«Гонка озброєнь»

Валентин Бадрак, для журналу «Главред», 19.03.10 // 10:18
 

Як відомо, основу озброєнь української армії становить техніка радянської, а тепер уже російської розробки.
 
На момент розпаду СРСР Україна могла випускати самостійно буквально лічені кінцеві зразки військової техніки. Але й Росія не обходилась без кооперації з Україною, на території якої виявилось зосередженим близько 40% усього радянського ВПК. Усього 1810 КБ, НДІ та заводів
 
У середині 1990-х років до такої кооперації було залучено три чверті українського ОПК і солідна частина російського – всього не менше 700 заводів. На 2002 рік (задовго до виниклого на порядку денному вступу до НАТО) українська коопераційна квота діяла лише для 93 заводів. Для порівняння – весь український ОПК до 2010 року, з урахуванням нових приватних підприємств, скоротився до понад трьох сотень підприємств. Після приходу до влади Віктора Ющенка російська сторона неодноразово говорила про заморожування співпраці з Україною – у відповідь на намір вступити до НАТО. І навпаки, нова зміна влади в Україні та поява лояльного до Росії Президента Віктора Януковича, згідно з припущеннями та прогнозами, має відкрити шлюзи масштабній військово-технічній дружбі з Росією. Деякі спостерігачі вже передбачають п’ятирічку доволі активної військово-технічної співпраці двох держав. Чи є насправді передумови для нового витка ВТС, і якщо так, що він обіцяє?
 
Легенди минулого
 
Почати необхідно з того, що безпосередньо ВТС України з РФ і розповіді про це чиновників – дві різні історії, які відрізняються одна від одної, як небо від землі. І нова влада змінить не стільки рівень ВТС, скільки ставлення сторін до славнозвісної теми. Це доводять факти. Від самого початку самостійного плавання Україна та Росія існували як два старі нерозривні партнери у військово-технічній сфері і водночас – як два непримиренні конкуренти на світовому ринку озброєнь. У той самий час, коли Єльцин і Кучма спільно просували літак Ан-70 у Європу, в Росії почало діяти негласне розпорядження перейти там, де це можливо, на самостійний випуск кінцевих зразків нової або стратегічно важливої оборонної продукції. Поступово. Створюючи дублюючі виробництва тільки для нової військової техніки. Так, у 1990-ті роки РФ було прийнято одне з найважливіших стратегічних рішень у сфері військово-технічної політики держави: створювати нову ракету «Тополь-М» – носій ядерної зброї – без участі України. Слідом за цим без участі України створювалися ЗРС С-400, ОТРК «Искандер», балістична ракета морського базування «Булава», бойовий літак п’ятого покоління. Цікаво, що вже на 2001–2002 роки із 44 підприємств, задіяних у комплектації бойових літаків, залишилися тільки чотири, а в проект створення бойового літака п’ятого покоління були запрошені лише два – ЦКБ «Арсенал» і корпорація «ФЕД». Спочатку у створенні засобів ППО брали участь півтора десятка українських заводів, сьогодні постачання здійснює практично тільки львівська «Лорта».
 
У рамках рішень, ухвалених на рубежі століть, до 2008 року російськими заводами фактично було освоєно виробництво цілого спектра збройової номенклатури, яка серійно випускається на підприємствах України і призначена для комплектації сучасних озброєнь та військової техніки. Зокрема, авіаракет Р-27, двигунів РД-36 для стратегічних і тактичних крилатих ракет, двигунів ВК-2500 для вертольотів, газових турбін для корабельних двигунів, нашоломних систем для бойових вертольотів та іншої номенклатури озброєнь. Але правда і в тому, що рівень замовлень іноземних держав самій російській промисловості зріс настільки, що все, окрім, мабуть, двигунів для крилатих ракет, Україна продовжувала постачати і в період політичного холоду. Візьмімо, приміром, авіаційну ракету «повітря-повітря» Р-27 – 2006-го, у не найтепліший рік українсько-російських відносин ДАХК «Артем» здійснив рекордну кількість постачань для комплектації літаків російського виробництва. Або нещодавні постачання газотурбінних установок виробництва ДП «Зоря-Машпроект» для індійських фрегатів російського виробництва і національних есмінців проектів Р15А і Р15В.
 
Деякі кроки були зроблені й Україною. Наприклад, масштабний танковий контракт з Пакистаном на постачання 320 українських танків Т-80УД дозволив відособити національну танкову школу і вийти на самостійне, без РФ, створення нових танків та бронетранспортерів. Забігаючи наперед, можна повідомити, що сьогодні українська бронетанкова школа на голову випереджає російську. Укладені багатомільйонні контракти на постачання нових бойових машин до Іраку, Таїланду та низки інших держав. Більш того, традиційні партнери РФ – Китай та Індія – готові працювати з Україною, а не з РФ. Україна з Китаєм і Пакистаном уже створили новий пакистанський танк Al Khalid. А на початку 2010 року Індія заговорила про бажання використовувати українські технології для свого нового танка (незважаючи на організацію виробництва на своїй території російських танків Т-90). Україна самостійно випускає бронетранспортери. Не дочекавшись рішення РФ, Київ почав самостійно модернізувати винищувачі МіГ-29, а вертольоти Мі-8 і Мі-24 – з французами. Україна вийшла на самостійний цикл виробництва станцій пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга-М», систем РЕБ «Мандат», цілої низки нових високоточних засобів ураження, нових трьохкоординатних радарів («Пелікан»), систем захисту броні тощо.
 
Водночас у деяких сферах доцільність співпраці не викликала сумнівів, скажімо, в космічній та авіатехнічній. Тут йшлося переважно про високотехнологічні наукомісткі проекти, непідйомні для кожної із сторін окремо. Ніколи не припинялися обговорення перспективної програми щодо відновлення виробництва надважкого рампового вантажного літака «Руслан», постачань до РФ авіадвигунів. У 2007 році, у розпал «розлучення» двох держав, було оголошено, що АНТК імені Антонова візьме участь у російсько-індійському проекті зі створення багатоцільового транспортного літака. Україна продовжувала забезпечувати бойове чергування бойових ракетних комплексів РВСП РФ, а також експортувати системи стикування космічних апаратів, елементи управління для ракетоносіїв «Протон» і «Союз», обладнання для космічних полігонів. Спільно працювали дві держави і над проектом «Дніпро», що передбачав використання модернізованої ракети SS-18 («Сатана»). А ось приклад із планів ВАТ «Мотор Січ», оголошених 2009 року: із постачань замовникам 420 літакових і вертолітних двигунів 260 підуть у Росію. А обсяг замовлень російської АК «Рубин» українському «ФЕДу» щорічно збільшується приблизно на 25%. Ці дві галузі були ніби відокремлені від політики і жили окремим, щоправда, частіше непублічним життям.
 
Таким чином, на момент приходу до влади Віктора Ющенка в області ВТС двох країн залишились лише ті проекти, де не можна було обійтися без українських комплектуючих та послуг. Скорочення співпраці сягнуло межі. Проти традиційних 20–23% загальних обсягів збройового експорту України у кращі роки українські постачання, за підрахунками ЦДАКР, становлять не менше 15%. А якщо взяти абсолютні цифри і не брати до уваги купівельної спроможності долара, що помітно знизилась, то різниця видасться взагалі мізерною. Але це ті постачання, без яких Росії не обійтися найближчими роками.
 
Реалії й міфи сьогодення
 
Ретроспектива важлива лише для ретельної ревізії нинішніх перспектив. Древні мудреці стверджували: не можна двічі увійти в одну річку. І мали рацію. Сьогодні становище двох держав на військово-технічній карті світу більш ніж цікаве. Україна, незважаючи на мізерне держоборонзамовлення і моральне насильство над власною армією, за рахунок рекордного зростання експортних замовлень зберегла ядро ОПК. Ще одним досягненням можна назвати розгерметизацію свідомості щодо необхідності та можливості диверсифікації майбутніх постачань систем зброї до ВСУ. РФ грізною риторикою тільки стимулювала цей процес. Йдеться передусім про проект «Корвета», який планують виробляти в тісній кооперації із західними оборонними компаніями. Замість можливих російських там 38% західних систем та вузлів. Здійснилася закупівля тактичного комплексу БЛА у Ізраїлю, ведеться згаданий українсько-французький проект щодо модернізації вертольота.
 
Нині рівень двосторонньої ВТС насправді знизився. Окрім обслуговування РВСП, до ВТС у стратегічному сегменті можна зарахувати участь Корпорації «ФЕД» і ЦКБ «Арсенал» (згідно із заявами їх менеджерів) у створенні російського бойового літака п’ятого покоління, оснащення газовими турбінами військових кораблів (НВКГ «Зоря-Машпроект») та авіаційними двигунами вертольотів і деяких типів літаків РФ (ВАТ «Мотор Січ»). Щоправда, до кінця 2009 року з'явилися більш зрозумілі літакові перспективи. Проект модернізації Ан-124 «Руслан», хоч і має далекі перспективи, може розвиватися незалежно від політичної ситуації. Повернення РФ до проекту Ан-70 продиктоване не стільки визнанням його пріоритетом, скільки зростанням проблем європейського конкурента А400М. Але й тут РФ має можливості для маневру, адже поки що повернені Україні борги пішли на погашення боргів перед російськими ж літакобудівними підприємствами. Отже, можна було й гроші не ганяти. Але, з політичної точки зору, сигнал важливий, а інтерес Москви до контролю над українським авіапромом зріс у рази.
 
Ще в 2008 році (той рік був піком політичного холоду) ДП «Укроборонсервіс» від імені України підписав із російською стороною контракт на виготовлення і постачання 24 ракетоносіїв типу «Зеніт-3SLБ» загальною вартістю понад $1 млрд. РФ у 2009 році за активної участі українських підприємств здійснила 32 запуски ракетоносіїв. А портфель замовлень ВАТ «Хартрон», ПО «Південмаш» та ДКБ «Південне» розрахований до 2014 року. Нині ВАТ «Хартрон» є розробником систем управління російських ракетоносіїв легкого класу «Космос» та «Рокот» і російсько-український «Циклон» і «Дніпро», які успішно стартували 2009 року. А ДНВП «Об'єднання «Комунар» забезпечує постачання систем управління ракетоносіїв «Союз», «Протон», «Зеніт» і «Блискавка».
 
Хто кому більше потрібен?
 
Тепер задамося запитанням: для чого взагалі потрібна ВТС? По-перше, для розширення ринків збуту. По-друге, для якісного переозброєння національної армії за рахунок притоку нових технологій.
 
Щодо першого, то Росія насправді залишається найбільшим ринком збуту українських продукції і послуг оборонного та подвійного призначення. За деякими позиціями ще під час «помаранчевої» влади закладено хороші перспективи зростання. Наприклад, щодо просування літака Ан-148 (який, хоча й цивільний, може мати і військову версію).
 
А ось із другим в України з Росією не складається. РФ не є великою технологічною базою і живе старими досягненнями. Найбільш проблемною точкою є визнання російськими лідерами того, що переважна більшість національних оборонних програм великого калібру – створення МБР «Тополь-М», ракети «Булава», ЗРС С-400, ОТРК «Искандер» – якщо й не зазнали краху, то перебувають у стані, далекому від досягнення поставлених цілей. А наміри купити ізраїльські БЛА, французькі кораблі Mistral і повернутися до проекту Ан-70 побічно підтверджують: російський ОПК, незважаючи на колосальні ресурси, не справляється з усім спектром оборонно-промислових амбіцій. Ну а намір Міноборони РФ купити до 1000 італійських броньованих машин IVECO M65 розробки і виробництва компанії Iveco Defence Vehicles взагалі можна класифікувати як ганебний епізод російського ОПК. Непереконливим виявився і шлейф бойового літака п’ятого покоління (ПАК ФА Т-50), у якому надмірна скритність заретушувала досягнення і не продемонструвала головного: що літак є невід'ємною частиною всієї системи оборони і перебуває в єдиному інформаційному полі з іншими підсистемами та комплексами. Не кажучи вже про відкриті похвали прем'єра Владіміра Путіна щодо літака Ан-148 на тлі критики російсько-європейського аналога літака Sukhoi Superjet-100. У зв'язку з цим цікавою є й думка віце-прем'єра РФ Сергія Іванова, висловлена в лютому 2009 року: «Повністю не залежати від України ми зможемо, коли остаточно переозброїмо РВСП і ВПС вітчизняними озброєннями та військовою технікою».
 
Тому у витку ВТС, який може виявитися корисним і для України, і для Росії, зацікавлена перш за все остання. Як очікується, в проектах, де Україна постачає важливі вузли і агрегати для російських озброєнь та військової техніки, також значних змін не буде. Ці проекти не зупинилися б навіть у тому випадку, якби Україна стала членом НАТО. Головною причиною цього є товстий портфель замовлень у російських постачальників. Тому постачання специфічних комплектуючих – від вертолітних радіоліній «Лорти» до головок самонаведення для ракет «Арсеналу» – матимуть місце доволі довго, незалежно від міцності обіймів політичних лідерів. Цілком реальними і політично незагрозливими можуть стати нові проекти на користь третіх країн. Із тих, що опрацьовувалися, приміром, Укрспецекспортом та «Оборонними системами». Та ж сама модернізація комплексу С-125 до рівня «Печори» забезпечила б доларові дивіденди двом сторонам. Або консолідована політика у вертолітній темі, коли Конотопський авіаремонтний завод «Авіакін» розглядатиметься не як ворожий бастіон, а як партнер, з яким можна досягти вигідних домовленостей щодо ремонту та модернізації вертольотів третіх країн. Адже за роки роз'єднаності Україна досягла успіху у створенні низки підсистем, які і комплектацію російських вертольотів зроблять більш привабливою. Це і системи захисту від ПЗРК, і вертолітна ракета ближнього бою, і розроблена ДККБ «Луч», і низка більш дрібних елементів. Таких напрямів можна віднайти близько десятка, але, ясна річ, тактика.  
 
Але якщо говорити про військово-технічну політику Росії щодо України, то в проектах, які мають стратегічне значення для РФ, змін не станеться. Тобто Україну до них не підпустять. Адже справжнім каталізатором майбутньої ВТС двох країн є тільки проекти, які можуть реалізовуватися на користь національної оборони обох або однієї з двох держав. Тут за деякими позиціями поїзд уже давно пішов. Росія не запросить до участі в комплектації свого літака п’ятого покоління додаткових українських учасників. Складно чекати повернення до спільної модернізації українських винищувачів МіГ-29, які проходять апгрейдинг за українським проектом так званої «малої модернізації». Умовно можливим і доволі актуальним для двох держав могло б стати повернення до замороженого проекту модернізації засобів ППО типу ЗРС С-300 і ЗРК «Бук». Ще 2004 року підготовлені документи Укроборонсервісом для створення спільного підприємства дозволяють забезпечити старт таким проектам буквально протягом кількох місяців. Напередодні переозброєння ВСУ участь Росії у низці проектів розглядатиметься Москвою як такий собі політичний процес, створення під виглядом компромісів і поступок нових аргументів для закріплення на території України, удосконалення військово-технічного важеля. Хоча правда і в тому, що після військової кампанії в Грузії протиповітряний напрям російською стороною ще довго сприйматиметься хворобливо. Хоча б тому, що іноземні держави – споживачі українських послуг (та й самі російські фахівці) неофіційно визнали, що Україна здійснює ремонт ЗРС С-300 (дивізіон було поставлено Казахстану) і ЗРК «Бук» (постачання Грузії) аж ніяк не гірше, ніж самі виробники. Росія також може переглянути рішення про відмову постачати швидкострільні 30-мм гармати для легкої бронетехніки. Але й тут пахне великою конкуренцією на зовнішніх ринках, і Москва, яка не звикла переступати через свої інтереси, навряд чи наважиться демонструвати підвищену лояльність. Ну то й що? Нічого страшного не станеться, якщо Україна замість російської гармати купить італійську – виробництва OTO Melara (Finmeccanika).
 
Так що ж залишається? Або що нового можна привнести справді нового у вже оформлену систему двосторонньої ВТС? Формально нічого такого, де у Києва не було б готової альтернативи. Приміром, якщо ще кілька років тому навчально-бойовий літак Як-130 здавався єдино можливим прототипом майбутнього українського УБС, то сьогодні китайська версія Су-27 (L-15) з українськими двигунами і вузлами має не менш привабливий вигляд. Чи навіть італійський УБС М-346 Aeromacci, який – і це італійці говорять майже офіційно – може потрапити на територію України з цілою низкою технологій та організацією спільного складання.
 
Насправді ситуація з ВТС України та Росії настільки змінилася, що лише кардинальні рішення можуть розвернути її в інший бік. До таких рішень можна віднести лише спільне виробництво з передачею технологій на територію України. Наприклад, у проекті Як-130 має бути присутньою передача виробництва бортового радара – цим уже займався хмельницький «Новатор». Цікава версія створення в Україні вертолітного виробництва з урахуванням передачі низки російських технологій. Хоча й тут не без конкуренції: син нашого співвітчизника Ігоря Сікорського вважає справою честі організувати виробництво вертольотів Sikorsky в Україні. Тоді наступним кроком могло б стати ППО, спільні розробки і виробництво сучасних АСУ, систем виявлення, розвідки та цілевказання. Це – цілком реалістичний сценарій, у якому якщо Україна добиватиметься збереження балансу співпраці із західними оборонними компаніями та російськими оборонно-промисловими об'єднаннями, їй вдасться не потрапити в тотальну залежність від будь-якої зі сторін і підтягнути національний ОПК до потреб Збройних сил країни. Але навіть неозброєному оку видно: для зміни ситуації Росії доведеться піти на неабиякі компроміси.
 
Проекти, в яких у 2010–2015 роках буде зацікавлена Україна
 
Спільне виробництво навчально-бойового літака на базі Як-130 з передачею технологій на територію України (перш за все бортових радарів та авіаракет).
 
Спільні розробки і виробництво літаків військово-транспортної та спеціальної авіації (передусім Ан-70 та модернізованого Ан-124).
 
Створення в Україні вертолітного виробництва з урахуванням передачі низки російських технологій (насамперед Мі-24Н). Спільне вертолітне виробництво передбачає активізацію участі України у створенні нових підсистем (вертолітні радіолінії – львівська «Лорта»), вертолітна ракета ближнього бою – ДККБ «Луч», системи захисту від ПЗРК – НПФ «Адрон»).
 
Максимальна участь і спільне виробництво засобів ППО – ЗРС С-300, С-400, ЗРК «Бук».  Участь України в модернізації балістичних ракет.  Спільні розробки та виробництво сучасних АСУ.  Спільні розробки та виробництво сучасних боєприпасів.
 
Проекти, в яких у 2010–2015 роках буде зацікавлена Росія
 
Прямі постачання навчально-бойових літаків Як-130 з українськими комплектуючими, багатофункціональних бойових літаків Су-30 з українськими комплектуючими.
 
Спільна модернізація та виробництво літаків військово-транспортної і спеціальної авіації (перш за все модернізованого Ан-124).
 
Отримання контролю над українським авіапромом (АНТК імені Антонова та серійні підприємства) і двигунобудівним виробництвом (ЗМКБ «Прогрес» і ВАТ «Мотор Січ»). До того – тимчасові закупівлі українських двигунів для вертольотів Мі-8МТ, Мі-24, Мі-26, Мі-28, Ка-27, Ка-50 «Чорна акула», Ка-52 «Алігатор», Ка-60 «Касатка», для літаків Як-130, Бе-200, Ан-148.
 
Продовження і розвиток співпраці в космічній сфері: спільні пуски, створення малорозмірних космічних апаратів оборонного призначення.
 
Отримання контролю над суднобудівельним виробництвом (ФСК «Море» та деякими іншими підприємствами).
 
Участь у приватизації таких підприємств, як ВАТ «Мотор Січ», ДАХК «Артем», Корпорація «ФЕД».
 
http://glavred.info/archive/2010/03/19/101849-5.html