Пам'ятай причину!

Сьогодні я запалю свічу не тільки за тих, хто вмирав у ті страшні роки. Я запалю її не тільки для того, щоб пом'янути жертв. Я хочу глянути в очі привидам, щоб побачити в них причину того, що вони вчинили. Я хочу знати, через що умирали в голодних муках мільйони. Я хочу переконатись, що цього ніколи не буде в наших очах. Та тільки, чи можу я на це сподіватись?
 
Здавалося, що у двадцятому столітті не може бути настільки массового голоду. Але він був. Встановлені причини його і за сухими цифрами зібраних пудів хліба, реквізованих у селян «незернових продовольчих запасів» та мертвим криком мільйонів замордованих, у тіні зловмисних підступів та комуністичних експериментів, стоїть головна причина Голодомору – Страх. Страх перед відповідальністю.
 
Цей страх мертвотною рукою вчепив за горло десятки, які зробили можливими смерть мільйонів. Де ви були, лідери і світочі Нації, коли вбивали тих, за кого ви відповідали?  Де ви були, ті,  хто у буремних 18-му – 20-му, мав шанси на перемогу, на славу і так бездарно, так по-дурному розтринькали їх. Винниченко? Грушевський? Легковажна Франція і курортний Кисловодськ носили по своїй землі ноги українських політичних лідерів. Вони не знали, як смакує лобода замість спаржі, а вишукані жаб'ячі лапки у французькому ресторані мало нагадували ропух, якими вечеряли українські діти у 33-му. Володимир Винниченко писав гнівні памфлети на СССР, Грушевського не стало й на це. А у 18-му році ці два кричали на Міхновського, що він ретроград і людиноненависник, бо хоче створити українську армію, а вони будуватимуть державу, яка ні з ким не буде воювати…
 
Ідіоти можуть мати прекрасну освіту. Ідіоти можуть писати геніальні художні твори. Ідіоти можуть будувати чудові моделі ідеального суспільства. Але ідіоти повинні залишатися ідіотами у пам'яті нащадків, які можуть оцінити їх практичні дії. «За плодами їх пізнаєте їх» і за тими плодами «пізнаєте правду і правда визволить вас». Так знайомо так правильно, так треба.
 
“Війна не видумка. Основою війни є вічний життєвий закон боротьби між націями... І сьогодні Україні треба воювати, треба армії, але й треба знати за що битися, з ким воювати… Заліза-криці на плуги-лемеші маємо з достатком, а багнет завжди буде запорукою, що на нашій землі панує не чужа, а наша воля”.  Це говорив у 1918-му році Микола Міхновський, творець українського війська, палкий націоналіст.
 
“Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й улаштувати разом із російськими працюючими класами нове життя у спільній державі – Росії”. Так відповідав Міхновському Володимир Винниченко, письменник, публіцист, державний діяч, соціаліст.
 
Ця розмова відбулась 5 травня 1917 року на Першому українському військовому з’їзді, де Міхновський намагався сформувати українську армію для майбутнього вірогідного відбиття агресії зі сторонни сусідів. На цьому з'їзді, у присутності 700 посланців від майже мільйона солдатів-українців, нація ковтнула першу ложку своєї гіркої ганьби – статечний професор Грушевський, забувши про поважний свій маєстат патріарха і арбітра нації глузливо реготав над розумним і практичним Міхновським і силою, в шию, гнав того з трибуни. Винниченко, майстер слова і віртуоз софізму, базарно, по-бабськи лаяв Міхновського і його прихильників, обзиваючи їх «поміщиками», «ретроградами» та «тиловиками». Так, наче він хоч годину провів у окопі на передовій! Нерозумні сини України, втомлені безконечною війною, послухали медових  слів соціаліста і професора та розійшлись по домівках. Трохи більше, як через пів року шкури Винниченка і Грушевського нікому було захищати від Муравйова і його п’яного воїнства. Очільники Центральної Ради вдерли геть з обложеного Києва, а на свій захист послали дітей, які, ще не звідавши щастя першого поцілунку, лягли у мерзлу землю під Крутами. Героїзм юнаків відбувся через ідіотизм поважних мужів. Спартанські воєначальники і царі самі ставали на чолі війська, українські «вожді» прикрились дітьми. Однак, міра кривавої данини, яку мала сплатити нація через свою дурість цим не вичерпалась.
 
Я дуже хотів би знати чи у тридцять другому і тридцять третьому Михайлові Грушевському, тоді академіку АН УРСР,  і Володимиру Винниченку – тоді політемігранту, не снились опухлі від голоду діти. Вина комуністів і Сталіна беззаперечна. Але це тільки наслідок. Причина ж у тих, хто через свою розумову убогість, через власний страх загубив справу, яку покликаний був звершити. Я написав тут про двох але їх було, на нашу біду, набагато більше. Мільйони знищених у кривавій м’ясорубці громадянської війни і встановлення радянської влади в Україні не було б  можливим без ідейних комуністів–українців. Скрипник, Хвильовий, Шумський – це вінець тих, хто прирік свій народ на фізичне знищення. Малодушні доктринери, естети та теоретики у тридцять третьому самі мали змогу побачити, який «рай» і справедливий та прогресивний лад вони збудували для своїх єдинокровних братів. Вони не знайшли нічого кращого, як боягузливо застрелитись. Швидка милосердна смерть! Не безкінечна мука повільного вмирання з голоду, не безнадійна одчайдушна спроба вирватись за військові кордони навколо сіл, колошматячи голими руками, косами і вилами червоноармійські ряди, а смерть скунса зі смородними завиваннями в останніх своїх листах про вірність Марксизму, великому вождю товаришу Сталіну та справі Леніна. Шумський, взагалі, намагався виправдатись перед партією і спробував вчинити самогубство аж у 1946-му. Невдало. Вірного комуніста і невірного українця добили-таки  за наказом його ж товаришів – Хрущова та Кагановича. Очевидно, з милосердя, щоб не плутався під ногами…      
 
…Моя свічка палатиме до ранку. Не тільки як скорбна пам’ять про загиблих, а й як нагадування про правду – нас нищили не тільки чужинці. Вона пектиме, як совість, яка має нами бути віднайдена і переведена з розряду химер у дійсність. Вона має нагадувати, що свої власні шумські, грушевські та винниченки можуть не гірше за сталіних, постишевих і кагановичів знищувати українців. Подивіться навколо. Хіба зараз у нас нема високоідейних шумських? Хіба брак у нас високолобо-моральних і немічних грушевських? Хіба нема у нас популістів-винниченків? І все це при тому, що в Кремлі сидять духовні онуки все тих же комісарів, які убивали українців у 20-х, 30-х, 40-х і 50-х роках, а їх трупак-ідол все ще смердить на весь світ…
 
Ми маємо пам'ятати про те, що в той момент, коли в Україні вмирали з голоду люди, жодна країна світу, жоден народ не допоміг нам. Нічим. Вони брехали у своїх газетах про сите радянське життя і через багато років вони не хочуть не те що визнати за нами право на страждання, відмовляючи нам у визнанні трагедії 32-33-го геноцидом, а й, навіть, визнати своїх газетярів брехунами. Волтера Дюранті, журналіста, який стверджував, що голоду не було, у 2003-му році не позбавили Пулітцерівської премії. Навіть посмертно американського брехуна не визнали брехуном.  Це пересторога для нас. Ми маємо знати, що ніхто ніколи ні в якому разі і нічим не допоможе нам. І тільки ми самі можемо убезпечити своїх дітей і внуків від страждань та негідної смерті.
 
Свічка світить, щоб розганяти морок забуття. Вогонь пече, щоб не дати заснути розуму. Пам’ятай про вбивць, щоб вони знов не з’явились між нами!