Правда, яку не вдасться приховати

 
Ці факти відомі не тільки мені. Про них багаторазово повідомляли ЗМІ. Але, на превеликий жаль, вони не стали предметом прискіпливого аналізу для більшості політичних аналітиків. Майстри з «переведення стрілок», які проводили цю довгострокову операцію, добре знали деякі слабкості нашої журналістики (коротку пам’ять і небажання робити моральні висновки) — і користувалися цим. Із професійним цинізмом ці технологи-маніпулятори конструювали фальшиві за змістом і злочинні по суті схеми. Які потім «зливалися» в пресу. Їх не аналізували, не вдумувалися — тиражували.
 
Один із таких «сенсаційних» фактів. Тепер слідством установлено, що так званий лист Пукача нібито з Ізраїлю 2006 року — це фальшивка. Вона була націлена на дискредитацію Марчука (згадувалися імена ще деяких українських політиків) у прив’язці до справи Гонгадзе. Я зразу ж заявив у пресі, що це груба провокація. Було очевидно: правоохоронним органам у такий спосіб підсовувався фальшивий слід.
Пам’ятаєте скандал навколо безрезультатного виїзду спецгрупи СБУ за Пукачем до Ізраїлю і конфлікт із цього приводу між СБУ, МВС та Генеральною прокуратурою? Відомий народний депутат Володимир Сівкович, аналізуючи так званий лист Пукача, заявив в інтерв’ю УНІАН 16 березня 2006 року: «І МВС, і СБУ, і Генеральна прокуратура знають, що генерал Олексій Пукач раніше жив неподалік від Хайфи в Ізраїлі та був громадянином цієї країни, а також про те, що спецслужби Ізраїлю детально його допитували. Той факт, що О. Пукач був живий аж до 2005 року, також доводить його невинуватість», — заявив В. Сівкович. При цьому він підкреслив, що якби ізраїльтяни припускали його винуватість, то навряд чи надали б йому громадянство.
Як бачимо, тональність заяви народного депутата В. Сівковича є явно виправдовувальною щодо Пукача. Але ж Володимир Сівкович — не наївний чоловік, щоб видати на публіку таку серйозну інформацію, отримавши її від випадкових людей? А тепер слідству вже точно відомо, що так званий лист Пукача з Ізраїлю — це фальшивка, а наведені вище слова В. Сівковича зовсім не відповідають дійсності, а простіше — брехня. Хто і як підсунув правоохоронцям цю «дезу»? Хто підставив народного депутата В. Сівковича, використавши його для дезінформації? Хто тоді цією акцією прикривав місце переховування Пукача на Житомирщині, а не біля Хайфи, і намагався дезорієнтувати слідство? Адже Кравченка вже не було серед живих, а спільників Пукача по вбивству Гонгадзе було заарештовано.
Я не ставлю питання, для чого це все робилося. Відповідь лежить на поверхні — робилося для того, щоб слідство не знайшло єдиного після загибелі Юрія Кравченка ключового свідка у справі Георгія Гонгадзе — тобто Олексія Пукача. А ще точніше — щоб слідство не вийшло на замовників вбивства Гонгадзе. А хто в цьому може бути зацікавлений? Безумовно, замовники вбивства та їхні можливі спільники. І більше ніхто.
Симптоматичним є медійний шлях проводки фальш-листа Пукача. Це була не одноходова акція. Журналісти з різних країн досить детально дослідили й описали цей шлях, починаючи з Ізраїлю. Процитую зі скороченнями короткий уривок із публікації в газеті «Сегодня» за 17 березня 2006 року: «Как сообщил «Сегодня» на условиях анонимности главный редактор одного из израильских интернет-ресурсов, ему предлагали опубликовать это письмо еще три недели назад. «Заказчики были из Москвы — одна известная контора, которая занимается размещением заказных материалов. Им важно было, чтобы это письмо сначала было опубликовано в Израиле, чтобы потом его везде цитировать. Меня просили помочь организовать публикацию этого письма в «Маарив», но я отказался, так как мне не было предоставлено доказательств подлинности этого письма. Наоборот, по намекам можно было понять, что это подделка. Неделю назад снова последовала просьба разместить это письмо на моем сайте, но я снова отказался».
А далі не менш цікаво, як цей псевдолист Пукача, перш ніж дістатися до України, з’явився в газеті «Российские вести» (Москва) з посиланням на свої ізраїльські джерела та як із цього приводу виправдовувався керівник Українського бюро «Российских вестей» в Україні. А далі прямо детектив у зв’язку з публікацією «листа Пукача» в латвійській газеті «Вести сегодня» 6 березня 2006 року. Цитую матеріал кореспондента в Ризі інтернет-видання «Фраза» за 20 березня 2006 року: «Но самое интересное Роберт Урбанс (редактор латвийской версии «Компромата») сообщил о том, что Леонид Рубан, который ранее работал собкором «Вести сегодня» по Израилю, недавно умер, когда расследовал эту тему (связанную с якобы пребыванием Пукача в Израиле. — Ред.) Он умер неожиданно… Он сидел за ноутбуком и что-то писал… Потом неожиданно наступила смерть».
Таким чином, як бачимо, над операцією «лист Пукача з Ізраїлю» працював не якийсь один аматор. Їхній «продукт» передрукували не менш як сотня різних медіа. Ця акція представляє інтерес для слідства. Явно простежуються всі прикмети змови та конкретних дій групи осіб щодо виведення слідства на фальшивий слід і рятування замовників вбивства Гонгадзе.
Я розібрав більш-менш детально лише одну спецоперацію замовників та їхніх найманців із «переведення стрілок». Інші — не менш «цікаві» та, як я вважаю, важливі для слідства, тому що робилися вони демонстративно, з розрахунком на безкарність, на те, що великі гроші все проб’ють… А голос суспільства… Кого там боятися чи соромитися…
Уявляєте, група змовників протягом десяти років (!) через контактерів у медійному середовищі буквально бомбила громадську думку, взявши на себе тяжкий гріх обмовляти непричетних.
Після вбивства Гонгадзе було розкрито добре організовану жорстоку банду, яка отримала назву «міліціонерів-перевертнів» на чолі з офіцером Гончаровим. На її рахунку — десь понад десяток людських життів. Справа досить резонансна. Їх усіх заарештували, а потім вони постали перед судом. Тепер слідству і суду абсолютно точно відомо, що ця банда не мала жодного стосунку до вбивства Георгія Гонгадзе. Але, але…
У 2003—2005 роках якісь поки що невідомі особи дістаються до проводиря банди Гончарова, який перебуває у слідчому ізоляторі, та ініціюють написання ним так званих листів Гончарова, в яких подається брехлива інформаційна інтрига щодо вбивства Гонгадзе та близьких, майже братніх його контактів з якимось «Є.К.М». Потім Гончаров несподівано помирає в лікарні слідчого ізолятора від жорстоких фізичних тортур і передозування якихось ліків. А через декілька місяців з’являються його так звані листи, де «невідомий» «Є.К.М.» — майже близький його родич. Допитати Гончарова неможливо, бо він уже мертвий.
А далі ще одна поспішна акція. Дружок Гончарова по банді Нестеров нібито дає згоду на співпрацю зі слідством. Такі учасники процесу підпадають під жорстку програму їхнього захисту й обмежень. Ніхто, крім слідства, не повинен знати їхнє місце проживання, зовнішній вигляд, вони не повинні давати інтерв’ю, красуватись перед телекамерами тощо. І раптом якісь невідомі всесильні посадові особи, порушуючи інструкції, організовують розлогі інтерв’ю цього бандита-убивці на популярному «5 каналі» у прайм-таймі. Його повторюють протягом п’яти місяців (!), із травня до вересня 2005 року, п’ять разів! Таке неможливо уявити в будь-якій нормальній країні. Досвідчений криміналіст вам скаже, що коли вбивці справедливо світить довічний термін, то заради пом’якшення він озвучуватиме все, що йому скажуть. А озвучував він зухвалу нісенітницю: ніби Гончаров постійно контактував із Марчуком, навіть у слідчому ізоляторі, мав номер його мобільного телефону, та інші дурниці.
Фальшиві сенсації Гончарова і Нестерова щодо Марчука, як тепер відомо, були детально перевірені слідством. Зрозуміло, що нічого не підтвердилося й не могло підтвердитися, бо це була суцільна брехня. Але задум був зловісний…
Добре, що сьогодні майже до секунд відомо все, що стосується вбивства Гонгадзе, і що те телевізійне патякання бандита Нестерова про Марчука є зловісною, навмисно сконструйованою брехнею. На моє звернення власник «5 каналу» вибачився. Сказав, що «в редакційну політику телеканалу не втручався…» Але чого це мені коштувало, знають тільки мої кардіохірурги та близькі мені люди. До того ж, у цей же час якийсь «невідомий» високий начальник, знову ж таки ігноруючи заборонні інструкції, організовує зелену вулицю до цього бандита-вбивці журналістові газети Верховної Ради України «Голос України» для детальної розповіді на двох сторінках (!) у парламентській газеті про бандитське життя-буття, про бандитську «мораль», але при цьому з обов’язковим тим же самим, майже слово в слово, що і на телебаченні, рефреном про Марчука. І публікується все це чітко синхронізовано з передачами на «5 каналі», а саме 6 травня 2005 року і з акуратним передруком у газеті «Шлях перемоги» 11 травня 2005 року. На письмові звернення до редакцій цих видань я досі чекаю відповідей.
Страх викриття підганяв (і досі підганяє) істинних замовників вбивства Гонгадзе до акцій з відвертання уваги. Вони залучали все, що тільки можна було використати, зовсім не дбаючи про долю, про репутацію людей, окремих ЗМІ, яких вони втягували і втягують у свої провокаційні дії.
Свіжий приклад. Наприкінці грудня 2010 року колишній адвокат Пукача Олег Мусієнко, який до цього не раз заявляв у ЗМІ про те, що потрібно негайно заарештувати Леоніда Кучму і Володимира Литвина у зв’язку зі свідченнями Пукача, раптом робить сенсаційну заяву зовсім протилежного характеру. Робить заяву про те, що якийсь його підзахисний-злочинець передав якісь копії, які можуть свідчити, що особи, арештувати яких він нещодавно закликав Генеральну прокуратуру, зовсім не мають жодного стосунку до справи Гонгадзе. А далі знову натяки про нібито причетність до злочину якогось генерала, кандидата в президенти на виборах 1999 року. Сенсація одразу ж тріскається, як бульбашка, проте майже сотня ЗМІ її продублювали. До того ж і в «листі Пукача з Ізраїлю», і в заяві пана Мусієнка міститься один і той же смисловий абзац. Хто підсунув адвокатові Мусієнку таку провокаційну заяву? Адже це знову та ж сама акція — рятувати замовників.
Але при цьому майже ніхто в пресі не звернув уваги на те, що таку заяву пан Мусієнко зробив майже на другий день після повідомлення в пресі, що Пукача посадять разом з адвокатом Мусієнком за розголошення ним таємниці слідства. Я заявив у пресі, що це маячня, чергова провокація з «переведення стрілок» і що нормальна людина, а тим більше юрист, колишній прокурорський працівник пан Мусієнко мав би негайно передати такі «сенсаційні» матеріали в усі слідчі органи України або навіть до Європейського суду. Однак пан Мусієнко цього не зробив і про свою «сенсацію» вже забув. Тепер відомо, що слідство розібралося і з цією «сенсацією». Її підсунули пану Мусієнку через його підзахисного, який, здається, уже вдруге притягається до кримінальної відповідальності за шахрайство.
Ще раніше, в березні 2004 року українські журналісти Сергій Шолох, а потім Володимир Бойко розповіли в засобах масової інформації, як деякі особи намагалися залучити їх до написання книжки — буцімто журналістського розслідування, висновком якого мало бути звинувачення, в тому числі Марчука, в убивстві Гонгадзе. Демонструвалася готовність, за словами журналістів, одразу ж отримати від замовника 200 тисяч доларів США. Ці журналісти відмовилися від такої пропозиції. На Сергія Шолоха було організовано демонстративний «наїзд» міліції з допитами і загрозою арешту. Він вимушений був навіть терміново виїхати за кордон, аби його не спіткала доля його товариша Георгія Гонгадзе. Думаю, що навряд чи саме генералу Пукачу не подобалася тематика передач «Радіо «Континент», де С. Шолох працював тоді.
Цими злочинними інтригами тільки тепер зацікавилося слідство. Факти свідчать, що діяла і продовжує діяти якась група осіб, яка настирливо проводить одну за одною акції з порятунку саме замовників, намагаючись «перевести стрілки» то на Марчука, то на Мороза, то на інших відомих осіб, то на «вбивство під плівки». Фальшували старанно, не шкодуючи грошей і використовуючи адміністративний та медійний ресурс. Замовники гадають, що вони добре замасковані, але для суспільства — це давно секрет Полішинеля.
Тепер уже, як і очікувалося, залучаються дорогі зарубіжні піар-агентства, і сліди їхньої роботи вже добре видно в «Листах на захист…» діячів культури та мистецтва, генералів-політиків, лідерів деяких політичних структур, у тому числі з вимогами негайно заарештувати тих, хто співпрацює зі слідством у розкритті замовників. Скоро слід очікувати акцій протесту «і на захист…» біля Генеральної прокуратури, можливо, навіть звернень деяких трудових колективів. Парламентський запит уже є. Усе, як за книжкою. Одні збиті з пантелику деякими медіа, другі чимось заохочені, треті чимось зобов’язані, четверті нічого не знають по суті — і беруть участь у таких акціях, не розуміючи, що їх просто використовують. Дивно, що зарубіжні піарщики повторюють те, що проводилося сталінським режимом у 1930-х роках. Тоді «трудові колективи, діячі культури і науки…» категорично вимагали від судів смертної кари для «ворогів народу». Загляньте в газети 1937—1939 років. Як тоді, так і тепер ніхто із них не закликає до об’єктивного розслідування, справедливого судочинства, а закликають до вироку. Тільки тепер до виправдовувального.
Уявляю…, як, дочитавши до цього місця, ті, хто ліпив із мене образ кадебіста — спадкоємця темних часів, задоволено потирають ручки, мовляв, отут ми його і впіймаємо…
Потрібно дещо нагадати. У найбурхливіші часи національного відродження я ніколи не відмовлявся від своєї роботи в КДБ. Це була жорстка школа. Вона показала мені, що і тоді можна було залишатися людиною. І тоді можна було допомагати людям, які потрапляли в лещата репресивної системи. Ця моя позиція дорого коштувала мені в наступні роки.
Часто згадую, як далекого 1992 року я, як перший голова СБУ, завершував роботу над Законом про Службу безпеки України і дописав до нього останню 35 статтю. Вона вимагає: співробітники СБУ «повинні відмовитися від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному законодавству. За протиправні дії та бездіяльність вони несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність». Мені тоді багато хто з колег дорікав: навіщо ти її включаєш, адже оперативна робота — це робота на грані, а ця стаття буде лякати, стримувати оперативників. А я хотів захистити їх від імовірних злочинних вказівок. І добре, що Верховна Рада тоді підтримала цю норму. Закон та його 35 стаття до сьогодні є чинними. Як виявилось потім, навіть і ця стаття Закону про СБУ не зупинила деяких азартних гравців людськими долями. Але це вже їхня відповідальність.
…А тепер розрахунок робиться і на те, що все, що пов’язано з убивством Гонгадзе, було давно, більше як десять років тому. Багато вже забули, що тоді відбувалося. За десять років у доросле життя прийшло не менше як п’ять мільйонів молодих людей, які навряд чи щось пам’ятають про ті події. Тому й організована така агресивна атака на громадську думку, щоб розвіяти хоча б залишки пам’яті про всі обставини навколо тих страшних подій. А найголовніше, що з ключових свідків у цій справі залишилися живими всього двоє, а може, троє. Інші — на тому світі.
Що ж роблять ці піарщики? Відповідь уже всі бачать, вона на поверхні: організовують масовану дискредитацію та залякування цих поки що живих свідків. А паралельно переакцентовують увагу на інші питання: хто за ким стояв, інтригують участю спецслужб інших держав тощо. На мою думку, саме зараз слідство має всі можливості розібратися з усіма спецслужбами, особливо зі своїми. І хто за ким стояв, і хто мав «згнити в тюрмі, якщо не дасть голосів» на виборах 1999 року, кого, за чиїм наказом і для чого мали «віддати чеченцям», хто й чому гигикав під час доповіді-звіту про жорстоке побиття Олексія Подольського та про згорілі двері його квартири, хто і як домовився «закрити рота» народному депутату Єльяшкевичу і як це було реалізовано… (Скільки статей Кримінального кодексу України тільки в цих епізодах?) І ще дізнатися багато-багато чого такого, від чого, гадаю, ще раз здригнеться громадська думка, як це було в 2000—2001 роках. Тільки тепер, сподіваюся, це вже, нарешті, буде очищення…
А тому, щоб цього не сталося, для преси підкидаються спрощені формули, наприклад: а де саме слова з точно сформульованим наказом — убити? Тиражуються серіали з клятвами на Біблії, поширюються «розмишлізми» з приводу: законно чи не законно плівки визнано речовими доказами, навіть якщо, як тепер видно, жорстокі побиття Подольського та Єльяшкевича повністю збігаються із записами на цих плівках, уже не кажучи про вбивство Гонгадзе. Ну і, звичайно, нібито найсильніший аргумент, особливо для показних патріотів: Як так? «Святе» місце — кабінет Президента України — і підслуховувався? А «святе» місце виявилося не просто гріховним, а місцем, де тривалий час віддавалися злочинні накази і потім обговорювалося їх виконання. Планувалися наступні акції. Ішлося про людські життя, про долі не винних ні в чому людей. Майже як у кримінальному угрупуванні. І в цій вакханалії з азартом брали участь найвищі посадові особи держави того часу. До чого тут державна таємниця? Хіба щоб приховати від світу, кого у нас приводили до влади.
Ні земні закони, ні біблейські не можуть захищати такі кабінети. Хоч би хто в них сидів. А присяги, до речі, приймаються офіцерами на вірність не президентам, а на вірність українському народові. А це зовсім різні речі. Президенти тимчасові, а інколи, як свідчить сучасна історія, і сідають на лаву підсудних. 60-та стаття Конституції України жорстко вимагає: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. А за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність».
Мудрий Леонід Макарович Кравчук недавно в одному інтерв’ю зазначив, що якби Мельниченко діяв за інструкцією і сказав президенту Кучмі: «Я став свідком розмови, яка мене перевернула, і я оприлюдню її зміст», — то тоді його вже не випустили б із того кабінету… Леонід Макарович добре знає Леоніда Даниловича. Думаю, що важливе значення мають і недавно сказані слова Віктора Ющенка про те, «як виглядали записи і свідчення, які були в записах, вони виглядали дуже правдоподібно, тому я їм довіряю. Те життя, в тому числі в кабінеті президента, на мій погляд, досить адекватним було тому, що на плівці». Ці думки двох президентів України, які добре знали атмосферу президентського кабінету Леоніда Кучми того часу, не можна просто відкинути при оцінці тієї зловісної ситуації. Навіть при тому, що вони обидва не можуть собі уявити, щоб Леонід Кучма прямо дав наказ убити людину.
А тепер запитання до патріотів-захисників президентського кабінету. Уявіть собі, що ви берете участь у виборах президента України 1999 року, які були дуже схожі на партизанську війну, спровоковану адміністрацією тогочасного президента Леоніда Кучми. Прикладів сотні, якщо не тисячі. І от до вас як до опозиційного кандидата в президенти підходить молодий чоловік і попереджає, що днями вашому синові мають підкинути наркотики і заарештувати. Інформація, за його словами, стовідсоткова. І дійсно, через декілька днів все підтверджується, але вам вдається відвернути цю загрозу, бо вас попередили. Не вийшло з наркотиками — сина тягають у міліцію на допити уже по іншій штучно спровокованій справі, за іншою статтею Кримінального кодексу. А потім цей же молодий чоловік попереджає вас, що під час одного із ваших виступів у залі відбудеться вибух чи його імітація, щоб викликати паніку. І це підтверджується. А потім підтверджуються інші попередження про жорстокі провокації проти вас особисто і проти людей, які вам допомагають. І от виявляється, що цією молодою людиною є Микола Мельниченко. Він мене попередив про ці провокації і я йому за це вдячний. Але я не мав жодного стосунку до всього, що накручували у ЗМІ майстри-відволікальники. Ні до організації підслуховування того кабінету, ні до «касетного скандалу». Слідству це зараз відомо.
Я думаю, що «патріот-захисник кабінету» в цій ситуації негайно повідомив би про це особисто президента, ну і «куди треба». В той же день Микола Мельниченко, без сумніву, пропав би безвісти, як там казали, «віддали б чеченцям», або, або… Це залежало б від «творчої наснаги» тепер уже відомих «майстрів людських душ». Що було б далі — спрогнозувати досить легко. Ніхто ніколи нічого не дізнався б.
А що і як було далі насправді — слідству, як мені зараз бачиться, майже все відомо. І як фальшувалася справа Гонгадзе, і які були багаторазові спроби за будь-яку ціну викупити плівки у Мельниченка, щоб заховати свою причетність до цієї справи. І хто за чиїм дорученням, з якого приводу і де проводив багаторазові переговори з Миколою Мельниченком. І хто істинні замовники. І багато іншого, що пов’язано зі справою Георгія Гонгадзе.
Мені шкода деяких публічних, особливо добровільних, захисників Леоніда Кучми по цій справі. Їм, і не тільки їм, мабуть, важко повірити, що таке могло бути. Але, на жаль, таке було. Мені по-людськи шкода і самого Леоніда Кучму. При всьому тому він дійсно чимало зробив для України. Але це зовсім різні теми. Не можна ж забувати про долю Георгія Гонгадзе, Юрія Кравченка, Георгія Кірпи і що переживали їхні рідні, про жорстокі акції проти Олексія Подольського, Олександра Єльяшкевича та й самого Миколи Мельниченка і важкі страждання членів їхніх сімей. Адже це все було саме тоді.
Слідчих Генеральної прокуратури, які ведуть цю справу, і суддів (якщо до цього дійде) чекають нелегкі випробування. Якщо вони їх пройдуть — всім політикам сьогодні і на майбутнє буде жорсткий урок. Народна мудрість каже: брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся. Для тих, хто претендує на високі пости, важливо пам’ятати афоризм про відповідальність: поруч із Троном стоїть Ешафот. А по-простому хочу додати — не все можна! Навіть якщо дуже хочеться. І коли всі навколо запевняють, що готові виконати будь-який наказ.
Суспільство також має зробити свою роботу. Прийняти правду як ліки.
Євген МАРЧУК, “День”
http://ord-ua.com/2011/04/25/pravda-yaku-ne-vdastsya-prihovati/?lpage=1