Чи варто йти на вибори?

Прошу вибачення у шановного (й не дуже) персонала ДД, але ця стаття не для них. Бо вони вже давно вирішили це питання. Окремо кожен для себе. Й змінити їх рішення НЕМОЖЛИВО. Ця стаття для ЧИТАЧІВ ДД, які час від часу заглядають на сторінки ДД, дивлячись якою дурнею ми тут маємося, шукаючи в чиїхось ІМХО віддзеркалення своїх думок, які просто переглядають статті і навіть не завжди виставляють свою оцінку. Я вже не кажу про коментарі.
 
Цілком згоден з An-70:http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/7106.phtml - ПР старається на славу закріпити НАВІЧНО поразку демсил, підсовуючи в лави різних партій своїх “птєнцов”. Але «гра в демократію» «підклала свиню» - вибори. Дійсно, у ПР на початку року була досить коротка «лава запасних». Зараз, завдяки перебіжчикам (як добровільним, так і вимушеним — що під загрозою звільнення вступили до лав ПР) трохи більше. Але “ідейних”, загартованих, перевірених більше не стало. А міцність ланцюга визначається міцністю самої слабкої ланки. Крім того, вибори активізували партійну діяльність маленьких партій. У них не завжди достатньо людей, досить часто від партій по мажоритарці ідуть на вибори безпартійні.
 
Якби то не було, але на місцевих виборах є можливість прийти У владу (саме так – не ДО влади, а У владу) людям чесним і небайдужим. Саме можливість. А чи стане така можливість реальністю залежить від нас – виборців. Замкнене зачароване коло:   можливість ЧЕСНОЇ людини прийти у владу залежить від БАЖАННЯ голосувати виборця, а бажання голосувати – від того, наскільки чесні люди приходять ДО влади…
 
Розглядаючи яку-небудь ситуацію, я намагаюся розглядати її з різних точок зору.
 
З точкою зору виборця, думаю, все зрозуміло. Бо це НАША точка зору, ми з нею живемо, ми з нею вирішуємо довіряти-не довіряти, голосувати-не голосувати, підтримувати словом, дією, чи вирішити перечекати до кращих часів. Це і «Все буде Донбас!» (від захвату у голосі до розпачу), і «Всьо пропало…» (від розпачу – до зловтіхи),  і «Не дочекаєтесь!», і «Казали ж Вам, дурням…»\
 
А хто-небудь  ставив себе на місце чесної людини, яка вирішила йти у політику? На місце чесної людини – ТАК! Ми ж усі чесні самі до себе! Ну, майже – дивлячись на себе у дзеркало кажеш сам собі: «Ну, не так вже й ти погладшав за ці минулі роки! Та й виглядаєш ще нівроку!» А ваги показують зайві 20 кг, а дзеркало – пузо, лисину на півголови і сивину там, де немає лисини.
 
А я спробував. Віртуально. Уявив, що стою перед людьми, дивлюсь в їх обличчя і намагаюсь пояснити чому я йду на місцеві вибори і що хочу зробити, чого досягнути. А в їх очах застигли питання: “І чим ТИ відрізняєшся? Ти знаєш, скільки МИ вже понавибирали — і що? Давай, давай, розповідай, обіцяй, але ж МИ знаємо, що всі твої обіцянки — ЦЯЦЯНКИ! МИ вже навчені гірким досвідом — чого-чого, а виборів було до дідька!”
 
Ви чекаєте від мене слів про те, що коли я стану депутатом, то вирішу всі ваші проблеми? Чи, може, хоча б деякі з них? І все одно не вірите? Солодких слів обману, вірніше, самообману — бо це ВИ цього чекаєте, це ВАШІ сподівання? Як легко піддатися — а раптом дійсно вдасться щось вирішити. Це гра. Слова, на які ВИ чекаєте — не для розуму, а для емоцій. Розумом-то ВИ розумієте, що все буде так само, що в кращому разі аби не гірше. І все ж чекаєте, маєте надію — А РАПТОМ?
 
Емоції... Людина засліплена емоціями сліпа, глуха й безжалісна. Тому політики й намагаються керувати емоціями людей: http://durdom.in.ua/uk/main/news_article/news_id/17353.phtml Чим негативніше, тим краще — легше впроваджувати в життя девіз “розділяй та володарюй”.
 
Я теж зараз буду намагатися викликати у вас емоції. Але через розум. Побажайте мені успіху.
 
Ми всі бажаємо одного — жити краще. Але що таке КРАЩЕ? З чим ми можемо порівнювати? Життєвий досвід кожного дозволяє порівнювати теперішнє лише з минулим. Мабуть, у більшості з нас порівняння не на користь теперішнього. У ті далекі часи, за СРСР, і знайомі жінки були молодшими, і дівчата звертали на нас увагу, і ковбаса по 2.20, і хліб по 0.16 і по 0.24, проїзд в автобусі по 5 копійок, сірники — по одній, “Золотая осень” по 1.28, буквально копійки коштували світло і опалення, день у день — аванс і получка, с заводу ще попробуй звільнитися, за пияцтво не звільняли, а “брали на поруки трудового колективу”, та ще й з роботи можно було щось додому “принести” - хто цвяхів, хто інструмент, а хто й побільше... Через декілька років сумлінної (або “сумлінної” в лапках) праці можна було одержати безкоштовно квартиру, в профспілці — путівку на Чорне море (раз на декілька років) і в піонертабір для дитини — хоч на все літо. Гарно? Отож. Правда, чомусь пам'ять діє вибірково. Майже не згадуються черги за меблями і за авто — на декілька років, за тими ж ковбасою та вершковим маслом, за кольоровими телевізорами і холодильниками. А коли «дали» на участок ОДНУ підписку на журнал “За рулем”? Пам'ятаєте баталії? А “хождєнія по мукам” “чєрєз завмаг, чєрєз товровєд” за жіночими чобітками, автошинами та, врешті-решт, за постільною білизною? Може не згадуються тому, що ВСЕ ЦЕ ВЖЕ Є? Це вже не проблема — були б гроші...
 
Але скажіть, будь ласка, що з того, що у вас було при СРСР було ВАШИМ? Самоскид, станок, дитсадок, піонертабор, будинок відпочинку? Навіть квартиру вам ДАЛИ. Як і усі путівки. Як і місце роботи по закінченню ВНЗ - “по распрєдєлєнію”. Тому після краху СРСР і з початком “прихватизації” ніхто не став на захист ВЛАСНОГО. Бо ВЛАСНОГО (окрім того, що в хаті чи надворі — а це і не забирали, були більш ласі шматочки) НЕ БУЛО, було державне (читай — ЧУЖЕ). А чужого брати нізя — отаке виховання. Це ті, хто вважали своїми заводи, газети, пароходи — “червоні директори”, партійні бонзи, комсомольські, а також інша мафія (погано вихована) вирішили що можна. І взяли. Законно? Не знаю — не юрист, але думаю, що таки ДА. Ну не могли вони не прикрити своїх дій хоча б якоюсь видимістю законності. Тому повернення назад НЕ БУДЕ. Ні при якому розкладі. Бо це вже їх ВЛАСНЕ. Можливо, лише з кров'ю. З ВАШОЮ кров'ю, кров'ю засліплених емоціями, сліпих, глухих, безжалісних. Бо вони будуть на це дійство дивитись десь з Тенеріфе, Баден-Бадену або Лондону. На крайній випадок — з Москви. Вам це потрібно?
 
Що ж робити? Будувати СВОЄ. Тим більш, що воно вже побудовано. Позиція “Моя хата скраю” - це теж ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ (і це не реклама партії), бо там є слово “МОЯ”! Лише коли кожен з нас зможе сказати — це МІЙ дім, МОЯ вулиця, МІЙ район, МОЄ місто — лише тоді у нас з'явиться КРАЩЕ майбутнє. І іншого виходу немає. Прийшла пора зрозуміти, що саме МИ САМІ мусимо наводити порядок у СВОЄМУ місті, районі, селищі, будинку, в під'їзді нарешті. НІХТО НІЧОГО НАМ НЕ ВИНЕН. Бо це Ми засмітили наші вулиці, зупинки, владу і душі. Це не прийшлі натовці, не німецько-фашистські загарбники і не комуністичне підпілля. Це МИ, керуючись хто емоціями, хто байдужістю, привели ДО влади цю владу. Нам це й виправляти. І чим раніше ми це усвідомимо, тим скоріше у нас з'явиться КРАЩЕ майбутнє. Можливо, не у нас, а у наших дітей чи внуків. Бо це довгий шлях. Але ІНШОГО ШЛЯХУ до КРАЩОГО життя у нас немає. Ну не буде вже СРСР з профспілковими льготними путівками до санаторіїв та піонерських таборів, безкоштовного медичного обслуговування і дитсадків! У всіх санаторіїв і піонертаборів вже є власники. Різні. А СРСР без соціального захисту працівників — це табор праці без відпочинку. І черги за льготами чи за хлібними карточками на “соціальні” сорти хлібу не мають нічого спільного з КРАЩИМ майбутнім.
 
Тому я і вирішив, що потрібні зміни. І якщо мені не байдуже, якими будуть моя вулиця, мій район, моє місто, якщо я в змозі щось змінити на краще — я буду намагатись це зробити. Як і чи вдасться — не знаю. Але “сидіти з краю” не можу. І якщо Ви прагнете змін — підтримайте.  А з мого минулого з СРСР я заберу в своє краще майбутнє той бузковий кущ, що ще мабуть до мого народження посадив покійний дід Христофор, у затінку якого я колись впеше поцілував дівчину, той берег ставка, де ми з найкращим другом дитинства ловили “вєрховодку”, ту лісосмугу, де колись на канікулах будували СВОЮ “халабуду”...
 
Ось такі емоції... Все. Свою розповідь віртуального кандидата я закінчив. А зараз — знову з точки зору виборця. Я прийду на участок і проголосую. Тільки спочатку я намагатимусь знайти серед кандидатів, і в першу чергу серед мажоритарників, людей, котрі заслуговують на МОЮ довіру, людей, що мислять так само як і я, відчувають те саме, що і я, подивлюсь, що за партія їх рекомендувала, і віддам їм свій голос. Вибори місцеві, місто маленьке. Знайти серед знайомих, думку яких я поважаю, тих, що стикалися с кандидатами, які будуть балотуватися в тому ж окрузі, де я буду голосувати, і вислухати їх думку, зробити висновки, прийняти рішення — можливо. Для цього лише потрібно трохи часу і бажання.
 
Хто це буде — ще не знаю. Можливо, це буде людина, яка за власний рахунок ще 5 років тому відреставрувала Т-34-76, що стоїть як пам'ятник воїнам-визволителям міста. Бо у влади, як завжди, коштів обмаль. Сам разом з друзями зняли старі нашарування фарби за декілька десятків років, які пузирилися і звисали клаптями, і пофарбували так, що і зараз складається враження, що це відбулося тільки вчора. Можливо, це буде лікар, до якого їдуть лікуватися не тільки з району, а й з області. Можливо, це буде людина, що за власний рахунок утримує собачий притулок. А можливо — шкільний вчитель, що захистив кандидатську дисертацію працюючи в школі в райцентрі. І там і працює надалі. Ще не знаю. Але буду шукати. Не знайду — зіпсувати свій бюлетень я завжди встигну.
 
Шлях побудови КРАЩОГО майбутнього буде довгим. Наскільки — залежить від нас. Якщо ми з байдужістю будемо спостерігати, що робиться навкруги, то ця країна НІКОЛИ не стане НАШОЮ. Мало того — вона загине. Та й ніяка інша країна теж ніколи не стане нашою. “Зачем стадам дары свободы?” Тому я піду на ці вибори (і на всі наступні — теж) і віддам свій голос за КРАЩОГО. З надією на КРАЩЕ майбутнє. І я буду робити це знов і знов. І навіть одна помилка мене не зупинить. І навіть дві. Тому, що я буду керуватись трьома постулатами:
1. Самий довгий шлях починається з першого кроку.
2. Дорогу здолає той, хто йде.
3. Поразка настає ЛИШЕ ТОДІ, коли перестаєш намагатися перемогти.
Чого і Вам всім бажаю.
З повагою. Horatio.
 
P.S. Почему я — русский написал это ИМХО на украинском языке? Потому что бОльшая его часть — это речь кандидата в депутаты, т.е. возможного будущего представителя власти Украины. Я считаю, что если представитель украинской власти выступает НЕ на украинском языке, то он — коллаборационист, оккупант, а власть, которая позволяет своему представителю  это делать безнаказанно — оккупационная. Единственное исключение — если представитель власти отвечает на вопрос на том же языке, на котором ему был задан вопрос. Но никто не ограничитит в праве меня, русского, гражданина Украины, разговаривать на родном для меня русском языке, равно как и в праве знать украинский язык —  язык моей родины — Украины.