Зомбоящик. Принцип дії

Публікувалося тут

Не може не наштовхнути на роздуми про глобальне той факт, що переважна більшість громадян України фактично встановила в державі диктатуру х¥й пойми кого, рішуче проголосувавши спершу на президентських виборах за Зеленського, а потім за уже президентську партію «Слуга народу» на парламентських.
 
Виникає закономірне питання: звідки у населення держави, котра нещодавно пережила криваву революцію, у якій було відстояно її самобутність і європейський вектор її розвитку, та проти якої веде гібридну війну сусідня держава, перманентно ворожа до неї, таке легковажне ставлення до виборів державної влади та стратегічного курсу країни? При тотальній вищій освіті цього самого населення.
 
Відповідь підказав Вадим Скуратівський, чаюючи з Романом Чайкою, сказавши наступне: «… [у 50-х -60-х рр. ХХ ст.] виявилося, що телебачення може бути головним знаряддям так званої масової культури… її [масової культури] генеральний сюжет – вона все полегшує». Ця нехитра думка систематизувала всі мої роздуми, що склалися з її допомогою в цілісну картину.
 
Отже, президент Зеленський є ніщо інше як породження телевізора. Це факт. Що ж таке український телевізор? Це інкубатор отієї самої української масової культури, яка, як відомо, все спрощує, де музику замовляє обмежене коло медіамагнатів, головно Віктор Пінчук та Ігор Коломойський. Віднедавна до них доєднався Віктор Медведчук. Провідним мотивом української масової культури зомбоящика, як нескладно помітити, є не просто «спрощення» і «полегшення», а отуплення і збидлячення телеглядача: «Вечірній Квартал», «Дизель шоу», «Вечірній Київ», «Свати», «Сказочная Русь», «Битва екстрасенсів», «Вагітна у 16», «Зважені і щасливі», «Від пацанки до панянки», «Кохання на виживання», різноманітні «легкі» (і «легкі» - це відносно вищеперечисленого трешу, себто ще трешовіший треш) ранкові та вечірні шоу – ось духовна їжа колективного українського масового глядача.
 
Загальновідомо: в’язень, позбавлений волі, з часом звикає до тюремної баланди і уже не може споживати нормальну їжу, яка перестає йому смакувати. Подібним же чином і український глядач, вихований на «Вагітній у 16», уже не дивитиметься по тому ж зомбоящику ні Портнікова, ні Гайдукевича, ні тих же Чайку зі Скуратівським, ні Макарова, ні Кіпіані, ні Соколову… Одним словом, добровільно не отримуватиме поживи для мозку у вигляді роздумів, дискусій та аналітики.
 
Натомість вакантне місце політичного, скажімо, експерта займає той-таки «95 квартал», який невимушено жартує на політичні теми, створюючи ілюзію, ніби кварталівці дійсно розбираються в піднятих ними темах. Непомітно для глядача у «політичний гумор» Кварталу поволі дозовано вводяться елементи віртуальної реальності так, що глядач зовсім не помічає підміни. Поступово йому нав’язуються ідеї про «змову олігархів», «штучне розділення українців за мовною ознакою олігархатом», «силу простих рішень звичайних порядних непідготованих людей, що отримують владу», «журналістів, керованих олігархатом» (див. серіал «Слуга народу») і таке інше. Зрештою, доза віртуальної реальності (інакше кажучи, просто вигадки і фікції) поступово зростає, доки не замінить політичні жарти про реальну дійсність цілком. Відтак серіал «Слуга народу» в очах телеглядача стає реальністю, а реальна дійсність – вигадкою (причому вигадкою тих самих «олігархів-змовників» з серіалу). Таким чином отримавши повний контроль над відчуттям реальності, а отже над мізками телеглядача, автори української масової культури завіграшки нав’язують йому «правильні» думки, зокрема ідею проголосувати за Зеленського та партію «Слуга народу» на виборах (співпадіння у назвах партії та серіалу – теж елемент гри, де віртуальна реальність стає дійсністю).

Про такі фокуси масової культури нас попереджав ще Оруел, роман «1984» котрого просто таки рясніє подібними химерними іграми вигадки й дійсності.

— Какая власть над материей? — выдохнул он. — Вы не можете управлять даже климатом или всемирным тяготением. А ведь есть еще болезни, боль, смерть…
 
О’Брайен остановил его жестом.
 
— Мы контролируем материю, потому что контролируем разум. Реальная действительность существует внутри нас. Понемногу ты поймешь это, Уинстон. Нет ничего такого, чего мы не можем. Невидимость, невесомость — все, что угодно. Стоит мне захотеть, и я могу взлететь в воздух, как мыльный пузырь. Но я этого не хочу, потому что Партии этого не нужно. Тебе пора избавляться от своих представлений о законах природы, сформулированных еще в прошлом веке. Законы природы творим мы.
— Да нет же! Вы не владеете даже этой планетой. А как насчет Евразии и Востазии? Ведь вы их пока не завоевали.
— Неважно. Мы завоюем их, когда будет надо. Но даже если и не завоюем — что это меняет? Мы можем считать их несуществующими. Мир — это Океания.
— Однако вся наша планета — лишь пылинка в пространстве. А человек крошечный и беспомощный! Как долго он существует? Ведь миллионы лет Земля была необитаемой.
— Чушь! Земля — наша ровесница, не старше! Как она может быть старше нас? Вне человеческого разума не существует ничего.
— И тем не менее в земле полно костей вымерших животных — мамонтов, мастодонтов и гигантских рептилий, которые населяли Землю задолго до человека.
— Ты когда-нибудь видел эти кости, Уинстон? Ведь нет же. Их выдумали биологи девятнадцатого века. До человека ничего не было. После человека, если ему когда-нибудь придет конец, тоже ничего не будет. Вне человека ничего нет.

І неначе підтверджуючи ідеологічну близькість до Оруелівського Ангсоцу, партія «Слуга народу» анонсує, що за голосуванням депутатів Верховної Ради слідкуватиме система штучного інтелекту «Великий Брат».

Тим часом телемашина з переробки вигадки на дійсність оборотів не збавляє. На телеканалі 1+1 успішно запущено проект «Де? Мократія» (заставка зумисно перегукується з фірмовим стилем «Зе! команди») .

Ведучий програми громадянин Російської Федерації Валерій *Тамбовскій Волк* Жидков, «говоряща голова» авторського цеху «95 кварталу», закидає, наприклад, телеглядачеві ідею (жовану, до речі, Юлією Тимошенко під час президентської кампанії 2019), що Конституція України недосконала і застаріла і роз’яснює, що називається, простою народною мовою, чому її треба міняти, максимально уникаючи конкретики. Переконатися можна тут: https://youtu.be/_gURvTdTQ4Q?t=51 Небезпека даного формату і Тамбовского Волка як «говорящої башки» полягає в тому, що у глядача створюється ілюзія, ніби він дивиться «розумний гумор», завдяки стильній і смачній подачі інформації, яка є, по суті, лише гарною обгорткою отруйної цукерки, начинням якої є ідеї та думки, нав’язувані глядачу, зовсім не налаштованому критично до даного інформаційного продукту (адже ж він просто сів дивитися гумористичну передачу!).
 
Так і працює зомбоящик. Спершу колективного телеглядача перетворюють на овоч, обрушивши на нього з усіх ТБ-каналів лавину зумисно тупого низькоякісного контенту, а далі поволі між рядків навіюють йому ті думки, які забажає медіамагнат. А потім цей колективний телеглядач вирішує долю держави, відвідуючи різноманітні плебісцити, керуючись своїм світоглядом, який насправді сформували декілька олігархів, що володіють українським телевізором. Як результат – капітан КВНівської команди у кріслі президента і стадо керованих баранів  під куполом Верховної Ради. Таким чином колективний медіамагнат, отримавши владу над мізками колективного телеглядача, отримує необмежену владу над реальністю держави, в якій живемо всі ми, незважаючи на те, хто з нас дивиться телевізор. А ще кажуть, що телебачення – не прибутковий бізнес…
 
Солодка ж ілюзія, в якій живе значна частина громадян України «я взагалі не дивлюся телевізор і отримую інформацію лише з інтернету, тому я в безпеці» на ділі виявляється лише маною. Телевізор давно навчився прикидатися інтернетом. Кожен телепроект, спрямований на промивання мізків охлосу, має канал на ютубі, де відеопродукт можна переглядати безкоштовно, будь-коли і в будь-який зручний час. А проекти на кшталт «Я смотрю украинские шоу и радуюсь жизни» лише підливають олії у вогонь. Не раз мені доводилося спостерігати, скажімо, живописну групу студенток, зайняту переглядом «Вагітної у 16», «Закованих» чи подібної лабуди у їдальні. Себто, живучи у ХХІ сторіччі, основна маса населення (звісно ж, не лише населення України) нехтує інформаційною гігієною, основ якої навчають ще у школі на уроках інформатики. І якщо відсоток юзерів, що попадаються на інтернет-рекламі на кшталт «чтобы увеличить член на 30 см за неделю достаточно лишь…» відносно мізерний, то відсоток юзерів, що попадаються на «Квартал» і «Вагітну» значно вагоміший.
 
З іншого боку, юзери, що дбають про власну інформаційну гігієну, часто-густо, відфільтровуючи все зайве, опиняються у інформаційному коконі, замикаючись до пори у власній зоні комфорту і забуваючи взагалі про існування значної частки суспільства, яка живиться інформаційним сміттям. Звідси маємо той шок, який відчула притомна меншість після оголошення результатів президентських та парламентських виборів.
Не варто однак хибно думати, що якби інформаційної самоізоляції притомної меншості не було, вона змогла би переконати більшість. Це така сама фікція, як озвучена вище думка про відсутність телевізора у хаті як запоруку інформаційної безпеки. Адже народна маса хоче хліба та видовищ, а видовища їй дає ніщо інше як телевізор і окупований ним інтернет. Тому необхідна державна політика зі створення україноцентричного телевізора, який би акуратно транслював державницьку ідею замість міфології про «змову олігархів проти президента Голобородька», яка не велася з об’єктивних причин нестачі коштів та ведення бойових дій на сході України, які, як не крути, а пріоритетніші, ніж інформаційна політика, за яку натомість взявся вищезгаданий колективний медіамагнат, досягши в ній неабияких успіхів.
 
Відтак, можемо підсумувати, абсолютна перемога Зеленського вписується в нехитрий алгоритм:
Олігарх створює телевізор – телевізор перетворює народну масу на біороботів, готових обрати медіапику, на яку він вкаже  – в день виборів колективний біоробот обирає медіапику, вказану йому телевізором.
І запобіжники для протидії цьому механізму ще належить придумати.