміністративні правопорушення по своїй природі належать до кримінальних проступків і, взагалі, мають розглядатись у межах кримінального судочинства), а з іншого – згідно з Кодексом адміністративного судочинства України розглядаються скарги на постанови в справах про адміністративні правопорушення, за умови, якщо вони винесені не судом, а іншим уповноваженим на це органом.
 
Виникає цілком природне запитання: якщо за правилами адміністративної юрисдикції не можна накладати адміністративні стягнення, то чому за правилам адміністративної юрисдикції треба оскаржувати постанови про накладання таких стягнень? «Сумбур замість музики», — як говорив тов. Жданов про творчість тов. Шостаковича.
 
Добре, наплодили всіляких юрисдикцій, нагромадили вавилонську башту спеціалізованих судів і кодексів, але невже тому ж Портнову важко було дослухатись до зауважень фахівців і дотримуватись бодай щонайменших приписів законодавчої техніки?
 
Ось, наприклад, легендарним вже законом №2453-VI від 07.07.2010 були внесені зміни в Кодекс України про адміністративні правопорушення –запроваджено апеляційне оскарження постанов суду про накладання адміністративного стягнення. Апеляційна скарга чи протест прокурора подаються «протягом десяти днів з дня винесення постанови». Звертаємо увагу: не з дня, наступного після винесення постанови, як це робиться в інших галузях судочинства, а з дня винесення. Тобто фактично на оскарження дається не 10 днів, а 9.
 
А тепер запитання: як обраховувати перебіг цього процесуального строку? Ну, наприклад, у ситуації, якщо 10-й день з дня винесення постанови припадає на вихідний чи неробочий день – суд зачинений, пошта також, подати апеляційну скаргу неможливо? По кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справах проблем не виникає й відповідні процесуальні кодексі містять потрібне застереження. А по справах про адмінправопорушення – ні. Бо дописати речення про те, що в такому разі останній день строку переноситься на перший наступний робочий день у Портнова тями не вистачило. Як наслідок – апеляційні суди масово повертають у таких випадках апеляційні скарги з мотивів пропуску строку оскарження. Особливо цим славиться апеляційний суд Вінницької області.
 
Можна сперечатись з приводу концептуальних підходів, можна погоджуватись чи не погоджуватись з ідеологією тієї чи іншої законодавчої ініціативи, але дискутувати з приводу відсутності в кодексі порядку обчислення процесуальних строків не доводиться. Це – апофеоз безграмотності, втім, як і практично кожний «портновський» закон. Приймаються такі закони виключно тому, що в країні відсутній поділ влади на гілки, а парламент орієнтується не на фахівців з Головного науково-експертного управління, а на праву руку Михайла Чечетова.
 
Втім, значно гірше, коли адвокати з Адміністрації Президента чи їх соратники з Комітету з питань правосуддя Верховної Ради починають проштовхувати на законодавчому рівні свої наукові теорії. Ото де справжня катастрофа.
 
Зграя розбійників
 
Вихований на традиціях римського права, Августин Блаженний наприкінці IV століття писав, що «держава, позбавлена правосуддя, є нічим іншим, як тільки зграєю розбійників». Україна не лише становить собою наочне підтвердження цього афоризму видатного філософа, але й дає можливість дослідити, в який саме спосіб орудує ця зграя, позбавляючи більшість населення своєї країни не тільки правосуддя, але й доступу до легального судочинства взагалі.
 
Відсторонення громадян України від будь-якого впливу на функціонування державного механізму здійснюється багатьма способами. Це й фальшування підсумків виборів до законодавчого органу чи органів місцевого самоврядування, і систематичне невиконання чиновниками міжнародних зобов’язань України в частині доступу до публічної інформації, і запровадження процесуальних норм, які перешкоджають чи, навіть, взагалі унеможливлюють звернення громадян і юридичних осіб приватного права до суду.
 
Одним з наріжних каменів громадянського суспільства є безперешкодна можливість оскаржувати в суді нормативно-правові акти – передусім, постанови Уряду та всілякі «інструкції», «положення» й «порядки» центральних органів виконавчої влади. Суспільство зацікавлено в тому, щоби самі громадяни виявляли помилки в нормотворчій діяльності чиновників і виправляли ці помилки в разі, якщо вони порушують права, свободи та законні інтереси бодай однієї людини.
 
Але портновське правосуддя орієнтовано виключно на обслуговування ринку замовних судових рішень і тому не сумісно з щонайменшими паростками громадянського суспільства. Тож не дивно, що Андрій Володимирович у 2010 році домігся прийняття поправки до Кодексу адміністративного судочинства, відповідно до якої строк позовної давності складає 6 місяців – для справ будь-якої категорії, зокрема щодо оскарження нормативно-правових актів. А з 1 січня 2012 року адміністративні позови, які подані з пропущенням цього строку, взагалі повертаються без розгляду – судді навіть не утруднюють себе розглядом клопотань про поновлення пропущеного строку позовної давності.
 
Подібні обмеженні були немислимими навіть для радянського процесуального права. Що ж стосується оскарження нормативно-правових актів, то тут не повинно бути взагалі ніяких строків давності – йдеться ж не про акт індивідуальної дії, а про документ, який зачіпляє права, свободи й законні інтереси невизначеної кількості громадян, нерідко – всього працездатного населення. Розуміючи це, народний депутат Юрій Одарченко 13 травня 2011 року подав до Верховної Ради воістину революційний законопроект, який мав сильно обмежити портновське правосуддя, хоча й складався лише з одного речення:
 
«Статтю 99 Кодексу адміністративного судочинства України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, №35-36, №37, ст.446, ВВР, 2010, №35-36, ст.491) доповнити новою частиною 6 такого змісту: «6. Позовна давність не застосовується до випадків оскарження чинних нормативно-правових актів».
 
Законопроект був підтриманий навіть Ківаловським комітетом з питань правосуддя – а куди ж діватись, якщо два помножити на два дорівнює чотирьом? Ось цитата з висновку цього Комітету:
 
«Реалізація даного законопроекту сприятиме дотриманню прав і свобод людини в Україні та розвитку громадянського суспільства в Україні. Слід зазначити, що Головне науково-експертне управління Верховної Ради України, Верховний Суд України та Вищий адміністративний суд України підтримують проект Закону та пропонують за результатами розгляду в першому читанні прийняти його за основу. Розглянувши поданий законопроект, Комітет прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України проект Закону про внесення змін до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (щодо строків оскарження нормативно-правових актів) прийняти в першому читанні за основу».
 
Але 7 лютого 2012 року під куполом Верховної Ради відбулась буденна подія, на яку ніхто не звернув уваги. Порух руки Михайла Чечетова – і законопроект був знятий з розгляду, оскільки не набрав у першому читанні потрібних 226 голосів. Ось результати голосування, що мають засвідчувати непереможну силу портновського правосуддя:
 
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=24802&krit=66
 
Між іншим, не було жодного голосу «проти». А лишень «не голосував», чи «відсутній».
 
На особливий наголос заслуговує поведінка, прости Господи, опозиції: наприклад, фракція «Нашої України» дала лише 16 голосів «за» з 65. БЮТ – 53 голоси, при тому, що фракція налічує 102 депутати. Між іншим, автором законопроекту був депутат «Блоку Юлії Тимошенко»…
 
А ось ще приклад: з 1 січня 2012 року набули чинності чергові поправки до Кодексу адміністративного судочинства України, подані народним депутатом Ківаловим. Зокрема, відтепер кардинально змінено порядок посвідчення довіреностей на представництво інтересів громадян у адміністративних судах.
 
Загальновідомо, що фізичні особи можуть брати участь у судових процесах не тільки особисто, але й через представників: законних (тобто тих, що представляють інтереси громадянина на підставі закону, наприклад – батьки чи опікуни неповнолітнього) та договірних. Повноваження представника, що діє на основі договору, має бути підтверджене довіреністю.
 
Частина 4 статті 58 Кодексу адміністративного судочинства України до 1 січня 2012 року звучала наступним чином: «Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування)».
 
Аналогічну норму містить і Цивільний процесуальний кодекс України в частині 2 статті 42: «Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання».
 
Тобто, громадянинові, який хоче, щоби його інтереси в суді представляла інша особа, достатньо написати від руки довіреність та прийти до суду разом з повіреним. Суд сам посвідчує таку довіреність. Якщо ж громадянин не може з’явитись до суду, довіреність (точніше, власноручність підпису громадянина під такою довіреністю), можуть посвідчити начальник відділу кадрів на роботі, паспортистка ЖЕКу, головний лікар, у крайньому випадку – нотаріус. А за попередньої редакції ЦПК України громадянинові навіть довіреності не треба було писати – достатньо було хоча б один раз з’явитись у судове засідання й оголосити під протокол своє бажання мати по справі представника.
 
Одначе тепер частина 4 статті 58 КАС України виглядає наступним чином:
 
«Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності».
 
Але: список осіб, яким «відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності», встановлювалось саме частиною 4 статті 58 КАС України, з якої всі згадки про таких осіб були вилучені!
 
Отже, з 1 січня 2012 року громадянин для того, щоби уповноважити свого представника, має йти до нотаріуса й платити 200-250грн. за довіреність. Безоплатне посвідчення допускається лише в чотирьох випадках, встановлених Законом України «Про нотаріат»:
посадові особи органу місцевого самоврядування можуть посвідчувати довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів;
командири військових частин можуть посвідчувати довіреності військовослужбовців, а також членів їх родин, якщо в пунктах дислокації військової частини немає нотаріуса;
начальники військово-лікувальних закладів або чергові лікарі можуть посвідчувати довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні;
начальники установ виконання покарань чи слідчих ізоляторів можуть посвідчувати довіреності осіб, які тримають в цих установах
Справа тут не тільки в грошах, як тепер треба платити нотаріусам. Нотаріальні дії виконуються виключно за пред’явленням паспорта громадянина. Отже, з 1 січня 2012 року в доступі до адміністративного судочинства, по суті, позбавлені люди, які з тих чи інших причин не мають паспорта – загубили, здали на обмін або паспорт яких анульований рішенням суду.
 
Реальна ситуація: у Луганську три роки поспіль людина не могла отримати паспорт після того, як рішенням суду помилково була визнана померлою. Інша не менш реальна ситуація: у Донецьку чоловік звернувся в один з райвідділів внутрішніх справ у зв’язку з втратою паспорта. Але видати йому новий паспорт у міліції відмовились, мотивуючи це тим, що чоловік не мав на руках свідоцтва про розірвання шлюбу – він його просто не отримував. Дружина отримала, а він – ні. Виник довгий конфлікт, у ході якого співробітники міліції запевняли цього чоловіка, що він досі одружений і тому в паспорті треба проставити відповідну відмітку. А чоловік заперечував і прохав співробітників паспортного столу назвати йому прізвище його дружини. При тому, що піти в РАГС і забрати свій примирник свідоцтва про розірвання шлюбу чоловік не міг через відсутність паспорту.
 
А ще є чимала категорія громадян, які не мають і не можуть мати паспорта взагалі – це біженці, що з тих чи інших причин опинились на території нашої держави і яким України на міжнародному рівні гарантувала доступ до адміністративного судочинства при вирішенні питання щодо надання (чи відмови в наданні) правового статусу біженця. Останні зміни до КАС України для таких людей – це просто катастрофа. Оскільки самі вони захищати свої інтереси в українському суді не здатні з об’єктивних причин (не знають мови, не обізнані з процедурою, ніколи раніше не стикались з українським адміністративним правом), а скористатись допомогою правозахисників, зокрема – тих, що співпрацюють з Управлінням Верховного Комісару ООН у справах біженців – не можуть через відсутність нотаріальної довіреності.
 
Взагалі-то доктору юридичних наук Ківалову, який ініціював зміни до статті 58 КАС України, це варто було б знати. Але оскільки жодних підстав припускати, що Сергій Васильович читав внесений ним законопроект, а якщо й читав – то зрозумів, що там написано, у нас немає, не будемо докоряти йому малограмотністю. Натомість спитаємо в керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрія Портнова: Андрію Володимировичу, Ви хоч усвідомлюєте, що підсовуєте на підпис Президенту? Чи Віктору Федоровичу мало міжнародних скандалів і він чекає, коли Рада Європи примусить Україну повернутись до старої редакції статті 58 Кодексу адміністративного судочинства?
 
(далі буде)
 
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
http://ord-ua.com/2012/02/27/portnovske-pravosuddya-3/?lpage=1