Ющенко стає Кучмою?

Коли у 2007 році президент Ющенко підписав указ про розпуск Верховної Ради, чинний голова ВР Олександр Мороз сказав, що «Ющенко хоче стати Кучмою». Хоча тоді вже був відчутним ступінь розчарування українців діями «помаранчевої влади», тоді порівняння з Кучмою ще видавалося перебільшеним.
 
Минуло ще два роки. Наближаються чергові президентські вибори, і рішення діючого президента все більше нагадують Кучму зразка 2004 року. Чому так сталося – питання складне, але в будь-якому разі цікаво подивитися на еволюцію президента та його методів боротьби. Еволюцію, яка призвела лідера «помаранчевої революції» до захворювання вірусом «кучмізму».
 
Так сталося, що Кучма у 2004 році не мав спадкоємця. Мова в даному разі не йде про російський варіант напівмонархічного, напівреспубліканського успадкування владних повноважень. Йдеться про звичайну, усталену у багатьох випадках практику передачі найліпшому представнику свого оточення можливості продовжити власну політику (у разі якщо на це згодні виборці). Американська політика дає як вдалі, так і невдалі приклади такого демократичного успадкування. У 1988 році віце-президент Буш виграв вибори та став наступником свого шефа Рейгана. У 2000 році, навпаки, Альберт Гор, який вже мав восьмирічний досвід перебування у кріслі віце-президента в адміністрації Клінтона, програв президентські вибори.
 
У Кучми не було такого «Буша» чи «Гора». Складна боротьба в оточенні президента України, вплив різних кланів та коливання самого Кучми у виборі між авторитаризмом та невідомо чим, зробили свою справу. До виборів 2004 року Кучма прийшов із розумінням власного небажання вступати у боротьбу (навіть незважаючи на поблажливе для нього рішення КС щодо «другого терміну»). Однак, спадкоємця теж не було! Що вийшло, те вийшло.
 
Спадкоємцем нібито став Янукович, однак це був вимушений вибір Кучми.
 
Ющенко теж не має у власному оточенні особи, яка могла б продовжити його політику. Щоправда, Віктор Андрійович вирішив сам висуватися на другий термін, однак, складається враження,що це було зроблено якраз через відсутність спадкоємця. Якщо подивитися на причини такого явища, то вони подібні і у Кучми, і у Ющенка. Ющенко теж довгий час намагався маневрувати між різними угрупованнями у власному оточенні, що зрештою призвело до втрати багатьох прибічників. Створити власну партію не вдалося, хоча деякий час відбувався кастинг на цю політичну вакансію. Втім, Кучма свого часу теж хотів спертися на НДП.
 
Відсутність власної партії так само об'єднує Кучму та Ющенка. У блоку під назвою «Народний союз «Наша Україна» весь час була складна доля. Створений 2005 року на хвилі після-революційного ентузіазму, НСНУ швидко позбавився атрибутів демократичного опозиційного блоку, яким він був у 2002-04 роках.
 
Вже під час перших офіційних зібрань НСНУ став більше схожим на типову партію влади, такий собі варіант «За ЄдУ». А в такій атмосфері спадкоємці не зростають, тут лише дбайливо зберігають адмінресурс.
 
Низький рівень суспільної підтримки наприкінці терміну повноважень також об'єднує Кучму та Ющенка. Обидва політики зуміли продемонструвати фантастичну здатність розчаровувати своїх переконаних прихильників. У 1994 році на сході та півдні країни на Кучму покладали великі сподівання. Думали, що перше, що він зробить – побіжить до Єльцина підписувати союзну угоду. Кучма так не зробив, і в 1999 році на нього стали сподіватися вже на заході України. Однак, замість обіцяного реформування країни, «західняки» отримали хаотичні відключення електроенергії та увагу держави, що була спрямована зовсім не до них.
 
Потім півкраїни почало сподіватися, що Ющенко – це не Кучма. Спочатку так і здавалося, але потім виявилося, що до своїх виборців у діючого президента таке ж ставлення, як у Кучми до своїх. В результаті маємо підтримку на рівні двох-трьох відсотків, яка, звісно, може зрости пропорційно безглуздим заявам російського лідера Медведєва, але який це матиме стосунок до досвіду 2004 року?
 
Виборці Ющенка шукають собі нових лідерів, бо стомилися чекати змін.
 
Відсутність власної партії, спадкоємця, низький рівень суспільної підтримки – це все штовхає на не-правові кроки. Зрив виборів стає одним зі сценаріїв ведення передвиборчої кампанії.
 
У 2005 році Києвом гуляла конспірологічна теорія про те, що «помаранчеву революцію» спровокували в оточенні Віктора Медведчука з метою збереження при владі Кучми. Як казали, розглядаючи таку версію, есдеки свідомо дискредитували «донецьких», щоб підняти народ проти Януковича. Бо, Ющенко все одно не став би президентом (як вони вважали), а от Януковича треба було не допустити до влади.
 
Події 2004 року були значно складніші ніж ця щойно викладена версія, однак немає сумніву, що варіант зриву виборів пасував Кучмі, який не бачив іншого виходу для збереження влади.
 
І от через п’ять років ми чуємо надумані розмови про необхідність надзвичайного стану (бо грип!), про економічну обґрунтованість переносу президентських виборів на травень разом з місцевими (бо криза, і дешевше робити дві кампанії в одній). Так, ці розмови схожі не на рішучі приготування, а на зондування громадської думки. Так і Кучма у 2004 році так і не наважився зірвати вибори, бо весь час вагався. А зараз вагається Ющенко.
 
Нерішучість у впровадженні власної політики (особливо у екстремальних ситуаціях) – це те, що так само об’єднує колишнього і діючого президентів України.
 
Кучма пішов, але «кучмізм» лишився.
 
http://rus.4post.com.ua/politics/152307.html