В ДОГОНКУ "МЕРКАМ..."

    Минув рік. Надходили жовтневі свята 1951 року.
    Уже другу добу четверта дільниця, начальником якої став Максим, не могла відкачати вугілля через транспортер. Тільки заклепають – лусь. Знову і знову – лусь, лусь, лусь.
    Максим і Валя вже жили у флігелі, який їм здавала Степанівна. Треба сказати, що в цих краях майже в кожному дворі стояв флігель, і чи не в кожному з них жили квартиранти. За три тижні мали побратися. Валя була на другому місяці вагітності. А тут постійно: лусь та лусь.
    Дощі, доріг немає, а цей транспортер... Тут, чого доброго, і в саботажі можуть звинуватити.
    Сидячи на передсвяткових партійних зборах, у нього з’явилася думка, як, з незначною зміною в конструкції клятого транспортера, зменшити навантаження на конвеєрну стрічку.
    Максим і не чув, як парторг шахти пропонував збільшити кількість транспарантів в Озерці і з якими гаслами.
    – Як молодий комуніст, що скажете про транспаранти та гасла, Максиме Федоровичу?
    – Зшийте з них конвеєрну стрічку і запхайте в… – Нікого не бачачи, Максим повернувся до директора шахти. – Володимире          Кузьмовичу, замість жорсткого ролика треба тимчасово поставити обрізки тросу, який прогинатиметься разом зі стрічкою і обертатиметься, як гнучкий вал. Ми знімемо наванта-жен-ня…
    Молодий інженер відчув якусь підозрілу тишу і озирнувся. Перелякані очі присутніх повернули його до реальності. Лише тепер він почав усвідомлювати, де знаходиться й що він ляпнув.
    5 листопада Максима Решку повезли до обласного центру. Назад він уже не повернувся.
 
    У містечку ніколи не було надто фанатичних комуністів. Населення складалося з переселенців. Ще за царя до шахти на зиму наймалися селяни, заробляли непогані гроші, а навесні поверталися в поле, до худоби. Це давало неабиякий прибуток. Та коли почалися жовтневі пертурбації, а потім колективізація багатьом далася взнаки, орач зметикував, як уникнути найжорстокішого пограбування й при цьому не зацікавити ЧК. Перебрався в бараки, що були здавна побудовані для «тимчасових» шахтарів. З часом родини, які прибули, зліпили сякі-такі мазанки та загосподарювали по-новому. Заробіток, звичайно, був уже не тим, що за «експлуататорів трудового народу», та все ж можна й городик мати, і курку якусь завести. Згодом майже біля кожної оселі зацвів садок.
    Це влаштовувало всіх. І вугілля качали, і селянські руки тішилися звичною роботою, та й у шлунках не гурчало. Знову ж таки, перехід у «найпрогресивніший» клас пролетарів давав деякі переваги перед трудовим селянством. Хоча б у тому, що можна було більш-менш вільно пересуватися від шахти до шахти, від заводу до заводу. Переваги невеликі та все ж. Голод 1932–33 років та репресії 37 року на багато десятиріч уперед відбили бажання шукати правди та захисників у владі. Люди в містечку гуртувалися, почали сприймати лихо й радість як єдина родина. Тяжка й небезпечна шахтарська праця майже зріднила чоловіків. А під час війни та по її закінченні й жінок, які теж рубали вугілля. Тому горе, яке спіткало Валентину й Максима, котрих щиро поважали, стало горем більшості мешканців Озерки.
    Коли Валя народила хлопчика, майже в кожного в голові виникло: «Треба буде малому…». І далі кожен окремо, не ділячись навіть із близькими, додумував, що саме треба буде малому зробити чи подарувати. І поки Женька (Так Валя назвала сина) освоював спочатку флігель, потім двір Степанівни, а пізніше вулицю (а треба визнати, що шибеником він був неабияким), жодного разу не почув щось на кшталт: «Яблучко від яблуньки…», «Який батько, такий і син», «З роду зарізяк…» і тому подібне. Навпаки, попри всю строгість, з якою до нього ставилися, і в голосі, і в діях сусідів завжди була присутня безмежна тоскна доброта. Навіть Гнатович, якого аж ніяк не можна було сприймати, як чоловіка з широкою душею, з теплою усмішкою розповідав за кухлем пива: «Цей шибеник потовк малину. Я за ним, він навколо хати шасть… і зник. Хвіртка не стукнула, то, певно, десь на подвір’ї. Обшукав усе чисто, як у воду канув. А в самого аж кипить усе од люті. Я накинувся на собаку, а собака у мене… , сам інколи його боюсь. Що ж ти, стерво, не пантруєш доручену тобі для охорони ділянку. І вже зібрався відходити блохастого лозиною, коли чую: «не бийте його, не можна бити невинного». Вилазить із буди Рябка оте кошеня, замурзане, маленьке, зі скуйовдженим волоссячком, підходить, знімає штанці і каже: «То ж я малину пом’яв». Вірите, хлопці, такий клубок у горлі застряв, що думав задихнуся. У мене й лозина з рук випала. Тепер, певно, ніколи її й не підніму».