Свободу політв‘язням!

Браття і сестри! Ви стали потроху підзабувати за політв‘язнів. Відчувається, що і пресі набридла ця тема. Саме на таке і розраховувала влада.
 
На мітинг підтримки політв‘язнів під генпрокуратурою зібралося аж чоловік сорок. Наступного дня у караїмській кенасі були збори нового об‘єднання "Опір" . Послухати музику прийшло уп‘ятеро більше націоналістів. Але вони не перетворили цей захід на демонстрацію солідарності з ув‘язненими. Навпаки – за них майже не згадували. Згадували за героїв Крут. За дев‘яносто років виробилася звичка. Проте, ще не виробилася звичка перетворювати кожен захід, концерт, виступ по радіо чи ТБ на прояв протесту проти катувань ще живих патріотів.
 
Нині в країні 19 політв‘язнів. Один сидить в Одесі (його звинувачують у протидії фінансованим Москвою антиукраїнським структурам), троє – у Києві (за «підприємницький майдан»), 13 – у Запоріжжі, 2 – в Івано-Франківську. Їм пред‘являють голову Сталіна, обливання фарбою пам‘ятника Дзержинського, на них намагаються повісити підпали офісів партії Регіонів і Компартії.
 
Ці ідеалісти є найкращими людьми країни, її сіллю, вони – «великий приклад і жертви за нас». Тільки на них і тримаються рештки нашої самоповаги. Далі вже неможна було лишати без відповіді всі ті удари по національній гідності, які ми пропускали останнім часом.
 
Ми з вами занадто багато часу скніємо в Інтернеті і тому ніколи не наважимося на героїчне. Проте, ми можемо допомогти тим, хто наважився і збільшити чисельність тих, хто наважиться. Овації продукують героїв. Ми не народжені для історичної сцени, але кожен з нас здатен аплодувати тим, хто туди вліз.
 
Варто знайти в Інтернеті (вони там є) фотографії політв‘язнів і прикрасити ними своє робоче місце. Викладачі й студенти можуть вивішувати їх на дошках біля деканатів. Декани будуть проти, і це привід організувати ідеологічну дискусію на факультеті. Напишіть на своєму блозі як ви пишаєтеся людьми, які не зраджують своїх переконань в ув‘язненні, як зневажаєте міліціонерів, прокурорів і суддів, які їх катують. Імена останніх теж неважко знайти в Інтернеті, а зображення їхніх начальників – у телевізорі.
 
Священики опозиційних конфесій повинні кожної неділі під час літургії окремо молитися за політв‘язнів, обов‘язково згадувати їх у кожній проповіді, вивісити їхні імена і фото при вході до храму.
 
Чим більше ми будемо все це робити, тим більше цього буде робитися. Адже суспільство має два базових бажання – наслідувати і слідувати, тобто приєднуватися. Згадайте помаранчеві події, коли вам забезпечили можливість реалізувати ці два основних інстинкти, одягнути стрічку (як у всіх) і приєднатися до тих, хто на Майдані. Організаторам довелося тягати помаранчеві стрічки самим і пов‘язувати їх знайомим для того, щоб це стало загальною модою. Згодом їм вдалося зібрати в центрі Києва таку масу волонтерів, що вона почала нестримно збільшуватися, через інстинкт «приєднання». Суспільна активність підкоряється законам гравітації: чим більша маса (наприклад, людей на Майдані), тим більше вона до себе притягує.
 
Нині, замість помаранчевих стрічок – портрети політв‘язнів. І якщо ми не здатні зібрати на вулицях масу, мінімально необхідну для початку самозросту, значить спочатку треба спонукати примноження нічних вчинків.
 
Предки вважали, що християнин має наслідувати Христа. Обов‘язком сучасного українця – є наслідувати Святого Духа («що віє де хоче, невідомо звідки з‘являється і куди йде»). Варто поквапитися, бо наш президент, здається, вже вважає себе Богом Отцем, з огляду на те, як він вигнав з раю Юлю і тих, з ким вона ділилася своїми яблучками.
 
Для того, щоб цей текст не виглядав занадто екстремістським, завершимо розважанням за іпостасі Божества. Звернення до теологічних проблем є тим доречнішим, що нині й у Світі й у революції актуальні ісламістські тренди. Незабаром нам доведеться зіткнутися в дискусії з усміхненими бородатими хлопцями, а дехто вже стикається з ними в перестрілці. Якщо до когось і ставляться серйозно у нинішньому Єгипті, то це до партійних структур «Братів мусульман», а самі «Брати мусульмани» ставляться серйозно до власної теології, і приділяють їй не менше уваги, аніж парамілітарній тактиці.
 
Отже, розважання для братів християн:
 
Чому саме Трійця, а не двійця, або, скажімо, не четвірця? Зрештою, чому не нескінченна кількість іпостасей? Адже Бог являвся Мойсею у палаючому кущі й у стовпі пилу. Або навіщо множити сутності і не прийняти редукованого бога в єдиній іпостасі, на кшталт Аллаха?
 
Треба розуміти, що насправді питання про Трійцю – це питання про Сина. А питання про Сина – це питання про особистість, тобто найважливіше питання з усіх, які можуть бути поставлені. Трійця тому, що лише три речі ми можемо стверджувати про сутність Бога (все інше ми можемо казати про Його сутність тільки через заперечення):
 
1. Бог перед нами. Бог-творець світу. Це Бог філософів (чистий розум, що не має меж, як каже Гегель). Він може бути названий, але не може бути помислений і відчутий. Чи є Бог – безсенсове питання, адже Він є до буття, і до небуття.
 
2. Бог з нами. Це Бог містиків, Якого ми можемо відчувати і Який робить прекрасним Світ, і дещо в нас, і декого з нас.
 
3. Бог поміж нами. Бог митців і бійців. Бог-особистість в т.ч. і в найбільш звичайному, приземленому сенсі, особистість, як ми: з біографією, страхом, смертю, тілом, руками, в які можна забивати цвяхи і фахом теслі.
 
До уявлення про Трійцю призвело усвідомлення того, що нащадок Давида є творцем Давида, що Творець – особистість, а ми особистості в тій мірі, в якій подібні до Нього, що ми і те, що відбувається між нами є цікавішим для Бога, аніж Всесвіт з міріадами галактик. І зірка запалюється лише від того, що народжується немовля.
 
Колись фізики, заглиблюючись у матерію та енергію, докопаються до первісних субстанцій. Ними виявляться хліб, тіло, кров і вино. І вже від них походитиме те, з чого вони створені: атоми, суперструни, елементарні частки, гравітація, темна матерія, фотони. І світовий вогонь, «що мірами загоряється і мірами згасає».
 
Якось, Бог сидів на березі Генісаретського озера і споглядав роботу рибалок. Одного з них Він вирішив перетворити на камінь…
 
Дмитро Корчинський