Будьте людьми: отдайте ему "Его Украину"!

Будьте людьми: отдайте ему "Его Украину"!
 
Закінчуються три тижні до часу Х, коли, будемо сподіватися, стануться якісь події у політичній партії "Наша Україна". Тривалий час невизначеності у партії продовжили, кажуть, ще на два десятки днів ... лікарі.
 
"Віктор Андрійович все ж-таки селянський син, звик в одному светрі бігати", – написали у ЗМІ з посиланням на джерела, близькі до сім'ї очільника НУ. Ось, мовляв, і застудився. А зараз мусить поберегти себе.
 
Закінчення цієї хвороби чекають з нетерпінням.
 
На жаль, не вся країна, як могло би бути в 2005-у. Чи навіть в 2006 році. Нині НУ, незважаючи на героїчний шлейф її історії чи прогнози деяких політологів, не викликає всенаціонального ажіотажу. Найбанальніше, як можна це прокоментувати – політсила з багатообіцяючим потенціалом скотилася на маргінес і міцно застрягла у болоті чиїхось амбіцій.
 
На жаль...
 
Втім, у болоті цих самих амбіцій однієї, хоча й дуже високопоставленої колись людини застрягла не якась одна партія, а ціла країна. І сьогодні всі ми пожинаємо плоди – у тому числі й свого вибору.
 
Чому сформована на Майдані народна партія почала здуватися одразу після установчого з'їзду у Палаці спорту, і які її подальші перспективи?
 
Бажання висловити свої думки з цього приводу виникло в мене після перегляду телесюжету про запрошення до генпрокуратури екс-президента України. Коли прозвучала знаменита фраза перехожого – можливо, справді провокатора, можливо, просто емоційної людини – "Ти зрадник, подивися, кого ти привів до влади!". І на неї ми всі почули не менш знамениту відповідь колишнього гаранта – "Це я дав тобі змогу вільно висловлюватися!"
 
Висновок один: учорашній високопосадовець та формальний партійний лідер не зробив жодних висновків із свого та "нашоукраїнського" фіаско!
 
Адже очевидно, що свободу слова в Україну приніс не президент, вольовим рішенням зверху, навіть, якщо його інавгурація проходила на Майдані – а люди, які вийшли на цей Майдан.
 
І аж ніяк не менша заслуга у можливості говорити вільно – журналіста, якого нині немає в живих. І загибель якого не розслідувала, хоча й клятвено це обіцяла, народна влада. Та сама влада, яка, до речі, після першого місяця свого правління обнесла президентський офіс, а заодно й цілу вулицю Банкову, височеннимметалевим парканом. Якщо хтось не знає – цю загорожу замовив спорудити не Кучма!
 
А якщо висновків не зроблено за такий тривалий час, то дуже малоймовірно, що вони можуть вималюватися за три тижні, які на роздуми відвели лікарі.
 
А цей факт робить перспективи "Нашої України" дуже і дуже туманними.
 
Власне, нічого дивного: чимало могутніх політсил в Україні нині розчинилися, зникли з електорального горизонту, ніби їх і ніколи й не було. Де сьогодні грізна "партія влади" СДПУ(о)? Чим займаються соціалісти Олександра Мороза? Подібних прикладів, вглиблюючись в нашу історію, можна навести чимало.
 
Тож НУ, як і абсолютна більшість її колег, повторила український політичний парадокс під назвою "Наші партії – не ідеологічні структури, а всього лише штани (спідниця) для свого лідера".
 
Підтвердження цьому – динаміка рейтингу політсили та її лідера. Рейтинг НУ завжди не дотягував до рейтингу Віктора Ющенка – і так само катастрофічно падав. Разом з ним, але трохи швидше.
 
Така динаміка, втім, притаманна не тільки "Нашій України": рейтинг регіонів був завжди нижчим за рейтинг Віктора Януковича, рейтинг БЮТу не дотягував до рівня народної підтримки особисто Юлії Тимошенко.
 
Але трагікомізм НУ в тому, що вона не спромоглася стати навіть "партією влади". При тому, що вся країна повторяла, як мантру: НУ – це партія Віктора Ющенка. Тобто, політсила всенародно обраного президента держави.
 
Однак цю "аксіому" знали всі, окрім самих партійців. Бо останні, знаючи стан речей і те, що Ющенко ніколи партією не керував, періодично задавали собі непристойне запитання: а хто ж, власне кажучи, очолює "Нашу Україну"? Президент? Ні, йому не дозволено за Конституцією. Тому посада почесного голови, що її спеціально придумали для Віктора Ющенка, чудово вдовільняла його амбіції.
 
І не більше.
 
Щоденною, кропіткою роботою із партійного будівництва, просування партії, участі у різноманітних проектах, нарощуванням рейтингу не займався ніхто.
 
Жодна людина не наважилася "підсиджувати" Віктора Андрійовича: зайвий раз нервувати главу держави, накликаючи гнів на свою адресу. Відтак, де-факто, партієюне керував ніхто. І ніхто не може повноцінно очолити її й сьогодні.
 
Бо Віктор Андрійович, як ми чули з різноманітних джерел, досі проти.
 
Як може існувати партія, яка не має жодної зрозумілої – для своїх і чужих – стратегії розвитку?
 
Та приблизно так, як "Наша Україна"!
 
Одними й тими ж "старими добрими" гаслами – та ще періодичними організаційними проблемами. Плакати та мовні штампи, з якими виходила і продовжує виходити до широких мас "Наша Україна", ніколи не змінювалися. Нині вони такі ж, якими були 5-6 років тому.
 
Ми досі "зближуємо Схід і Захід", шукаємо "логіку процесу", "цінності, які об'єднують" та обіцяємо "ніколи не вказувати перстом". Щоправда, не зблизили, не знайшли і діяли переважно всупереч всякій логіці.
 
Чи, може, існує інша думка?..
 
Що ми на практиці зробили, аби подолати розрізненість українських регіонів? Ту саму, яка напередодні чергових виборів наближається до ворожості і на якій певні політичні сили, граючи, мов на піаніно, заробляють собі неспалимі голоси "свого" електорату?
 
Я – про реальні кроки. А не про звичку багато разів повторювати одні й ті ж самі фрази у багатогодинних промовах перед телекамерами. Можливо, створили об'єднуючу ідеологему, видали указ президента з важливої проблеми – грець з ним, з адміністративними ресурсом! – який не наштовхує стінка на стінку, а, навпаки, знаходить спільне?
 
...Призначити людину лідером не так вже й важко. Навіть якщо це відбувається не в кабінеті, а на Майдані.
 
Але бути лідером – це вже зовсім інше завдання.
 
Особисто я готовий піти за людиною, яка цікавиться і живе загальними інтересами громади, у тому числі й моїми – як би пафосно це не звучало. Але кілька разів подумаю, чи варто беззастережно вірити політикові, який живе інтересами тільки своєї сім'ї, віддає сили й енергію для будівництва маєтку у Безрадичах, який вже нині не поступається знаменитому Міжгір'ю – і при цьому не покинув держдачу, хоча не займає вже державної посади.
 
Можливо, ці чудові вілли, а ще квота на свою людину в Нацбанку, і є тими цінностями, навколо яких пропонується об'єднати Схід і Захід?
 
Гасла, якщо говорити саме про них, в НУ традиційно не виконували. Або інтерпретували по-своєму.
 
Але найбільша проблема гасел не в тому, що вони порожні. А у тому, що вони разюче розбігаються з реальними кроками та вчинками, хоча й "почесного", але керівництва. Починаючи з формування кадрового складу органів влади, де принцип професійності підмінявся "кумівством", і закінчуючи банальною невиплатою зарплати виконавцям.
 
Звичайно, це не могло залишитися непоміченим виборцями. Як і відсутність політичної волі для виконання даних обіцянок.
 
На вічне питання "Хто винен?", у нашому випадку – у краху "Нашої України" – я маю чітку і зрозумілу відповідь.
 
Винні ми, тобто її засновники й активісти, які мовчали, коли почесний голова у вузькому колі по-панібратськи "вказував перстом" однодумцям та однопартійцям: "Я знайшов вас на смітнику!" А у залі сиділи люди, які підтримали його у часи, коли подібний вияв симпатій був ще чималим ризиком – принаймні для бізнесу та кар'єри всієї рідні.
 
Чому у цей момент всі ми сиділи, потупивши очі й ніхто не встав і нічого не відповів? – Банальний, дрібний страх.
 
У країні перманентно проходили вибори, і кожен з "команди", якщо її можна було так назвати, боявся не потрапити до прохідної частини партійного списку.
 
Це було тоді. І за це кожен з нас заплатив – втраченими можливостями, розбитими ілюзіями, нереалізованими планами.
 
Але важко зрозуміти, чого можна боятися сьогодні?
 
Чи, можливо, хтось всерйоз розглядає сценарій, що лідер зможе домовитися із владою, і за чисто конструктивне опозиціонування "Нашій Україні" таки домалюють 3,1 відсотка на виборах до ВР, і більш того, готовий працювати на такий сценарій?
 
Звичайно, такий сценарій – аж ніяк не фантастика. Але навіть якщо його втілять, тоді що? У парламенті таким чином з'явиться самостійна фракція, яка відстоюватиме власну позицію? Чи виникне сила, з якою рахуватимуться колеги і яка матиме більш-менш розв'язані руки для ухвалення власних – не нав'язаних, не ультимативних, а саме власних рішень?
 
А якщо ні, то у чому тоді мета зусиль всіх небайдужих до ідеалів "Нашої України"?
 
Ну, не в збільшенні, висловлюючись економічною термінологією, капіталізації бренду "Наша Україна" та отриманні відтак додаткових дивідендів сім'єю почесного голови!
 
Чи, можливо, існують інші, менш/більш глобальні аргументи, яких ми, на жаль, не розуміємо?
 
Якщо ж таких немає, то я не бачу жодної цінності у всій закулісній боротьбі, яка нині точиться за "Нашу Україну".
 
Не вступайте у безглузду боротьбу. Віддайте "Нашу Україну" – разом з усіма нереалізованими сподіваннями українського народу – її голові.
 
Можливо, сьогодні він знайде час нею зайнятися – і зможе реалізувати свої потенційні риси політичного лідера: харизму, впертість, яскраво виражений національний дух. Ці риси у Віктора Ющенка не забереш: вони є, і якщо використати їх на благе діло... Тим паче, від свого іміджу "молодого політика" лідер НУ відмовлятися не планує.
 
А не знайде він такої можливості... Чи не захоче... Чи не зможе... Ну, не вона перша, не вона остання, ця "Наша Україна"...
 
Як би сумно і мінорно не звучала ця фраза...
 
Так, свого часу ми кричали – "Ми партія Ющенка!" І докричалися...
 
Він і справді повірив, що це – його партія. У прямому розумінні цього слова – його особисто і його сім'ї. Відтак, люди, які йшли будувати "Нашу Україну", виявили, що насправді вони споруджують "Його Україну".
 
А якщо хтось цього не зрозумів, то, може, фрази "Я вас на смітнику знайшов" буде мало? Може, з нами варто розмовляти ще зрозуміліше?
 
Володимир Шкляр, спеціально для УП