Діджіталізація Івана Петровича

Той, хто вперше в історії людства подоїв корову,
мабуть, зробив перед тим ще чимало інших дивних речей.
(Невідомий автор)
                                                                          
 
Іван Петрович швидко заскочив у свою квартиру, і прикривши двері зітхнув із полегшенням. Потім срокійно, не спішучи, зняв зі свого повністю голого тіла старого, пом'ятого плаща. Повісив його на цвях у коридорчику і пройшов до гостиної.
 
Підійшов до двох портретів, що криво висіли на стіні і були рясно загиджені мухами. До того, що праворуч, він ніжно прошепотів:
 
- От бачиш, до чого ти мене довела, чарівна моя голубонька?
 
Із золотої рами, прикрашеної пластмасовими квітами, на Івана Петровича дивилася усміхнена жіночка-білявка із протягнутими до глядача розкритими долонями, а на тих долонях лежало велике свиняче серце.
 
Іван Петрович перевів погляд на портрет ліворуч. Там сидів старий, напівоголений  волохатий дідуганисько  із густими бровами і напружено читав якогось засмальцьованого листа із прибитим засохлим тарганом на зворотній стороні аркуша.
 
- Ну і де ж той пломбір по двадцять копійок? - Докірливо запитав Іван Петрович у бровато-волохатого.
 
Раптом, білявка справа, потягнулась до Івана Петровича, тримаючи у розкритих долонях пломбір і муркотливо промовила:
 
- Ось, любий мій, поласуй трішечки, коханий ти мій голубе... Як нестерпно вже було чекати до світанку коли ти повернешся. Адже, у нашому районі так небезпечно ночами...
 
Іван Петрович розчулено взяв морозиво, хотів погладити протягнуті до нього пухкі долоні, але в них вже знову лежало свиняче серце. Він капризно відвернувся і усією вагою гепнувся у старе, протерте до пружин, крісло із подертими підлокотниками. Однією рукою тримаючи морозиво, він протягнув другу у напрямку телевізора Електрон, (сімдесять шостого року випуску), що стояв неподалік на табуретці, навпроти крісла та портретів на стіні.
 
Іван Петрович клацнув двома пальцями і випуклий екран вмить засвітився. Кімната одразу наповнилась неймовірним галасом, та так, що аж дрімаючі павуки по кутах попідскакували на своїх павутинних батутах.
 
На екрані телевізора якісь люди в студії остервеніло сперечались про невідкладні проблеми. Жіночка-білявка у модній оправі вкрадливо, голосом спокусливої повії, говорила:
 
- Нам неабхідно якнайшвидше утарифити редагування злачинних дій що віддаляють зубажілий нарід від єврапейських пенсійних заощаджень. А ваша реінтеграція унеможливлює спростування трьох амбівалентних структур консенсусу у тринадцятому вимірі!
 
Глядачі у студії несамовито плескали після кожної фрази, коли загоралась спеціальна "лампочка Павлова".  Якісь мужчини у зелених костюмах, вочевидь, жадані гості студії, навперебій кричали, перебиваючи жіночку-білявку:
 
- Так, так! Ми негайно впровадимо найбільший перетин дозвілля для пересічних громадян! Неможливо надалі викорчовувати ті виверти незаконних спотворень. Ми вийдемо із неспроможних діянь та вдаримо по тих одноразових нашаруваннях!  - Верещав перший гість.
 
- Жодна конгломерація не впаде на підгрунтя неспокою та нісенітниць! Закріплення в усіх нестійких площинах ми повернемо у протилежному напрямку та під різними кутами. - Палко продовжував другий гість телешоу.
 
- От молодці, оце красіво! Оце профессіонали! - Радів Іван Петрович, дивлячись на шоу.
 
Поодинокі вигуки "Ганьба!" потопали у тому гуркоті загального піднесення та оплесків.
 
- Любий мій! - почув Іван Петрович з-за спини і повернувся до портрету білявки. Вона протягувала йому у відкритих долонях мишку від комп'ютера.
 
Ага! - здогадався Іван Петрович і вихопивши мишку із пухкеньких рук, підскочив до старенького комп'ютера, що стояв недалеко від телевізора на столі.
 
Він швидко відкрив браузер і на одному із сайтів, тицькаючи  одним пальцем, нервово надрукував:
 
"Та що ви, бл@дь, верзете, й@бані порохоботи?! Йдіть на@уй, ідіоти!" і завмер в очікуванні.
 
"Атветка" від порохоботів прилетіла майже миттєво - три торби прутнів та дві торби фалоімітаторів різних конструкцій і калібрів. А також, декілька відфотошоплених портретів Івана Петровича у різних пікантних позах.
 
- Оце все на що ви здатні, нещасні лузери?! - театрально вигукнув Іван Петрович і вже збирався продовжити конверсейшн, як раптом помітив муху, що сиділа на волаючому телевізорі і зухвало дивилась на нього.
 
Він підкрався, вправно злапав муху і живою закрив у півлітровій банці, що вже на треть була заповнена трупами мух.
 
Справа в тім, що Іван Петрович з дитинства не міг навіть муху образити, тому він складував їх живими у банці і там вони сиділи до повного скону. Таким чином совість Івана Петровича залишалась чистою як сльоза, а принципи не порушеними.
 
Іван Петрович акуратно поставив банку мух на підвіконня, поруч із літровою банкою, у котрій стояли висохлі соняхи. Усі зернята із соняхів вже давно були виґлубані і лушпиння від них валялись на підлозі довкола крісла.
 
Іван Петрович прислухався до вересків із телевізора і вирішив ввімкнути ще й радіоточку, що висіла із незапам'ятних часів на протилежній стіні. Йому не заважало, коли разом працювали радіоточка і телевізор. Він чітко розрізняв та сприймав одночасно інформацію у будь якій кількості.
 
Іван Петрович знав, що він надзвичайно розумна людина.
 
Клацнувши двома пальцями, Іван Петрович гепнувся у крісло. Радіоточка хрипнула і голосно заговорила:
 
- Шановна Прасковіє Михайлівно, поділіться будь ласка із нашими радіослухачами своїми враженнями від нових звершень нової епохи.
 
- Ото коли ми провели у нашому селі Пуп'янки діджіталізацію, - заговорила Прасковія Михайлівна, - то після двох стартапів та трьох факапів, надої молока піднялися від ста відсотків аж до сорока. А раніше такого не було. Раніше, майже усі надої зерна з'їдали миші, а голова колгоспу глумився над Марійкою і показував їй непрілічні жести, а Дарина Іванівна ходила вночі по селі і заглядала у вікна людей, а потім у старій криниці...
 
- Дякуємо вам, Прасковіє Михайлівно, -перебила ведуча, - було дуже цікаво вас послухати... А зараз - новини!
 
...Президентський кортеж із двадцяти броньованих велосипедів, наїхав на лісничого васильківського судо-ремонтного заводу. Прямо на місці інциденту, Президент висунув потерпілому підозру... разом із недовірою... Потерпілий навідріз відмовився дивитись на висунуту підозру і вибачи...
 
У цей момент в двері хтось постукав. Дзвінок вже років двадцять не працював. Куди тільки не звертався, куди тільки не писав Іван Петрович, а дзвінка як не було, так і нема. Довелось йому повісити знадвору, на шнурочку, молоточок для відбивних.
 
Молоточком постукали знову, вже голосніше.
 
- Дульсінея, та заходь вже! - нетерпляче крикнув Іван Петрович, продовжуючи уважно слухати передачі по радіо та телевізору.
 
Увійшла Дульсінея -  молоденька, миловидна дівчина у короткій спідничці. Вона тримала під пахою дві товсті папки. Одна була підписана як "Подвійні стандарти", а друга  як "Упереджена брехня". Вона поклала папки на стіл і ввімкнула світло...
 
Біля виключателя стояла немолода жіночка в білому халаті, а на столі замість двох папок стояла медична сумка.
 
Жіночка підійшла до Івана Петровича і докірливо сказала:
 
- Скільки вам нагадувати, Іване Петровичу, що я не Дульсінея, а Віра Миколаївна? І чому ви знову голі у темноті сидите як той щур? Он і годинник у вас вже зупинився - показала жіночка на те місце де висіла радіоточка.
 
- Хоч би телевізор собі включили чи що,  - Продовжувала жіночка в білому халаті, дістаючи із сумки шприц, - Ну нічого, зараз зробимо черговий укольчик і вам стане легше.
 
Іван Петрович, не звертаючи ніякої уваги на гостю, уважно прислухався. Позаду нього, зі стіни, енергійний старечий голос проплямкав:
 
- Званок на двєрі? Да гавно вапрос! Всьо рєшим, дарагой Іван Петровичь!