ЗАЛІЗНА ЛЕДІ. :)

Журнал "Країна" №75 за 10.06.2011
"Я вже давно нічого не роблю безкорисливо і пишаюся цим" - Ірена Кільчицька
Ірена Кільчицька. Народилася в Києві. 1993 року закінчила столичний університет імені Шевченка за спеціальністю "юрист-правознавець". 2004-го здобула там фах економіста. Із 1985 року була секретарем Залізничного райсуду Києва. Потім перейшла до військової прокуратури столичного гарнізону, де до червня 1988-го завідувала секретним відділом. Працювала секретарем комсомольської організації, товарознавцем, юристом. 1999-го прийшла в "Правекс-банк" на посаду керівника Борщагівського безбалансового відділення. Із часом була призначена віце-президентом банку. У КМДА курирувала сфери охорони здоров'я та соціального захисту населення. У КМДА курирувала сфери охорони здоров'я та соціального захисту населення. Торік звільнена за скороченням. Улітку минулого року зареєструвала шлюб із французьким бізнесменом. Його прізвища не називає. Виховує двох дітей – 4-річну Моніку та 2,5-річного Марка Мій характер загартували вороги. Вдячна друзям, які постійно біля мене. Але більше – ворогам, що дали мені кілька дуже яскравих антиуроків. Якщо ви заходите, вітаєтесь, а вам у відповідь дають по обличчю – то, отямившись, ви виносите з цього випадку щось важливе.
 
Наприкінці 1980х хотіла поїхати служити в Афганістан. Заповнила необхідні документи, пройшла комісії, отримала направлення від партбюро. Працювала тоді у військовій прокуратурі, чимало спілкувалася з тими, хто там уже воював. Мною керувало почуття патріотизму. На жаль чи на щастя, тоді вже прийняли рішення про вивід військ із країни.
 
Змогла б очолити МВС. 99 відсотків працівників одразу звільнила б, набравши нових, як це зробили в Грузії.
Нещодавно поверталася з Брюсселя. На одному рейсі зі мною була Сандра, дружина Михаїла Саакашвілі, з маленькою дитиною. Вразило, що вони летіли економкласом. У нас же кожен колишній "начальник жеку" щось на відкатах заробив – і от його сім'я літає чартерами. Інакше пересуватися вони вже не можуть.
 
Те, як я себе сприймаю, можна схарактеризувати кількома словами: небайдужа, нескромна, неординарна, непередбачувана, нестандартна, небанальна. Усі ці якості, попри частку "не", – великий позитив.
 
Любов – це єдине некорисливе почуття, для якого зовсім не важлива зворотна реакція. Я її відчуваю постійно – й до чоловіків, і до дітей, і до батьків, і до природи.
 
Бідність – це лише те, що ми собі уявляємо. Можна мати мільярд і почуватися бідним – бо хтось має 100 мільярдів. А можна, маючи 10 гривень на день, почуватись у достатку.
 
Смерть – це кінець, повністю. Навіть якщо є інше життя, якщо є переселення душ – нашої реальності воно не стосується.
 
До пліток про себе ставлюся спокійно. Більше того, вони мені дуже подобаються. Я вважаю, що говорять лише про тих, хто чогось вартий. Мертвого лева не б'ють. Я вже рік не обіймаю жодної посади, проте преса не припиняє про мене згадувати.
 
Хоч би що про мене писали й говорили – ніколи не зверталася до суду. Коли загинула принцеса Діана, королівську сім'ю та королеву Єлизавету особисто звинувачували в тому, що сталося. Але вона не прокоментувала жодного слова. Я побачила, що королева просто не реагує. І взяла це собі за правило.
 
Спочатку народилася моя нескромність, а хвилин за 10 з'явилась я.
 
Найціннішу пораду отримала від одного старого єврея. Почула її ще в 17–18 років. сказали цю фразу не мені, але я все сприйняла одразу: "Їсти треба так, щоб не вдавитися". Це, звісно, не їжі стосується – а жаги до грошей, до влади, до жінок. Тієї ж ситуації з Домініком Стросс­Каном. Чого йому не вистачало? Знайдеться ж купа жінок, які мріють про стосунки з таким чоловіком.
 
Усі люди при народженні отримують однакові вхідні дані. Просто їх треба із себе виштовхувати. Приміром, бізнесом може зай­матися будьхто. Але більшість бояться, вважають, що для них краще працювати з 9.00 до 18.00, нічим не переймаючись.
 
Коли мене питають, чи відчувається в Україні ґендерна нерівність, відповідаю: яка нерівність? Нам до цього ще дуже далеко. Поки що в країні – примітивний чоловічий шовінізм.
 
Я зовсім не вмію співати. Вважаю це величезним щастям для віт­чизняного шоу­бізнесу, бо якби я співала – мене було б дуже багато. Зате можу організувати будьякий процес. Глибоко влізаю в ситуацію і роблю так, щоб механізм запрацював. І немає жодного значення, якої сфери діяльності він стосується.
 
Маю страхи, й багато. Але ніколи їх не озвучую, щоб ніхто – друг чи ворог – цим не скористався.
 
Можу розповісти про один страх, який подолала. Мала його в період вагітності. Кожна жінка переживає, щоб пологи пройшли нормально, щоб дитина народилася здоровою. Коли була при надії, мимохідь запитувала в подруг, чи не боялись вони такого, коли виношували дитину. Ті відповідали: "Ніні". Я вирішила: все, годі питати, треба заспокоїтися. А коли вже народила, ті ж подруги казали: – Та звісно, я всю вагітність боялася!
 
– Чому ж набрехала?
 
– Щоб тобі не страшно було.
 
Думаю, сучасні діти більш активні й розвинуті – бо вільно рухаються вже з перших днів. Вони з народження є особистостями. Нас батьки пеленали "стовпчиком" – малюка можна було тримати на руці, наче згорток. Не поворухнешся. І вважали, що спочатку треба вирости, а потім ставати особистістю. В мене ж, якщо дитя не хоче зараз їсти, – нехай, воно ж нормально харчується зазвичай.
 
Якщо донька хоче вдягати не це плаття, а інше – я ж також не бажаю вбиратися в те, що мені пропонують. І вона має на це право, як і я.
 
Сучасній жінці слід бути такою, як я. Красивою, доглянутою, зухвалою, незалежною, всюди встигати, а головне – не звертати уваги на плітки щодо себе.
 
Зараз подобаюся собі значно більше, ніж 10 років тому. У фізичному плані й емоційному. Те саме хотіла б сказати ще за 10 років.
 
Із фільмів подобаються трилери, які тримають у напрузі. Тоді я повністю "відключаюсь" від дійсності, занурююся в сюжет. Але він має бути реалістичний. Фантастикою не захоплююся. "Аватар" не бачила й ніколи не подивлюсь. Це – нецікаво, бо нереально.
 
Люблю подорожувати, але дуже консервативна в цьому. Їжджу в одні й ті ж місця, зупиняюсь в одних і тих самих готелях і номерах. Просто раніше мала небагато часу на відпочинок – перші п'ять років роботи в банку у відпустку взагалі не ходила. Потім почала виділяти собі два­три дні, далі – тиждень. Усе одно, це замало для експериментів.
 
Люблю комфорт. На острови відпочивати не їжджу. Всі ці тайфуни, цунамі, вулкани – не моє. Маю й так достатньо екстриму в житті.
 
Книжки читаю лише на папері, фільми дивлюсь тільки на дисках. Зараз можна все читати й дивитися з iPad чи iPhone – але це для мене, як кава без кофеїну чи замінник цукру.
 
Дуже хотіла б зайнятись йогою. Намагалася кілька разів, та не виходило. Із моїми характером, темпераментом та емоційністю всидіти складно. Якось ще в банку мала легку депресію, в стилі: "життя повернуло за 30, усі подруги поодружувалися, а я працюю постійно, і взагалі втомилась". Директор одного спортклубу порадив: сходи на йогу – все як рукою зніме. Прийшла, а там ця повільна музика, руки кудись треба ставити. Витримала 10 хвилин і вийшла із зали. Зателефонувала цьому знайомому, подякувала й сказала: "Слухай, коли я сиділа в залі – відчула, що таке справжня депресія. Тепер знаю: те, що в мене було – просто дитячі забавки".
 
Я все тримаю у своїх руках. Це єдиний спосіб контролювати ситуацію.
 
Маю чудову візуальну пам'ять. Колись ми в банку отримали заявку на невеликий кредит приблизно на 30 тисяч доларів. До паперів було прикріплено фотографію предмета застави – квартири. І в мене з'явилося відчуття, ніби я ці штори вже десь бачила. Щось там було нехороше. Кажу колегам: "Я ці штори вже бачила, треба перевірити. Давайте піднімати архіви". Вони здивувались, на що я їм: "Перевіряйте весь архів. Якщо не знайдете цих занавісок – значить, я втомилася й кредити видавати більше не можу. Тоді звільнюсь". Тиждень перевіряли, дуже хвилювалась. Нарешті знайшли справу дворічної давнини з тою самою квартирою і тими ж шторами. Просто трохи з іншого ракурсу сфотографовано. Тоді заставодавець пред'явив недостовірні дані, кредит йому не видали.
 
Телефон не вимикаю ніколи. Я завжди повинна бути на зв'язку. Можу не мати ані сумки, ані машини – нічого. але якщо є телефон, знайду вихід із ситуації.
 
Із роботи у владі зрозуміла, що підкилимові ігри й інтриги – сутність нашої політики. У комерційних структурах такого не схвалюють, тільки завдяки цьому пройти далі не можна.
 
Я по натурі не інтриган. Обов'язково скажу, що про вас думаю, – і неодмінно зараз, і в обличчя. Ніколи не чекатиму до завтра й не казатиму позаочі.
 
У політику повернусь обов'язково. Має ж її хтось прикрашати.
 
Зараз допомагаю жінкам із дітьми, що стали інвалідами внаслідок пологових чи внутрішньоутробних травм. Це дуже важкі й хворі діти, а матері на них щомісяця отримують 700-800 гривень. Як прожити на такі гроші? Серйозно зайнялась цією програмою, підключила до проекту інших успішних жінок, разом допомагаємо приблизно сотні сімей. Таке лихо може статися з будь-ким. 5 секунд під час пологів туди-сюди – і все.
 
Найбільше в людях дратує тупість. Мізки ж у всіх однакові. Просто треба вийняти їх із заднього місця й використовувати за призначенням.
 
Якби хотіла, щоб мій чоловік жив у Києві, – вийшла б заміж за киянина. Те, що він мешкає у Франції, додає мені комфорту. Їжджу туди так само часто, як і до одруження. Я взагалі заміж ніколи не збиралася. Зареєструвала стосунки винятково з корисливості. Я вже давно нічого не роблю безкорисливо і пишаюся цим.
 
Ми з Леонідом Михайловичем Черновецьким дуже подібні. Пишаюся, що така ж нестандартна й смілива, як він. Хоча, звісно, багато в чому мені до нього ще рости й рости. Дехто називає його "Космосом" – і цьому можна знайти пояснення. Те, що він спочатку втілює, здається космосом. А коли всі до того приходять і починають втілювати таке ж у себе – він уже пішов далеко вперед. Вдячна долі, що познайомилась і мала змогу працювати з ним.
 
Плювати я хотіла на громадську думку. Вона не нагодує, не вдягне й душевного спокою не принесе.
 

текст: Галина ОСТАПОВЕЦЬ, Антон СЕМИЖЕНКО
http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/385819